Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій

І той завів стиха "Фатіму".

Хтось другий підняв голову і спросоння забурчав заздрісно:

Де в нього сили є ще виспівувати, у чортового перевертня? Га?!-І так само, як і перший мулат-матрос, впустив голову на руку й закляк у глибокім сні. А завинутий у запинало слов'янин кришив сокирою рею. А дерево ж було вистояне, в'язке й щільне, як добрий буйволячий ріг! Одинак, коли на сході над обрієм заблищала яскрава вранішня зоря – він уже розколював, розщеплював клином останній відтинок реї. Всі інші жердини ті, хто не спав, і навіть сам руббан, обстругували своїми ножами.

І вся палуба шелестіла від стружок.

Ось слов'янин втер піт з чола і покликав руббана:

— Му'алліме! Я чув запах іншої води. Водорость.

— Присягаюсь Аллахом, хай інші засвідчать – слов'янин не раб! Тепер очистіть палубу, розбудіть хлопців– підступає час молитви.

Все зрушилося на вітрильнику, всі кинулися прибирати, чистити палубу. Тільки Алі не втримався – прослизнув на носа вітрильника і почав принюхуватись до легкого вітерцю. Нічний легенький павітер доносив з темряви зовсім інші запахи, ніж усі минулі дні. Наче пахло солодким ламаним стеблом, наче домішувались якісь струмені прілої зелені, часом пропливав тонкий запах пересушених, перегорілих трав.

Алі стояв обличчям до сходу, але очі заплющив, а голову задер і все втягував і втягував через роздуті ніздрі струмені розплилих, нетривких, змінних пахощів.

Алі все ще стояв із заплющеними очима, коли почув, як руббан виспівує заклик до молитви.

Алі розклепив повіки і зиркнув на вранішню блискучу зірку Зухру – вона загасала в рожевій смузі над чорним обрієм.

Алі повернувся спиною до зірки і став вибирати місце для молитви.

Корабель, при одній щоглі, з побитими кормовими каютами і зі скособоченим стерном, при одній кітвиці, ніби застиг. І так стояв, поки його команда, повернувшись лицем до Мекки4, а спиною до вранішньої зорі, ревно молилась.

А до сонця, що сходило, повернулися слов'янин, негри та чаклун. Кожен молився своєму богу. Та молитва у всіх була одна – щоб скоріше ступити на тверду землю!

Скінчилась молитва. І викотилося з-за обрію малинове сонце.

Вітер від невидимого берега посилився.

Він тепер приносив такі сильні запахи медових квітів і зелені, що вже всі чули запах казкової індійської землі.

— Хлопці!!! Слухай мене! На весла!!! Нам допоможе приплив!!!

Чаклун ударив у барабан, відступник-оманець задудів у гугняву дудку.

Вдарили по зеленій воді лопаті весел, і запінилася навколо них золота піна. Алі почала бити лихоманка. Він уже не знав, чи то він чує запахи казкових лісів Індії, чи йому здається. Алі помацав своє чоло – воно було холодне зовсім і ледь вогке. Його трусила пропасниця нетерпіння, хотілося побачити райську землю! Щоб старші не помітили його хвилювання, він то спускався вниз до коней, вкотре перевіряв їхнє начиння, то вилазив на палубу і обходив її, ніби був володарем корабля. Кожен зосереджено робив своє діло, тому ніхто спочатку не помітив хворобливого неспокою Алі.

Тільки загорнутий у жахливо поплямоване запинало слов'янин на хвилю підняв голову від своїх дзвінких жердин:

— Мучить тебе чекання?! Тоді лізь на щоглу, пильнуй, чи є берег… Легше стане!

Алі послухав слов'янина і, як наполоханий кіт, видерся на вершок вцілілої першої щогли.

Сонце сліпило йому очі – він побачив перед собою блискучу воду і блакитне небо над нею.

Сонце відірвалося від обрію, почало зменшуватись і підносилось уже на повну величину свого диска. І тут Алі побачив, як від темного моря наче відділяється ще темніша смуга й поволі гострішає її нерівний верх.

