Люборацькі - Свидницький А. П.

- Може б, сюди через садок східніше,- каже панотець. Антосьо глянув на Галю, а вона каже:

- От я вас проведу. Ходім! - І пішли.

Садок був давній та здоровий; німеччина до його не досягала, то й густий був. І пішли собі небожата стежечкою. Як вийшли, що вже Антосьо і сам дорогу знайде, почали прощатись.

- А!.. Анно! Анно! - почав Антосьо,- якби ви знали, що б я вам сказав на прощання!..

- А що?

- Багацько дечого,- озвавсь він, потрясши головою і око пришкуливши.

- Та кажіть, бо нема часу чекати,- скажуть: чого так довго не верталась?

А тут і почав батько гукати: - Галю, Галю!

- О! кличуть,- заговорила дівчина.- Бувайте здорові!

Антосьо схопив її за руку і поцілував - щиро поцілував, а вона тільки глянула на його і пустилась садком.

- Почекайте, панно Анно! - заговорив Антосьо. Стала дівчина, хлопець підійшов і, мовби не хотячи, цмок її в лице.

- Що це ви робите? - каже дівчина.

- Нічого, ангел мой, нічого! - І обняв її і поцілував в самі губи, і вона його, тільки мовби самі губи цілували, а вона мовби й не хотіла. Зажарилась небога після цього і рушила садком, як птах летить. А Антосьо подибав своєю дорогою. Галя ж бігла та долонями лице холодила, що горіло, як жар, і серденько так тріпочеться, і так гарно на душі, м’якесенько; а він дибав, похитуючись, і в саморадощах насвистував московську: «Ты душа ль моя»…

Мовби й садок не так зеленів для Галі, і півні не так почали співати, мовби й собаки не так загавкали в Кукілівці після Антося - без його для Галі наче другий світ почавсь, і все на йому споганіло.

Йдучи додому, Антосьо видумав молитву до пресвятої богородиці. В ній, пом’янувши се-те, просив пресвяту діву: «Моли сына твоего и бога нашего, да подасть ми руку Гали». Цю молитву приточив Антосьо до всіх відомих і там-то щиро кожен раз прочитував! Та мало, що рано і ввечері, ще й на день разів по сорок читав, і вночі, аби прокинувсь та спам’ятав, то вже: «Моли сына» та й «моли сына»…

Так от, як би сьогодні видумав хлопець молитву, а завтра вже й на Кам’янець виїздити. Напекли, насмажили йому всячини, і покотив сіромаха, моликаючи. Через скілька день опинився в Кам’янці; вже й грав і все, як і перше було. А Галя вийде собі на те місце, де прощалась, і думає не надумається: «Що там мій філософ поробляє, мій сокіл ясний? Чи жив-здоров, чи нездужає? а чи, може, вже й у гробі краса моя нев’януща, сонце моє незахіднеє?..» І стисне єї за серце від таких думок. Защемить бідненьке, заб’ється, і ні в кого порадоньки попрохати, лиш сльози - та божа роса - сполощуть його трохи, і все пройде, мовби не туга на серці, а полова поналипала. А від милого жодної чутки немає - ні вітер не навіє, ні птах не принесе... А листи? Семінаристи не пишуть листів до панянок, бо раз, що товариство очі викололо б тим письмом, а друге - уряд… Цей очі живцем виклював би. Та й те неабищо, що ще не певна річ, то її батько якби постеріг, то було б бідній сорок святих і Юра, аж попадалась шкура. Та не все ж дівчина й сумувала! Іноді придумувала, як то вона, голову схиливши, та спустивши очі, йтиме до шлюбу з Антосьом, уже кончившим, і як в церкві стоятиме, а піп - ще й не простий, а благочинник - і поспитає на дверях: «Любиши, Анно, сего Антония, его же зриши перед собою?» - «Люблю»,- відкажу я,- думає собі Галя,- та відкажу так тонесенько та тихесенько, і головку схилю набік, нібито я не люблю, а справді - то люблю-люблю! І так скоса глипну на його, та й знов очі в землю. А там заспівають нам: «Жена твоя»… і вичитають: «Да боится своего мужа»… На цім спинить свої думки, і серце, що так тріпоталось, аж розпливалось, наче захолоне, замовкне і тільки - тьох! тьох!.. «Нащо б боятись? - подумає дівчина,- та така божа воля!» - додасть, зітхнувши, і піде до хати сама, або й покличуть її, а там ще й голову намилять: - Чого сидиш, посидільнице? чому не стаєш до діла, неробітнице? А хліб їси! бодай тебе се та те їло!.. Коли б який хоч кривий та сліпий, аби взяв тебе з-перед очей!.. «Возьме мене мій Антосьо,- подумає дівчина і уздихне до бога: - Вкороти, господи, цих чотири роки на штири дні, щоб мені вирватись з цієї фурдиги!» Так молилась Галя, бо Антосьо був тільки філософ.

Збоку дивлячись, подумаєш, що філософ бог зна який пан! - і через губу не плюне; а в класі, то й на колінах стоїть, і не знати, що з ним уряд витворяє. Найгірше гонять за люльку: вже як спіймуть, що курив, то наберешся! А курять мало не всі. І Антосьо не курив, а жер її. Ще ж поки капшука від Галі не мав, то хоч в класі не курив, а тепер і в класі почав - ні на минутку не міг розлучитись з дорогим подарком, а через те й з люлькою. На стації ж мав з довгим цибухом, що як сидить за столом, то вона йому аж серед хати кільця пускає; а в клас носив таку цупечку, що з кулака тільки пипка виходить, аби в губу взяти. І смокче бувало сам, присівши до груби, і других частує, поставивши в сінях на варті одного, щоб дав гасло, як ітиме інспектор. Філософія в цім ділі тільки сміливості додала Антосьові. Тепер Антосьо вже жив сам собі,- вчив дітей у одного підпанка. Дзигарів у його кат мав, то вгадує було пору по прохожих: як ідуть семінаристи в клас, то й йому пора. Як же йдуть городяни та бурса, то ще рано; як ідуть з Польських Фільварків, то вже пізно; а саме пора, як ідуть з Палестини. Отак було розпізнає собі Антосьо і, аби встав, чи протре очі, чи ні, зараз до