Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій
Він був очевидцем того сорому, якого дізнало польське військо, і знав багато подробиць з того погрому. Усю вину цього нещастя приписував незгоді обох гетьманів, які безупинно сварилися й робили собі напівперек. А найстрашніше для поляків було те, що всі українці, котрі служили у польському війську, перейшли на бік Хмельницького.
Тепер Синявський перебрав оборону Львова на себе силою свого уряду. Приказав складати гроші на поправу укріплень і на вербунок наемного війська. Та хоч гроші напливали, він ні з одним, ні з другим не спішився. Чого ж було спішитись, коли Хмельницький ще за горами та ріками і не зараз надійде. Це міщанам було не в смак, стали ремствувати. Вони дають охоче свою кривавицю, а з цього нічого не виходить. Хіба пан староста жде, аж Хмельницький появиться під мурами?
Синявський для заспокоєння міщан зібрав 200 драгунів, а більш нічого. Тоді міщани звернулися з проханням до королевича Карла, щоб він лишив для оборони Львова трохи свого війська, та він того не послухав, забрав усе своє військо і покинув Львів...
Серед такого загального подразнення і непевності минув час аж до вересня. Чергувалися вісті добрі з лихими, а всі прибільшені, і викликали серед польського і жидівського населення відповідний настрій. Найменша побіда над хлопством викликала істеричну радість: благодар-ственні богослужения, молебні і погрози в сторону православних. Але таких добрих вісток приходило щораз менше, а згодом налітали щораз поганіші. Від них знову все тривожилось. Ніхто не знав, що сталося з коронним військом, яке з-під Глинянів повели на Україну три гетьмани. Дехто потішався тим, що не було що доносити, поки ті три гетьмани не приборкають хлопства. Але одна вістка не ворожила нічого доброго. Від утікачів з України довідалися міщани, що хлопське повстання поширюється вже й по Волині й Поліссю, а навіть і в Галичині народ ворушиться, особливо на Покутті, де отаманує якийсь Височан. Це були вістуни великої хуртовини, яка може усю Польщу вивернути гори дном.
День 26 вересня 1648 р. запав глибоко в пам'яті львів'ян...
Ще було дуже рано. Накрапав рясний осінній дощ. Брами були ще позамикані, як під валами з'явились якісь нуждарі обдерті, що сливе ногами волікли. За ними воліклися безладні купи оборванців. Дехто слабший не міг устояти на ногах, лягав під муром.
Усі просили, щоб їх, Бога ради, пустити у город.
— Що ви за люди і чого тут шукаєте?
— Хіба нас не пізнаєте? — каже один.— Ми ті самі славні лицарі, в блискучій зброї, що недавно зі Львова на Україну виходили, а тепер ледве з життям вертаємо...— і він став страшно плакать.
Стражники не знали, що з ними робити, чи безпечно таких оборванців у город пускати? Зараз дали знати старшині. Старшину, що зараз прийшов, аж морозом пройняло, побачивши таку картину.
Довкруги воріт лежали обдерті, виснажені, мов кістяки, люди. Одні лежали, начеб без душі, другі перев'язували свої рани брудними шматами, помагаючи собі при тім зубами, інші знову зв'язували чим попало стряпки своєї одежі, а ще інші збирали дещо по землі, чим би можна поживитись. Усі були заболочені, з запалими у голову очима, з почорнілими, запеклими губами. Дехто таки заснув на мокрій землі.
— Хто ви? — питає старшина.
— Лицарі з-під Пилявше, пане старший, ми недобитки коронного війська. Його вже нема. Таких, як ми, може, прийде ще сюди трохи, та небагато, бо по дорозі вибили їх козаки і татари...
— Єзус, Марія! Що сталось?
— Так нами командували баби-нездари, славні три гетьмани-рейментарі, трястя їх матері. З тих недобитків не буде вам користі, бо на сам оклик "Татари йдуть!" — сховаються у мишачу діру або зі страху повмирають.
— Нещастя! Що ж тепер буде?
— А те буде, що нині-завтра стане під мурами Львова Хмельницький з своїм великим військом.
Старшина наказав відчинити ворота і впустити їх у город. Декого вели попідруки, а інших таки несли на руках.
Стрзшна вістка розійшлася зараз по городу. Задзвонили у дзвони по костьолах — і львів'яне висипались на вулиці. А тут побачили страшну картину. У декому пізнали недавнього лицаря в блискучій зброї на баскому коні.
З того можна було догадатись страшної дійсності. По вулицях лунала вістка, передавана з уст до уст, що татари вже недалеко. Усі втратили голову і не знали, що робити. Зараз заповнились усі костьоли жіноцтвом, стариками і дітьми. Тих брали з собою матері, вони безгрішні, немовлята найкраще умолять господа небесного о поміч проти цього великого нещастя. Один Бог зможе цю небезпеку від них відвернути.
Дзвонять дзвони, гудуть органи, гомонить розпучливий спів: "Кіріє елєйсон!" А це все мішається з істеричним плачем жіноцтва та дітей, з глибокими зітханнями старців, котрі завидують тим, що вже повмирали і не будуть цього неминучого бачити. Жіноцтво, мов божевільне, з розплетеним волоссям, з розхристаними грудьми паде ниць на зимний кам'яний поміст і благає господа о порятунок.
З костьолів виходять процесії, дзвонять малі дзвіночки, ксьондзи несуть святі дари.
