Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Обіцювано кожному по 3 таляри. На те зголосилося 250 німців, що остали по пилявецькім розгромі. Того всього було замало, щоб обсадити вали на один раз, а не то, щоб оборонятись. Ще трохи людей зголосилося з міщан, та таке військо не мало бойової вартості й більше заваджало, ніж помагало. Шляхта, яка у Львові лишилася, скрилася по кляшторах. Вона вважала нечестю для себе ставати до бою побіч міщухів-ремісників. А надто всі добре знали, що по кляшторах давали краще їсти, ніж у городі.

Арцишевський взявся при помочі капітана артилерії Севастіяна Адерса до організації німців, хоч не мав надії на успіх своїх зусиль.

Сотню жовнірів і три гаківниці послано Братковському на замок.

До міліції приймали і жидів. На вежу Успенської церкви витягли гармати, а до обслуги вислано жидів.

Українцям забрали металеву плиту з Успенської церкви, котрої вони вживали замість дзвона, щоб часом православні не давали ворогові знаків таємних.

А духовенство дбало про те, щоб піддержати у міщан дух, щоб не дати їм пізнати, що така оборона — то божевілля.

По всіх костьолах правилися молебні і богослужения з палкими промовами і казаннями. До того духовенство вигадувало різні чудеса, пророцтва, привиди, об'явління, про які розказувало з амвона, а люди приймали це за сущу правду. По молебнях виходили з костьолів величаві процесії і ходили по вулицях, як і перше.

Ніч з 5 на 6 жовтня 1648 була для львів'ян дуже неспокійна. Всі дожидали під мурами Львова війська Хмельницького. Ніхто не лягав спати. Непевне завтра томило душу і проймало жахом. Міліція стояла на валах. Православні позамикалися в своїх домівках, побоюючись напасті.

Від того дня, як на францисканськім подвір'ю вбито 'підозрілого чоловіка, русини не мали спокою навіть по домах. Даремне поважніші поляки старалися заспокоїти фанатиків, та все нівечили ксьондзи, котрі поза католицтвом не признавали людини і своїми фанатичними проповідями удержували своїх вірних у релігійнім фанатизмі і нетерпимості.

Другої днини надійшла головна сила татарського війська. Воно розбрелося по околиці, окружаючи город з усіх боків, і щораз наближалося до валів.

З Високого замку і з башт заревли гармати. Та це була лише втрата пороху, бо татари не зближалися на відлег-лість стрілу. Вони лише розглядали слабкіші місця на валах і зараз завернулися. Між недосвідним міщанством запанувала з того велика радість, що ось від перших стрілів ворог налякався і втік.

Тугай-бей, що тою частиною командував, засів у Збоїсках квартирою. Він зараз післав двох селян до Львова до старости Синявського, щоб заплатив йому обіцяний окуп. Тугай-беєві відписано, що Синявського у городі нема. Арцишевський радив, щоб зараз нав'язати переговори з татарином, щоб його на свій бік перетягти.

Того зовсім не треба,— говорили райці.— Татари прямо бояться нас зачіпати. Ми маємо певну відомість, що князь Вишневенький вирушив уже з Замостя з польським військом нам на допомогу і леда хвиля вдарить на татар іззаду. Хіба не бачите, що татари вже цілу добу стоять в належній віддалі від города і не зачіпають нас?

Слава Вишневенькому! —

А були такі між ними, що підозрівали того князя в зраді. Чи то не гріх такі наклепи проголошувати? А я знав, що він не з таких, щоб зраджувати. А супроти того нема чого нам з поганцями в переговори заходити та не без того, щоб великі гроші на окуп давати.

Та зараз наспіли із сходу козацькі полки. Вночі видно було з города велике полум'я від козацьких обозних вогнів. Міщанам стало лячно. Хтозна, як воно буде з підмогою Вишневенького, краще було завчасу втекти з города, а тепер, то вже, певно, неможливо.

Татари, мов мурашки, порозлазились і обсадили всі горбовини і провалля. Та під вали вони не підходили, лише на передмістя забігали. Тут траплялися сутички. Міщани відбивались, та великих грабунків ані підпалів' не було. Про це подбав гетьман, щоб передміщан щадити.

Того дня побачили міщани вечором на Вовчій горі відділ кіннотників, а напереді знатного їздця на білому коні. Рівночасно з тим над'їхала від Винник козацька артилерія і розташувалася біля церкви святих апостолів Петра ,і Павла.

— То, певно, буде Хмельницький,— говорили затривожені львів'яни.

Зачалася правильна облога...

На другий день видно було з города, як марширували козацькі полки. Вони розвивались у довгу лінію від долини за Високим замком аж до Вовчої гори, окружаючи Львів.

За ними уставилася друга лінія. Перед лівим крилом козаків станули татари, перед серединою волохи і задунайські татари, а перед правим крилом донці. Між ними й першою козацькою лінією стояли чати легко узброєних татар, прибічна гвардія гетьмана. Усі ці рухи було добре видно з ратуші та замку. Хмельницький начеб хотів показати львів'янам усю свою силу, супроти котрої усякий опір був даремний.

У городі стали обчисляти сили козацького війська. Дивилися крізь страшкові окуляри і начислили їх на двісті тисяч козаків, шістдесят тисяч татар і п ятнадцять тисяч турків, котрих тут зовсім.не було.

Хмельницький зі своїм штабом оглянув Львів з усіх боків.

— Що ж, панове старшино, важка буде робота взяти город?

На те каже Чорнота:

Як самі не здадуться, то можна його взяти за три дні. Тут стільки дір, що котрою-небудь можна буде у цей курник зайти.

