Володарка Понтиди - Косач Юрій
Це вже справа моя, яким чином я маю пояснити ось такі милості. З його посміхів і приморгів, я зрозумів, що це опудало, це бабисько, яке вчора розсідалося на канапі із своїми собаками, вирішило собі зробити з мене нікого іншого, тільки свойого фаворита! Тю, на тебе, суча дочко! Тю, на тебе, задрипанко!
З пересердя я аж зірвався. До того і вино вдарило мені в голову. Вже не тихцем, а на увесь голос я повіншував чортяку всім тим тиранам і тиранихам, які не тільки душать, де можуть, божий люд, але гадають, що за блискучі скельця і дукати куплять собі хахалів. Я розметав як сміття і гроші і пудзерко сороміцької любашниці по столі п'ятірнею.
— Стривайте, кавалере, не гарячіться аж так — усовіщав мене Дельфіко, — коли у вас є розум, то ви тільки подумайте над користями, що попливуть з ось такого вашого вивищення. Та ви будете другою, якщо не першою людиною в Неаполі! Та ви завтра зможете цього Де Рібаса спровадити якраз туди, куди він вас хотів запроторити. Ви будете робити великі справи і хто зна, що з того ще вийде... Аджеж це вперше, що фаворитом королеви стане не пройдисвіт, а людина просвічена і чесна..."
Він зукоса, допитливо поглянув на мене. Він бачив, що я скипів. Хто я такий, з біса, щоб мене перекупляли золотом і алмазами? Мене кортіло вмить добути шпагу, вдертись у цей їхній смердючий палац і хуртовинно, як невмірущий козак-невмірака, розчикрижити усе це гаддя, що звикло купувати лицарську честь.
— "Є ще й інші міркування, кавалере, — прошепотів Дельфіко і його голос став іншим, дзвенючим як висвист шаблі.
"— Які, лейтенанте?"
Він підійшов до мене, нахилився і заговорив, палко і натхненно: — "А такі, щоб ви знали... Валиться, догниває старий світ, розпадаються змиршавілі мури феодалізму. В усій Європі підіймається "третій стан", нуртує новий дух; хуртовина гряде з блискавицями і громами; тліє іскра великого полум'я і з гаслами боротьби за волю, братерство і права людини підіймається народ. Не дрімає й Італія — ось бурлить у Сардинії, в Тоскані, Ломбардії — годі терпіти! Дух Гракхів вітає над нами, дух римлян — борців за владу народа, за права народа, нащадки Спартака пробудились... нуртує дух У Німеччині; вирує у Франції, Португалії... Навіть у далекій Америці лунає поклик ребелії против іноземної кормиги. Гаслами Пугачова в дальніх закутках імперії нинішні раби з усіх сторін єднаються, щоб скинути навісне ярмо, щоб по всіх усюдах, де живе вольний дух, виблиском шабель і штиків, луною рушниць і гармат, проголосити нову добу, яка гряде... Добу свободи і братерства! Я один із них, кавалере, наш час вже близький і ви будете з нами, друже, бо полум'я у серці вашому таке саме нездоланне як і у нас..."
"— Я буду з вами", — тихо озвався я. А Пієтро Дельфіко, із своїм обличчям у спалахах, простягнув мені руку.
За свободу...
Ми стояли один проти одного і меркий відсвіт тліючих свічок різьбив наші обличчя в темряві цієї сирої кімнати. Хто знає, що чекає нас і чи ми ще колись зустрінемось? Я згорнув золото, розметане по столі, взяв пуздерко—подарунки як заохоту до вірної служби сороміцькому дворові і віддав Дельфіко. Він стурбовано глянув на мене. Може йому здався причинним.
"— Беріть, — сказав я, — це буде вам потрібне більше ніж мені. Потрібне і тим вашим друзям, що гнівні і хоробрі..." Ні, він не був шалапут, шибайголова або пустодзвін. Він був і жартун, трохи поет, цей офіцер королівської гвардії, але вірний слову і ділу. Криця виблискувала в його очах. Така, яка колись виблискувала в очах Кола Рієнці, ватажка римського люду, ребелії. Ні, не ребелії, — осяяло мої думки: ось чого — революції! І Дельфіко буде її трибуном...
