Люборацькі - Свидницький А. П.
- Мав би хто поспитати, кажіть, браття, що ще не прийшов.
- Не будеш хіба? - питають.
- Ні, буду! тільки треба на часинку тут до одного знакомого.
- А інспектор?
- Я крізь реторику.
Семінарія тилом виходе в цвинтар до собора. Тут само собою семінарської сторожі і зазору нема; то хто хоче втікати, йдуть в реторику та крізь вікно й махають. Так зробив і Антосьо, та ще попереду позичив бурноса у одного ретора, йому ж оставив шинелю, а мав її синю. Ретор же мав оставатися 143 144 в класі, то й каже: - Беріть мій, бо я однак не піду на обід.
Подякувавши, поліз Антосьо крізь вікно. Побачивши себе за семінарією, вільніше дихнув, зробив ступнів з десять, а там брама з цвинтаря, і за брамою купу снігу намело. От і пішов він за браму та так натирає чуба снігом, так натирає. Натер, аж капає, причесався і пішов на вулицю. Та не йде куди, а кругом повз семінарію і в клас. Став коло хвірточки, подививсь і сховавсь назад та й киває на тих, що ще тільки в клас тягли - дає знати, що інспектор на вловах. Через минутку, виждавши, як інспектор сюди тилом обернувся, Антосьо шурнув у хвірточку та навшпиньки, тихенько побрів уперед; як зрівнявсь з сінцями, то так і полопотів…
- Стой! стой! стой! пагади! - закричав інспектор. Антосьо і став, шапку зняв.
- Ступай сюда! - гукнув інспектор. Антосьо й прийшов: чуб йому мокрий, аж по лиці тече, наче тільки що вмивався.
- Цссс! - каже інспектор.- Только что из-за туалета!
- Виноват,- озвавсь Антосьо,- заспав.- А в душі йому, як в Камчатці, аж дрижки скачуть.
- А как тебя звать? - питає інспектор, уже наготовивши «книгу живота», цебто те шпаргалля, куди помічав, кого де зловить. Так звали її семінаристи. В семінарії класовиків чимало, то інспектор мало кого зна і кожного питає: «А как зовут?» Хіба вже на вловах з ким добре познайомиться.
- Люборацький,- каже Антосьо.
- Антоний? - пита інспектор, докопавшись до його.
- Антоній,- каже цей.
- Е-ге-ге! - заговорив далі інспектор,- да ты сегодня трубку курил в классе?
- Я? - каже Антосьо, мовби здивувавшись,- трубку курил? да еще и в классе?.. Вы же сами изволили заметить, что я только из-за туалета. Я только в класс иду! - каже далі, стиснувши плечима,- а здесь уж курил! Это, верно, кто-либо другой…
- Постой здесь,- каже інспектор, а сам пішов у філософію і питає: - был Люборацкий в классе?
- Нет! - кажуть йому. З тим і вернувся, тільки спльовує з серця, що такий звірок з-під носа умкнув.
- Ступай! - каже далі Антосьові,- постоишь там у парога.
- Постоять то я постою,- озвавсь Антосьо,- но вытрите, что будто я трубку курил…
- Ну уж! - заговорив інспектор, витираючи, що знав в «книзі живота»,- ну уж! поймаю я в свои руки эту синюю шинель! - «Не спіймаєш!» - дума собі Антосьо; а інспектор каже йому: - Ступай!
Поклонивсь хлопець і пішов, думаючи: «Чорта із’їси, що я тобі й коло порога постою!» З цим увійшов і в клас.
- Що ти там так довго розмовляв з інспектором? - питають його.
- То він розпитувався, де я був,- каже Антосьо.- А я кажу, що в такого-то пана генерала. Він не вірив, а я доказував.
- Чого ж він приходив питаться, чи ти був у класі?
- Так собі,- каже Антосьо.
- Як то так собі?
- То… - хотів щось збрехати Антосьо, та прийшов професор.
На переміні допитувались браття, чи він же знакомий з тим генералом.
- Аякже,- каже Антосьо.- От такий-то граф мене рекомендував.
- [Бреши лучче!]
- Не вашого роду,- каже,- щоб брехав. А не вірите, то й не силую; мені все одно.- І почав учитись.
«Що за диво цей Люборацький,- думали собі його соучні.- З ким не зарви, все знакомий, все дружить; а тобі хоч би з собакою якою познакомитись, так і то не вдасться. Тьху! чорт його зна! А такий же семінарист, як і кожен…» Другі думали: «Та й гладко ж бреше», а проте і цим заздрісно було, що в Антося стільки знакомих.
Як виходили з класу, інспектор на дверях стояв, виглядав синьої шинелі, та всякі були, а синьої нема. Антосьо ж ще на переміні казав тому не виходити, поки він бурноса не віддасть; і як виходили з класу, то пройшов мимо інспектора в бурносі, опісля подав його крізь вікно.
Відоме діло, що синій шинелі не їсти було хліба після цієї штуки. І не їла вона його: Антосьо, взявши її крізь вікно, пішов улицями та проулками, та на тандиту, додав скілька карбованців і взяв шинелю на славу.
Отак Антосьо ману пускав і камбраттям, і перед урядом, і по селах. Камбраття дивувались, яким побитом він всюди втреться; начальство хропло, пазури гострило, та не могло нічого вдіяти, бо не зловить; панотці тільки поцмоктували: - От дав бог дитину! От дав бог зятя!..- І звернули до його за проповідями: - Вже будьте ласкаві! - просять,- не відкажіться. А я вам гостинчика привезу і могричу поставлю; на таку-то неділю мені «слово» напишіть. Я і сам міг би,- каже,- та часу нема, ні чорнила; до того-таки хіба квиток пишучи до шинкаря, щоб дав горілки наборг, держиш перо в руках, то забув до тристенного, як і сідати за проповідь. То будьте ласкаві!..
- З моим большим удовольствием! - відкаже Антосьо.- Навіть без гостинця.
- Та де вже без гостинця! -