Я те бачу,— каже гетьман,— та мені шкода нівечити столицю Червоної Русі. Ви знаєте, що не самі козаки з нами, котрих можна вдержати в послусі.

Нічого жаліти,— каже Кривоніс,— православних можна забезпечити навіть і перед татарами, а тамті хай вибачають.

При гетьмані був і Корнієнко. Він зараз помітив, що гетьман не хоче города брати приступом. Помітили це й полковники й запевнились у цьому ще більше, як гетьман наказав козакам ті місця зайняти, де були водопроводи, і наказав сюди нікого не пускати.

Гетьман зложив докладний і подрібний план облоги і позатикав усі переходи так щільно, що хіба птиця могла перелетіти. Правильні реєстрові і запорозькі козаки зайняли місця від галицького передмістя через зборівський шлях аж до Високого замку. До лівого крила припирали полки черні полковника Головацького, а далі від горо-децького шляху по нинішню Гицлівську гору — кримці. Від півночі поза Високим замком під замком стояв Кривоніс.

Гетьман, оглянувши все, вернувся в свою квартиру до Лісинич. Зараз прикликав до себе Корнієнка.

— Не знаєш ти між моїми канцеляристами якого молодого дотепного та меткого чоловіка, розуміється, освіченого, котрий би перебрався у город і роздивився пильно, що там робиться, на вус усе мотав і мені переказував? Я тому про це тебе питаю, бо про те не сміє, крім нас двох, ніхто знати, а то цьому сердезі грозила б ще більше небезпека. Треба тобі знати, що не без того, щоб львів ська команда не мала своїх шпигів у нашому війську.

— Я сам піду,— каже Корнієнко. Гетьман глянув на нього уважно:

— Це нелегке діло, мій сину, можна попасти в квашу і на колі загинути. Ти мені наче рідний.

— Що ж, батьку, годі мені в канцелярії за піччю

сидіти. Коли так мені написано, то воно мене не мине.

А коли я це роблю для України, то я певний, що свята

Покрова мене заступить. А втім, у нашій канцелярії нема

такого молодого, щоб так говорив по-латині, як я, і

по-польськи теж. ,

— Ну, по-латині ти говориш добре, та з польщиною ти не висувайся, бо зараз пізнають, який ти поляк. Ну, гаразд! Іди з богом, коли наперся. Зразу буде велика штука через мур пе екрастись.

— Це мені не буде важко. Ось я помітив, що перед Галицькою брамою товпляться люде з передмістя, щоб у городі захиститись. Між них піду і, певно, перепхаюсь в гурті.

Як будеш за мурами, йди між православних. Розпитай там за старшину Ставропігійського братства Петра Красовського. То мій знайомий. А втім, ти його знаєш теж, бо ми обидва були у нього, коли верталися з Варшави. Дам тобі до нього листа. Та ні, не дам, бо коли б у тебе такого листа знайшли, то не жити б тобі більше. Я тобі краще дам інший знак...

Не знайдуть у мене нічого і навіть чіпати не будуть. Ось я зараз покажусь, хто я буду.

Він вийшов на свою квартиру, таки біля гетьманської, забарився довший час, а опісля станув перед гетьманом молодий бернардинський монах, підперезаний білим шнурком, з якого звисали чотки.

Голова була низько обстрижена з плішем на голові. Він склонився перед гетьманом:

Landetur Jesus Christus! 1 Гетьман аж руками сплеснув:

Де ти, Олексію, навчився так миттю перекидатись?

— В академії, в бурсі. Ми грали різні містерії та вигадували усячину, мені це не першина...

— А де ти цей одяг роздобув?

1 Слава І су су Христу! (Лат.)

Як ми йшли сюди, козаки під Збаражем піймали якогось бернардина і повісили. Я подумав собі зараз, що під Львовом така ряса може придатись, і я купив собі її у козаків. За золотого продали мені цілого бернардина, лише без тіла.

Так гляди ж, хлопче, не дай пійматись. Напиши собі зараз пропуск, і я підпишу, та мою гетьманську печатку приб'ю, а без того, то й свої тебе повісять, поки у город зайдеш. Ти у Красовеького бував зі мною, то, певно, тебе пізнає. Йди, сину, хай тебе божа мати захищає.

За хвилю Корніенко держав гетьманське письмр в руці і вийшов з гетьманської квартири. Та нелегко було перебратись через лінію. Усюди сновигали чети і щохвиля задержували його і пильно придивлялись.

Вже пізним вечером добрався до босацької хвіртки. До сторожі заговорив по-латині. Його не зрозуміли. Тоді він став мішати польські слова, прикидаючись чужинцем. Прикликали коменданта, котрий трохи знав латину. Перед ним сказав, що йде з Замостя, та хіба чудові приписати можна, що сюди дОбрався. За нього багато говорила його монаша одежа.

А чому ти, патре, не пішов прямо до бернардинського кляштору?

А хіба ж я знаю, де він? Я тут перший раз в життю. Врешті, знаєте, що Львів обложений з усіх боків, і я щасливий, що сюди попав та не наскочив на яку ворожу чету. Я думаю, що з города легше прийдеться до монастиря дістатись.

— А що там у світі чувати?

— Примае збирає велике військо на ребелянтів. Йде багато шляхти й німецькі наємники.

Його зараз пропустили через хвіртку. Олексій надів на голову каптур, так що ледве трохи лиця було видно. Він зараз пішов у город, і сторожа стратила його з очей. Пішов у сутіні до знайомого йому дому на Бляхарську вулицю.