Він стиснув обидві мої руки і сховав за пазуху калитку. Ні, ніколи він не думав, що тирани куплять мене. Він сказав, що мені треба відпочити і повів на гору, в мою кімнату. Ми залишили недопите вино, шкряботіння мишей в господі підляка, що давав знати про себе тільки своєю тінню повзучої гадини, десь у закапелках своєї коршми. На рипучих сходах я спинився.
"— Скажіть мені, мій друже, бо таким ви стали для мене, тільки одне: куди ж таки подалась чи могла податись княжна?"
Дельфіко посміхнувся ("як не ржавіє кохання" — напевно подумав він).
"— У Рим, — прошепотів він, тільки у Рим і там тільки вона. Там є й кардинал де Берні, амбасадор Франції, що нею цікавиться та й інші знайдуться..."
"Чому ж ви так певні цього?"
"Певний, як оце бачу вас, — поміхнувся Дельфіко, — бо, хочете знати, хто був той, хто попередив прінцесу Понтійську про те, що її чекає осьде і хто порадив їй щонайшвидше чкурнути з Неаполю?... "Хто ж це міг бути?"...
"Ніхто інший тільки я, — відповів Дельфіко, — бо я напередодні вже знав, що рескрипт про її арешт підписано королем Фердинандом..." Але, я з того всього, був втомлений. Дельфіко пішов та обіцяв, приклавши палець до уст, уранці з'явитися, щоб обговорити важливі справи. Я ще раз стиснув руку доброму друзяці.
Але я не дрімав. Я знав, що подекуди я розчарую лейтенанта Дельфіко, але чи могло б бути інакше? Та нехай спломеніє цей Неаполь, нехай вигине до тла це розпусне кубло! Мені не до інтриг і нікчемних кабал, до їхніх йолопів-королів і до бабиськ, що з жиру бісять! Нехай спопеліють в полум'ї народного гніву. У мене своє діло. Я накинув на себе плаща, наложив маску, узяв найпотрібніше (як на те, у місті був гомін від танців і гулів; до самого ранку) і вийшов із корчми. Мерзенна креатура – господар, стоючи на порозі, вклонився мені тепер у ноги. Я ж боявся тільки, що ця личина або піде за мною сама або пішле вслід своїх служників. Ото ж, звернувши за ріг, я пустився бігом, а тоді шугнув у якусь браму, вийшов другою, протиснувся ще крізь кілька щілин і, весь час пильнуючи, чи хто за мною не стежить, пішов у північному напрямку, скільки можна було витягнути ноги. Я дочімчикував до великого ринку, якраз перед міськими заставами, де розташувались ще з вечора із своїми гарбами селяни, цигани, рибалки і де йшла торговиця. Довго мені не забрало намовити якогось чітадіна, щоб узяв мене у свій візок, бо як на те, я й не торгувався. Чітадін кмітив, що зі мною не все гаразд, бо я жадав від нього, щоб тримав язик за зубами та дав мені хоч яке-небудь своє лахміття. Незабаром, я з ним, здаючись і собі і всім, ось таким бовдуром із села, у широкополому брилі і в полотнянці, щасливо переїхав через заставу. Варта не глипнула на нас. Ми подались на Монте Альбано і на Терраціно, старим римським шляхом. Чітадін запевняв мене, що незабаром переїдемо кордон, за яким простягались вже володіння його святішості папи Пія VI, простори церковної держави.
За мною залишався цей бісівський Неаполь із своїм блакитним небом та димком із Везувія, залишалась безжурна пісня веселих неаполітанців, а над усе хитрущий Де-Рібас, опецькуватий королик Фердинанд і вимальоване опудало-королева, ота коронована фльондра, ота Марія-Кароліна, що піймала доброго облизня, нехай їй грець.