Ось прорізалися гострі злами темної, майже чорної стіни. Просто по курсу судна наче виростало чи то звищення, чи то пагорб з крутими краями. А обабіч розкривалися гострі верхи, припущені якоюсь рослинністю. Сонце зсунулося праворуч і ще піднеслось угору. Алі розрізняв тепер на пагорбах дерева, наче маленькі горошинки.

— О правовірні! – заволав він.– Бачу землю!

— Що саме бачиш? – заревів знизу руббан.

— Ліворуч круті верхи гір, праворуч круті верхи гір!

Посередині наче пагорб з крутими схилами і геть порослий великими деревами!

І руббан закричав:

— Аллах та помилує всіх, хто взиває: "Аллах великий!"

І відповіли йому нестямними від радості, одностайними, потрійними криками:

— Аллах акбар!!! Аллах акбар!!! Аллах акбар!!!

І обіймали один одного, вітали і плакали від радості й щастя.

26. ЧУДЕСА В КАЛІКУТІ

Алі примостився на вершку щогли наче та пташка, що спустилася на вітрильник перед ураганом.

Попереду над блакиттю іскристого простору – тонка біла смуга берега, смарагдово-сині далекі пагорби і ще далеко-далі сині, лазуритові верхи гір.

Позаду набігав невпинними рядами хвиль, наближався припливом безмежний, неосяжний, синій, аж чорний на обрії, океан.

А над океанським обрієм зависли сліпучо-білі смуги хмар. Ті хмари ані зростали, ані зменшувались.

Внизу на кораблі діялось щось незвичне.

Руббан метушився межи своїх матросів. Кожного приставляв до якогось діла.

Та спочатку він виніс корзини із залишками наранджів, фініками та акулячим м'ясом. Всі хапали і жерли, хто скільки міг.

Алі тільки краєм ока позирнув на метушню і знову вп'явся очима в індійський берег. Слов'янин охриплим голосом кликав Алі, щоб той спустився і взяв нарандж. Та хлопець тільки махнув рукою: "Не заважай!"

Корабель поволі підносило на хвилях припливу до славного міста Калікута.

В одному місці на білій смузі берега Алі вгледів мовби велику купу світлих цеглин. До всього в одному місці наче підносились арбалетні стріли. "Та це ж мінарети кварталу Дар-ель-Араб!" І зовсім поруч ніби розривався білий пісок. І щось там блищало. "Та це ж гирло річки!"

— О му'алліме! – спитав Алі, не споглядаючи вниз.– А в Калікуті річка є?

Та му'аллім не відповів йому.

— 3 великим зусиллям хлопець опустив очі.

І від здивування ледь не полетів униз.

На лівому борті зінджі – нурці черпали шкіряними відрами воду і виливали вниз, у трюм.

Наффатіни, родичі руббана, відсікали гострими теслами останні перев'язі на палубних дошках. Інші моряки тягали ці дошки і складали у кормовий трюм. На кормі руббан керував дивним ділом – його матроси тягали з-за борту морську воду і заливали її в здоровенний бурдюк, у той, що забрали з індійського вітрильника.

І ще була дивина – у трюмі, тепер вже й не трюмі, бо над ним не було палубного настилу, людина з темнорудим коротким волоссям і бородою зв'язувала коней звичайними линвами. Помочі ж обрізала під корінь гострим лезом сокири.

А внизу під самісінькою щоглою, чаклун закінчував голити брови оманцю – відступнику. Все інше волосся з голови оманця було вже зголене. Його череп блищав блідою синюватою шкірою.

3 гучним плюскотом скинули моряки за корму бурдюк, повний води.

А руббан уже керував спаленням па жаровнях одягу тих моряків, що напали на індійський вітрильник. Туди ж покидали шкоринки з наранджів, кісточки фініків, корзини індійські та штани й сорочку слов'янина. Сам руббан усе те покропив нафтою із довгогорлого глечика.

І чорний стовп ядучого, масного диму піднісся високо вгору, вигинаючись дугою до берега.

