Люборацькі - Свидницький А. П.

вікна. І оце так зробив. Та дивиться, а вулицею тільки їмості та йогомості, а семінариста й зазором не видати. Вчора в гостині був, грали, сидів допізна там, а то ще й дома довго не міг заснути; то подумав, що заспав, і аж в душі йому похолонуло: «Ото,- думає собі,- наробив!» - і хапаючись, невмиваний, одягнувся, забрав записки та й шурнув до класу, навіть не покуривши. Мете хлопець, аж підскакує, щоб хутче було, та оглядається, мов крадеться від собак; прийшов під класи - тихо! «Ото! - думає,- вже й професор у класі…». Поправився під дверми, подивився крізь двері в дірочку - нікого не видко; ще раз подивився - не видко. Тоді оглянувсь, чи нема інспектора, і взявсь за ручку, щоб двері відчинити, і разом серце так занило, наче хто тонкою ниткою перев’язав або волосінню. Та виявилось, що ще рано: в класі ні душі живої.

- Ф-ф-ф! - подув Антосьо, наче страх видував, склав все на парту, а патристику взяв і крісло з-за стола, поклав його боком перед грубою, перед вогнем - бо ще топилось,- сів та й почав товкти отців четвертого століття. А в грубі жар-жар, аж любо оком зглянути: то сам вуголь щирозлотий міниться, вишкіряється, моргає, як кролик вусами; то синій полумінь червонястий біга, хлипа, никає по грубці; то підскочить, то присяде, то знов вигулькне, і знов нема - точка в точку, як дитина в траві, лиш не чути «ку́ку». А тепло аж проситься в душу - тим щиріше, що вікна геть позамуровувало.

Товче хлопець і люлечку вийма з-за халяви; продув, набив, поклав жарину та й пихкає та все товче, аж лунає. Зачитавшись, закурившись та на вогонь задивившись, і не почув неборак, як двері відчинились. Аж тоді підвів голову, як хтось взяв за плечі ззаду і заговорив разом:

- Цссс! светик ты мой! что ты это делаешь? - І цього задосить, щоб пізнати, що то інспектор. Антосьо хотів піднятись, та той каже: - Сиди, сиди! продолжай!

Опустивсь Любораченко на кріселко, і сам не знає, що з ним діється, тільки серце як не вискочить.

- Что ж ты сидишь? кури! - каже інспектор.- Я увижу, как ты навострился.- І очі йому світяться несказанною радістю. Нічого робити! Антосьо й почав, як машина, що торкнули, і смокче, хоч воно вже й не до смаку йому було.

- Харашо! Харашо! - каже інспектор,- а как тебя звать?

- Люборацький,- каже Антосьо.

Не знаю, як де, а в Кам’янці кого спіймають, що курить в класі, то зазначають покуту: десять день стояти на колінах в бурсацькій столовій. Є такі, що й стають; та чи не більше тих, що не послухають. Цих уже сключають, коли сам не подасться, щоб виключили. Антосьо був з цих других, і інспектор знав це від наушників, то й каже:

- Ну, светик мой! порхнешь же ты у меня, как воробей из гнездышка. Уж ты мне вот здесь сидишь,- показав на потилицю.

Змовчав Антосьо, а інспектор хотів вихопити люльку з рук, та хлопець постерігся, і він лапнув за голу руку, бо люлька попереду опинилась на жару і вже сама курилась,- а була пенькова.

- Что ты! что ты! - почав інспектор і сам не зна, що робити за таку штуку, та й крикнув: - Стой здесь на коленях! - Як сидів Антосьо перед грубою, так і опустився на коліна, а інспектор засичав, як гадина в гною, та й повіявсь з класу, тільки поспитав, чи він Антоній Люборацький.

Вже і в клас позіходились, та не один і собі до грубки просивсь; а Антосьо все сидів на старім місці,- де й на колінах стояв.

- А, сучий би тобі син! - каже далі сам до себе,- отже пропаду! га! І треба було курити? Лучче б до класу не прийшов, або хоч спізнився, аніж мав з люлькою попастись. Та ще й люлька пропала!

Другий на його місці пішов би, попросив, то покуту й зменшили б, бо там люблять тих, що кланяються; а Антосьо сидить, журиться. Може, й він пішов би, та сміливості не ставало. До того ще вчора тільки на вечоринці у пана балакав з гімназистом про їх життя і бодай носом зачув, що є в світі воля і щось луччого за семінарське життя.

«Добре він казав,- подумав Антосьо,- що ми раби; в ярмі ходимо і не знаєм, що й без ярма можна… Чому я не родивсь чим другим, а поповичем? чому мене не віддали куди інше, а в цю проклятущу свинарію, під цих живоїдів?.. О боже-боже! Що тут робити, що чинити? чи йти проситись, чи подаватись, щоб виключили?»

І тепер на Поділлі і юнкерів попами ставлять, що семінарія ген-ген [скільки] літ сягає, відколи стоїть; а тоді - аби вмів читати та співати, та сяк-так підкурмегатись, та щоб церковний устав знав, то й святили на попа. То Антосьо й подумав собі: «Найлучче - подам прошення, щоб увольнили, та й піду в попи. Овва! мені ще й лучче, бо там моя Галочка виглядає мене», і почав шептати свою молитву. Як вбігає один в клас: - Інспектор! - гукнув і побіг на місце. Затупотіли всі, як овечки, і Антосьо схопивсь, стукнув дверцями, турнув кріселко, аж покабутало, і каже: - Мав би поспитати за мене, кажіть, браття, що ще не було.- Сам сховавсь під парту.

Відчинив інспектор двері, постояв, засичав і двері зачинив. Все заворушилось, і Антосьо виліз з-під парти, червоний, аж посинів: - А де він? - питає.- Один нишком відхилив двері, подививсь одним оком, потім голову висунув, далі і ввесь хотів висунутись, та й хіп назад: «Цсс! на вловах!»

Там два доми підряд: в однім класи, а в другім інспектор живе тощо. Між цими домами вузенький прохід, що тільки проїхати. На вулицю тут брама, та вона все зачинена стоїть, тільки дверці відчиняються. Другого проходу нема, то всі семінаристи, та ще й поодинці, лазили в ці двері. Інспектор було тут ходить то взад, то вперед і ловить, хто спізниться до класу, записує і покуту завдає. Ці штуки інспекторські семінарія зве вловами - «на влови ходить». І оце інспектор тут походжав, що той каже: «На вловах».