ЧАСТИНА ДЕВ'ЯТА
В ОДВІЧНЬОМУ РИМІ
Весна люба, гей, прийшла,
Зима люта, гей, пройшла:
Скрізь сади вже розцвіли
Й солов'їв вже навели.
Геть печале, геть відсіль
Не нівеч ти красних сіл
А біжи собі в болота
У підземнії ворота.
В пекло повертай назад!
Не для тебе рай і сад,
Бо душа вже розцвіла,
Тиху радість привела.
Щасний той і без утіх,
Хто подужав смертний гріх.
Душа його — божий град
Душа його — божий сад.
Григорій Сковорода. "Сад божественних пісень". 1758—1785
Прагнув обминути Скіллу, а попав до Харибди.
Готье де Лілль: "Александріана", V, 5—301.
...Voila cettre archivoleuse, cette coquina, voila cette canaille charlattanesque...
(...Ось ця архизлодійка, ця розпусниця, ось ця шарлатанська каналія)...
Катерина II до адмірала Олексія Орлова; 1774.
1
Тряска і вибоїста була ота дорога на цій проклятущій гарбі, тож я з пільгою зітхнув, коли ми в Монтекорво переїхали кордон папської держави і я відпустив свого забрьоханого чітадіна. Трохи прибравшись в остерії, край дороги, тобто славетньої "Via Appia", я найняв портшез і переїхавши у володіння папи римського, дібрався аж до самого Риму. У папській державі я був спокійний; осьде ніхто не міг мені чогось заподіяти, а крім того я вирішив, позбутися ся у Римі того нікчемного Курландського баронства і бути самим собою. Бо чим, врешті врешт, я заплямував своє чесне ім'я та моїх сердешних батьків на Україні?
Багато місяців я був полонений княжною, хоч з них не часто пробував з нею, а коли бачив, то іноді, лише притьмом. Невеликий це час, але скільки води утікло, леле! Що тільки я не перебув, чого тільки не надивився, чого не зазнав! Навчили мене розуму людоньки, навчило оте шорстке життя, яке мене не щадило. Королі, князі, князьки і графи, дійсні і підроблені маркізи та барони, абати і яриги, заведії, шпигуни, брехунці і шулери, штукарі і маги-шахраї, продажні шкури, лихварі і банкіри — кого тільки я не перебачав за цей час, хто з них тільки не пошив мене в найсоромніші дурні! А жіноцтво? Леле! Оте жіноцтво, яке знав я, що правда тільки здалеку, леліявши погляд на прекрасну стать як на створіння неземні, такі делікатні, такі добродійні... Пхе, кінь би з того сміявся, як сміявся подумки й я, пригадуючи собі цих мальованих і пудрованих бісиць у робронах і атласах, що одна в одну тільки і витріщала свої вирла, щоб підчепити собі кавалера та повіятись з ним на Цитеру, аби лише дати насолоду своїй сороміцькій натурі.
Д'Еон, Де-Рібас, Рошфор де Вількур, князь Радзивіл, — "пане коханку", граф Лімбург-Стирум, герцог Палатинату; Відень і Париж, Венеція і Неаполь, Штутгарт і Мангейм — до сто бісів, все це вирило, снувало, сновигало, метелялось, метушилось, розкидало свої тенети, вигадунало складні інтриги, топило одне одного в ложці води, людях прикидалось достойним і вельможним, ситилось жило коштом інших, потом і кров'ю їх, прагнуло золота і до влади, до мізерного свойого щастячка, тобто відання себе на поталу своїм жагам і забагам... Хіба дивно було, що я в тому всьому знітився? Чи ж м це був світ? Чи припускав я хоч коли-небудь, що такий світ існує взагалі — оте кубло гадюк? Чи дивуватись мені, що я опинявся в йолопах, безпорадний, потонулий у розпачі, І у зневірі, дощенту зруйнований, одне щастя що живий...
Гай, гай, Юрію Рославче! Ось наближаєшся ти до вічного Риму, до міста всіх міст, ось незабаром за цими ото горбами, що їх пустельними застали Ромул і Рем, спалахне в пишному сонці цей світоч — город.