Коні тривожно гоготіли в залитому водою трюмі.

Алі не відривав очей від берега.

Він побачив – наче три маленьких плавунці відірвалися від гирла річки.

Руббан тепер почув Алі і відчайдушно засвистів у свій довгий срібний сюрчок.

Всі миттю завмерли, прислухаючись до його хрипкого крику.

Слухайте уважно і запам'ятовуйте кожне моє слово! Нас підхопило ще біля Бахрейнських островів піщаним вітром пустелі і понесло без зупинки в океані! Запам'ятали? Коней я купив в Убуллі у курдів! Чотирьох чоловік змило хвилями! Один полетів на небо! Щоглу зламала блискавка! За весь час ми нікого не бачили на морі! І ні в кого не брали й фінікової кісточки! Якщо хтось із вас прохопиться хоч словом – здохне як шолудивий пес! І наранджі, і фініки були заговорені… А тепер на весла! Нас зустрічають митники!!!

Алі хотів йому крикнути про голубів та папугу, та роздумав. Зрештою, не він їх забирав.

Лопаті весел розірвали воду і посунули корабель уперед, до смарагдових пагорбів і синіх гір!

Коли каріби наблизились, руббан скомандував зінджам по-справжньому виливати воду з трюму.

Фарбований слов'янин, уздрівши коричневі тіла гребців на карібах, поліз до схованки по глечик. Покалатав біля вуха, видер чіп і з насолодою вицідив залишки вина. Помилувався глеком і сунув глек під воду.

Забулькотіла вода в глеку, вибухаючи великими пухирями повітря на поверхні. Слов'янин тоді запхав глек у корзину і викинув з лівого борту.

Ісмаїліт-перевертень перетворився на мандрівного каландаря. У вереті, з патерицею і кокосовою шкаралупою на поясі. А голена голова була так досконало вмащена якимось темним мастилом, що здавалось, ніби вона давно вже засмагла…

Коли стражі з першого човна полізли на корабель, руббан заволав не своїм голосом.

О посланці Аллаха!!! О наші рятівники!!!

І кинувся обіймати майже голого, та при зброї, стража.

Мов по команді, інші моряки, ревучи не своїми голосами славу Аллаху, полізли обіймати чорновидих, патлатих вояків.

Алі не злізав зі щогли.

Гвалт здійнявся неймовірний.

І папуга на плечі фарбованого слов'янина кричав незрозумілі слова: "Курвин син!"

Матроси так вчепились у гостей, що ті не могли зрушити з місця.

На другому, найбільшому човні підвівся огрядний чоловік у персидськім каптані, при поцяцькованій самоцвітами шаблі.

Він закричав, намагаючись спинити весь цей лемент на кораблі.

Та руббан, який краєм ока слідкував за ним, тільки підсилив славословлення Аллаху. І всі матроси вчинили на взірець свого ватажка.

І тоді достойник у коштовних одежах наказав підлеглим підігнати каріб до крутобокого вітрильника. Четверо пахолків підсадили його на плечах, інші з корабля обережно підняли на кормову палубу,

Руббан відштовхнув оголеного воїна і кинувся з розпростертими руками до сильника. А той виставив уперед руки, ніби боявся забруднитись об руббана.

— Як?!! – заревів йєменський мореплавець, вирячаючи очі.– Ти не хочеш обнятись із мусульманином, онуком жінки з племені пророка, та хай буде з ним і його родиною поспішення Аллаха?!! О часи, о люті часи, коли правовірні не радіють один одному! О люди! Будьте свідками моєї печалі! Нас мчали вітри смерті через усі протоки! Ми втратили двох найкращих скакунів, яких колись знали степи Харрану ! Ми загубили в хвилях чотирьох найвправніших моряків! Нашого дидбана вхопили джини і потягли кудись за хмари!

— О горе, правовірні, горе нам!!!

Руббан розвів руки і впав крижем на палубу.

Побачивши таке, раїс порту й митниці наказав своїм слугам відступити.