Люборацькі - Свидницький А. П.

Засміється Антосьо: «го-го-го!» Засміється панотець: «га-га-га!» Як де, то й паніматка підсобля: «гі-гі-гі!». Часом то й панянки: «гм-гм!» І панотець як у гору впреться, а Антосьо й сяде за роботу, а як коли, то й підсяде до якого з умілих: - Напишіть,- попросить,- слово, чи бесіду, чи що, будь ласка! Тут один панотець, добряча душа,- просив. І сам,- каже,- міг би, та часу немає. Будь ласка, напишіть! А я вже могричу за те на славу!

- Добре! - озветься той.- А ви ж мене возьмете куди з собою?

- З моим большим удовольствием! - відкаже Антосьо.- Я сам хотів не раз уже вас просити, щоб - не угодно ли; та якось то часу не було зайти, бо так коні пришлють, що не вспієш; або духу не ставало - ану ж, думаю, ще й налає…

- Та за що тут лаяти? Хіба я з тих, що й алгебру вчать? Ні, брате, я не з тих, щоб гриз книжку, як заєць щепи.

Засяде цей на скілька ночів, а Антосьо купить свічок, поставить для духу з пів-ока; і проповідь як виросла.

- Ану, горобчику, перепишіть мені оцю штучку,- попросить тоді Антосьо якого ретора.- Я вам тютюну за те.

- А дасте ж? - питає ретор.

- Чому ж би я не дав? - озветься Антосьо.

І прийде ретор, пише. Антосьо йому поставить тютюн з коробкою, булку, ковбасу і на кінці дасть цілого півфунта тютюну, та ще й попросить прийти послухати, як гратимуть.

- Спасибі! - відкаже ретор, позираючи на заробіток.- Як буде треба, то й ще кажіть.- І піде, думаючи: «Ото наслухаюсь музиків!»

І всі спокійні: Антосьо чи сяк, чи так, а встатчився в слові; панотець має проповідь, ретор тютюн, а богослов, що писав, учти жде і діждеться. А там ще й на празник абощо загримить з Антосьом в гості на село. І не нарозказується опісля, які дива там бачив: а панянок яких! чудо-пречудо! Як балака, то наче бісером сипле; співа, як соловейко; хороша, як схід сонця, а добра-добра, як янгол!

«А все-таки нема луччої, ні кращої, як моя Галя! - подума собі Антосьо.- О! моя голубочко!» - каже сам до себе, мовби це єї голубить…

Невиданське діло, щоб семінарист так довго не забував коханої! І Антосьо само собою забув би її й тепер, як в реториці забув, якби не надало йому оту молитву видумати; молившись, щораз згадував дівчину і дав серцю волю,- то закохання росло та й росло і годі не знало. Далі спіймав він угрина з картинками і знайшов таку панянку, як Галя - точка в точку, тільки не так убрана. От і купив він її і оправив, і повісив над кроваттю та й лежить було, дивиться, аж забудеться. Ніхто з камбраття й не завважав, бо Антосьо сам жив; а хто був вхожий до його, то не здогадувався, що воно значить, що Антосьо дивиться-дивиться на картину і кинеться цілувати. А він витер німецький підпис і підписав: «Галя» та й милувався. А ще був тільки філософ. Та не вік дівці дівувати,- пора й перестати, і Антосьові не вік вікувати в філософії!

Мовби на крилах полетів Антосьо додому, як розпустили вже на вакації; в дорозі і горілкою жида підпоював, і все; коні біжать, духу пускаються, а він все свариться: чого помалу їдеш? Як же йому й не гонити? Там дівчина-зірка очі видивила, виглядаючи,- жде не діждеться, аж змарніла перепілочка. Бачився він з нею і прошлими вакаціями, і різдва не минав, ні великодня; та хіба не довго ждати три місяці? І день, і година роком стане; а то ж то три місяці! Пожди, будь мудрий, і не май гадки про бачення.

Що то вже було радості, як побачились небожата! І не сказати. На Поділлі й тепер в звичаї цілувати панянок в руку, а тоді можна було й на коліна взяти; то ніхто не дивувався, що Антосьо поцілував Галю в руку. А вона аж скипіла. І він, неборак, як попав руку в руку, то й довіку не випускав би. Якби приросла, то ще подумав би, що бог щастя послав. І так поцілував, як тільки міг, щиро-найщиріше; дівчині аж наче якийсь мороз пішов поза плечі, і мовби вітер повіяв в грудях, і серце тьохнуло. І йому тьохнуло воно, тріпнулось; і так любенько стало на душі, так гладенько та солоденько!

Пішли старі про Кам’янець розпитуватись, про урожай, а молоді якби могли крізь землю пройти, щоб там притулитись, поголубкатись, то ні минути не ждали б. І таки діждались тієї доби, що остались на самоті: о. Олександер, Галин батько, пішов на тік, бо снопи привезли; паніматка до льоху пішла по гоірки для робітника на полудень, а о. духовник вже другий місяць на сході був, як, зневаживши цей світ, на той перебрався. Оставсь Антосьо з Галею - самі-самісінькі.

Щаслива в бога та людина, що має сльози тугу виливати, та та́ щасливіша, що має серце серцю до розмови, що має пару собі до любові! що долю й недолю має з ким ділити,- що́ болить одного, й другого болить. Щаслива в бога та людина! І на душі легко та тихо та блаженно, як в божім раю. Щасливий був Антосьо, щаслива й Галя, хоч вони й не балакали з собою. Та що там і казати, де одному за другого все відомо, що тільки знати хочеться; а що навкруги діється, до цього діла, як до того листочка, що вітер поніс. Блаженствували, голубкаючись! Та хай же собі блаженствують, а ми подивимось трохи назад,- на Масю огляньмось.

Зближались зелені свята; всюди мились, білились - і в Люборацької так. Та кому було-таки чимало роботи, а вдовиця жила в хатчині, що через сіни хатка, то махнула щіткою сюди-туди і в хаті, як в чашечці, чисто та біло та чепурно. Та хіба ж на цьому й годі сказати? На зелені свята в кожній хаті повинно бути, як в гаю: в кожнім кутку гілляка зелена, на кожнім гвіздочку кленина або липина; долівку травою вистелять та татарським зіллям (гайвір) -