Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

i крий бо­же! I чо­го б то нi за­ба­жа­ла, - чи мо­че­них кис­ли­чок, чи нi­мецьких ме­дя­нич­кiв, чи якої хуст­ки або оде­жi, то усе i є: хоч опiв­но­чi за­ба­жа чо­го, то усе їй i пос­тав­ля, i без її во­лi з ха­ти не iде. Че­рез що-не­будь же во­на так їм ов­ла­да­ла? Вже ж не при­хо­диться жiн­цi му­жи­ка би­ти; хi­ба у па­нiв та­ка мо­да? А ду­же б доб­ре бу­ло, як­би ми по-панськи ве­ре­ду­ва­ли над му­жи­ка­ми!

ЯВЛЕНИЕ ВТОРОЕ

Те же и Канд­зю­ба.

Кандзюба. Дай бо­же день доб­рий! З не­дi­лею будьте здо­ро­вi.

Одарка. Спа­си­бi, будьте i ви здо­ро­вi. Як ся маєте?

Кандзюба. Та до яко­го ча­су, ще б то i не теє.

Одарка. А ва­шi за-хар­кiв­цi, чи усi жи­вi?

Кандзюба. Та вже на­шим за-хар­кiв­цям та­ка прий­шла бi­да, що й ска­за­ти не мож­на.

Одарка. А що там за бi­да?

Кандзюба. Там та­ких сал­да­тiв най­шло, що й ска­за­ти не мож­на! Та­ки що ву­ли­ця, то й сал­дат на ква­те­рi. Ви­ди­мо-не­ви­ди­мо! Аж трид­ця­те­ро їх, ка­жуть, прий­шло. Та­ка бi­да! - А ста­рий ваш до­ма?

Одарка. Та че­рез си­лу до­ма. Оце тiльки спи­ни­ла манд­ру­ва­ти.

Кандзюба. А ку­ди ж то?

Одарка. Та ви знаєте йо­го на­ту­ру? Йо­му нi праз­ни­ка, нi не­дi­леньки; усе б йо­му шваньдять по шин­кам.

Кандзюба. Ось, знаєте, що я вам по­со­вi­тую: та­ка бу­ла в ме­не пер­ша жiн­ка, п'яни­ця неп­ро­си­пен­на. От же я її i по­вiз до зна­ху­ра; вiн i дав їй якоїсь во­ди, та й по­бо­жив­ся, що вже, ка­же, не бу­де бiльш пи­ти. Що ж? ма­буть би, i пе­рес­та­ла, та не до го­рiл­ки їй бу­ло; про­бi кри­ча­ла, що у жи­во­тi пе­че, та до ве­чо­ра i вмер­ла. Ось по­ве­зi­те ли­шень i ви по зна­ху­рам, то й вам та­ке щас­тя бу­де.

Одарка. Та я ж во­зи­ла, i де то вже не бу­ла! Бу­ла i у Тиш­ках, бу­ла i у Дер­ка­чах, об пра­вiй се­ре­дi аж у Во­до­ла­гу їзди­ла; так що ж? Усi ув один го­лос ка­жуть: "По­чи­не­но та й по­чи­не­но". Та, спа­си­бi, вже у Ост­ро­вер­хiв­цi во­рож­ка, так та за­очi вiд­га­да­ла; ка­же, що лю­бо­щiв да­ва­но, та, не вмi­ючи, пе­ре­бор­щи­ли. А хто ж то й дав, так нав­ди­во­ви­жу! Ка­же, да­ла йо­му чор­ня­ва мо­ло­ди­ця, а в неї ха­та з не­ма­за­ним вер­хом. От як ув око улi­пи­ла! Чи знаєте Гри­ци­ху, ста­ро­го Пис­кав­ки не­вiст­ку? Во­на, во­на йо­му по­чи­ни­ла! Ад­же ж са­ма чор­ня­ва, та и верх на ха­тi не­ма­за­ний. Я ще її, пад­лю­ку, бу­ду по­зи­ва­ти, щоб не вiд­би­ва­ла му­жи­ка. - Ну, од­же ж то во­рож­ка i да­ла ме­нi зiл­ля та й ка­же: "Зва­ри та й дай йо­му як­раз на мо­ло­ди­ку, у глу­ху пiв­нiч, як пер­шi пiв­нi зас­пi­ва­ють", а я, со­бi на ли­хо, чи прос­па­ла, чи так на ме­не нас­ла­но, що пер­ших пiв­нiв не по­чу­ла та да­ла, як дру­гi зас­пi­ва­ли. Що ж: як ви­пив, як зско­че, як дер­не з ха­ти, та на ву­ли­цю, а там як чкур­не, так аж ля­по­тить; та й по­чен­че­ку­вав аж на Ко­со­ла­пiв­ку. Пив, пив, три дня там пив, усе з се­бе поп­ро­пи­вав. Вже са­ма знай­шла та на­си­лу до­до­му до­во­лок­ла. Та вiд то­го ча­су ще гiрш п'є. Та вже хi­ба крадько­ма вир­веться, а то як то­го цу­ци­ка на верьовцi дер­жу.

Кандзюба. Де ж вiн те­пер?

Одарка. От­там за­пер­ла, не­хай ви­си­диться.

Прокiп (за во­ро­та­ми по­ет). Би­ла жiн­ка му­жи­ка, за чуп­ри­ну взяв­ши…

Кандзюба. Бач, де обiз­вав­ся! - Здо­ров, при­яте­лю; а хо­ди ке сю­да!

Прокіп. Ра­да б ду­ша в рай, так грi­хи не пус­ка­ють. Як жiн­ка ска­же.

Кандзюба (Одар­ке). Ви­пус­тiть-бо йо­го, будьте лас­ка­вi. Маю до вас дi­ло.

Одарка. Ану вже iди сю­ди, iди!

(Про­кип вы­хо­дит).

ТЕРЦЕТ

Кандзюба.

Послухайте ме­не.

Ось будьмо ми сва­та­ми!

Одарка.

Кажiть, ка­жiть, у чiм?

Сьому ми ра­дi са­ми.

Прокіп.

На вольну щоб схо­дить?

Горiлки при­нес­ти?

Одарка.

Та го­дi то­бi, дур­ню,

Не знать про що товк­ти!

(Кандзюбе).

Вiн, знай, своє.

Кажiть, а що та­ке?

Кандзюба. А що? Доч­ка в вас є?

Прокіп i Одарка. Є, є!

Кандзюба. Та­ка, що тре­ба го­ду­ва­ти?

Одарка. Хоч сьогод­нi вiд­да­ва­ти.

Кандзюба. Си­на маю.

Прокіп i Одарка. Знаю.

Кандзюба. Так вiд­дай­те!

Одарка. По­ту­рай­те! Чи вiн нам рiв­ня?

Прокіп. От i тре­ба до­бу­ва­ти. Та на вольну швидш чух­ра­ти. А де твоя грив­ня?

Одарка (му­жу). Вiдв'яжи­ся; вра­го­ва ди­ти­на! (Канд­зю­бе).

Усяк зна,

Що в ва­шо­го си­на

Та клеп­ки не­ма!

Кандзюба.

Щоб то як?

Одарка.

Та так:

Прибитий на цвi­ту.

Кандзюба.

Тю-тю!

Та ще фiть, фiть!

Ви дi­ло тут ка­жiть:

Чи вiд­дас­те? (с нас­меш­кою).

Чи не­хай ще пiд­рос­те?

Мене ви не дер­жiть.

(Вместе).

Кандзюба.

А чо­му ж i не вiд­да­ти?

В нього всього є.

Прокіп.

Як же мож­на i вiд­да­ти,

Коли го­рiл­ки вiн не п'є?

Одарка.

Як же мож­на i вiд­да­ти?

Дурний! йо­го всяк б'є.

Кандзюба. Гай, гай! Тов­куєте не знать об чiм! Горш­ка ок­ро­пу не стоїть. Та хоч би i зов­сiм дур­ний був, так не узяв йо­го кат, бу­де ба­га­тий пiс­ля моєї смер­ти; аж ро­зум­нiй жiн­цi за ним i доб­ре бу­де. Сла­ва то­бi, гос­по­ди! Є во­ли­кiв пар, мо­же, двад­ця­те­ро; хо­ди­мо у Крим за сiл­лю i за ри­бою на Дiн, i уся­кую ху­ру бе­ре­мо, чи у Кир­сон, чи ув Оде­су. Є й ко­ров'ят з п'ятнад­ця­те­ро, та ове­чат там чи двi сот­нi, чи й бiльш; бат­ра­кiв до­ма з де­ся­ток, та при ско­ти­нi на бра­зi скiльки є. Бу­де чим ору­ду­ва­ти; пе­ре­па­да­ти­ме ко­пiй­ка. А мiй же Стецько та не зов­сiм i дур­ний: вiн, со­бi на ли­хо, тро­ш­ки не­пам'ятли­вий та не­роз­суд­ли­вий, та до сьома не на­лi­чить, та не зна, що руб, а що грив­ня; а то зов­сiм па­рень дру­зя­ка. Та й яка нуж­да, що нi­чо­го не зна; жiн­ка нав­чить i усьому товк дасть, та й бу­де па­нею жи­ти. Ко­ли схо­че яке ре­мест­во дер­жа­ти, чи ко­ца­рю­ва­ти, чи по-ва­шо­му буб­лей­ни­ча­ти…

Прокіп. Або й шин­ка­рю­ва­ти; i то дi­ло ду­же доб­ре!

Кандзюба. Та що за­хо­че, то вже не пi­де до лю­дей по­зи­ча­ти. Ну­те, чо­го тут ду­ма­ти? Так чи не так, так я пi­ду по дру­гих; ба­чи­те, вже не ра­но.

Одарка. (с яв­ным удо­вольстви­ем слу­ша­ла его). А що, Про­ко­пе, як ду­маєш?

Прокіп. Ти ду­май, а я вже за то­бою.

(Поют).

Кандзюба.

Так будьмо ж ми сва­та­ми!

Одарка.

Сьому ми ра­дi са­ми.

(Вместе).

Кандзюба.

Пришлю, приш­лю лю­дей,

Свати мої лю­без­нi!

Отецька сво­го приш­лю.

Прокіп.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Ой сва­туш­ко лю­без­ний!

Горiлки на­куп­лю.

Одарка.

Пришлiть, приш­лiть лю­дей,

Ой сва­туш­ко лю­без­ний!

Я хуст­ку по­чеп­лю.

(Обнявшись, прип­ля­сы­ва­ют).

Одарка. Е! три­вай­те ли­шень: ще тре­ба дiв­ки