Безглузда божевільна паніка заволоділа всіма умами. Жінки з дітьми кидають процесії і біжать до Краківської
брами. Треба рятувати себе, поки час, поки ворог по обложив ще города. Ніхто не думає, куди й з чим втікати коли б тільки втекти з загроженого міста якнайдальше Мужчини поспішають щосили додому, ховають у безпечне місце своє добро.. Решту, що дорогоцінніше й легше, забирають з собою і біжать за жінками. Даремно старши ни й десятники накликають до зброї і кличуть на призна чені місця на валах, хоч ворога ще не видно. Ніхто не слухається, кожне дбає лише про себе, бо страх відняв усім розум, страх перед тим страшним Хмельницьким, якого вважають за висланника пекла, перед кровожадни-ми татарами. Коли перед ними не встояло коронне військо, яке всі бачили власними очима, то хто ж устоїть перед цим страшним ворогом? Здобудуть город, а тоді усіх жде така сама доля, як тих замучених на Україні Отож треба втікати, бо то одинокий рятунок.
Але лише багачі втікали, щоб урятувати ту фортуну якої з переполоху не вспіли навіть забрати. Втікали на те, щоб незадовго попасти в руки тих самих недобитків пилявецьких, що тепер сполучилися в розбишацькі банди і не давали людям просвітку.
А до Львова напливало щораз більше втікачів Та добре говорив той перший, що з них не буде хісна. То був уже зневірений в побіду, здеморалізований жовнір. Вони перепочили трохи у Львові і пішли далі.
В городі росло безголов'я...
Аж ось наспіли і гетьмани. Перший прибув Остроріг і зумів своєю вимовою підставити стільця своїм товари шам, скидаючи на них усю вину невдачі.
На раді шляхти у францисканському кляшторі він говорив, заливаючись слізьми:
— Мої товариші, поки ще прийшли татари до Хмель-ницького вже нараджувалися втікати і такі ж накази давали своїй службі. А поки прийшло до рішучого бою, то їх уже не було. З'ясуйте собі, панове, військовий табір, з котрого ніччю тайком" утекло начальство. Я до послідньої хвилі стояв на становиську, бо я худопахолок і не мав, що втрачати...— все, що мав, віддав отчизні в тій послідній службі, і нічого було мені про ридвани дбати.
Ті, що були з Остророгом, свідкували, що він говорив правду.
— Ганьба поганим страхополохам, зайцям! — кричала зібрана шляхта.— На кіл їх, на шаблях рознести'
— Коли я сюди прийшов.— говорив далі Остроріг,— то лише на те. щоб спинити втікачів, згуртувати їх І заступили*
ти ворогові дорогу до серця Польщі. Не рушуся звідсіля, лишуся доостанку. Хочу ділити з вами радість і смуток, хочу побідити або полягти лицарською смертю. Хіба що знову яка підла інтрига усуне мене й тут так, як усунула мене під Пилявцями з рейментарства, позбавила мене сили, і моїх рад та наказів ніхто не слухався.
— Ми всі 'з тобою, ваша милість, ніхто не посміє спротивлятися, ти лише наказуй нам.
Остроріг, завдяки своїй намові, став відразу паном становища і взяв провід над усім у свої руки.
/Приїхали до Львова і другі рейментарі — гетьмани теж: Заславський і Конецпольський. їм уже доповіли, як (м постелив Остроріг і як на них шляхта розлючена, тому-то не показувалися на божий світ і, відпочивши Трохи, поїхали далі.
А втікачів напливало до Львова з кожним днем...
Остроріг написав реляцію у Варшаву про пилявецький погром і подавав плани дальшої акції.
Вернув сюди й Синявський з Бережан. Там не почував він себе безпечно. Виїжджаючи додому зі Львова, передав справу укріплення бургграфові Братковському. В Бережанах довідався, що татари наближаються, а він мав причину виминати їх, бо не додержав слова Тугай-беєві і не прислав за себе окупу. А до того ще в Бережанах з наклепу поляків і жидови наказав повісити 15 міщан і двох попів за конспірацію і тим зразив собі дуже мешканців.
Приїхав князь Ярема. Він примістився на передмістю у якогось вірменина. Він говорив до шляхти:
— Я тепер худопахолок, нема за що мешкати в городі між панами, треба вдоволятися тим, що дах над головою.
Такою скромністю він заімпонував усім, та ще й те подобалось, що привів своє військо в порядку.
— От патріот! От лицар, у зразок його ставити! Коли б йому передали рейментарство, було б не прийшло до такого нещастя.
Як 28 вересня зійшлась у францисканів шляхецька рада, та Вишневенький туди не прийшов, не прийшов і Тишкевич. Але без нього рада не могла відбутися. Післали його просити. Там застали ще й другу депутацію від міщан з благанням, щоб узяв у свої руки оборону города. Та Вишневецький не дав собі і говорити про це.
— Не кажіть мені з піску батіжка плести... Що я тепер вдію? Війська коронного вже нема, треба його наново збирати, а на це треба грошей, щоб його заплатити.
А поки ми зберемо військо, Хмельницький буде під Краковом. Вам треба освоїтися з думкою, що все пропало і то через нетямучість людей, що для гонору беруться за діло, котрому не втруть носа. Нехай я пропаду зараз, але з тою славою, яку я собі придбав на службі вітчини. Не хочу її втратити невдалою війною. Тепер усе запізно... Тоді один із міщанських депутатів каже:
— Ми знаємо, що без грошей війська не буде, і ми готові грошей роздобути, та про військо хай уже подбають панове шляхта, бо то їх, а не наше міщанське діло.
Лице князя стало прояснюватись, та все ще стояв при своєму, що все запізно.
Тоді став його просити Тишкевич, аж просльозився, щоб не відмовлявся.
— Добре, панове,— каже Ярема,— я прийму командування над військом, але аж тоді, як зложите гроші, як буде військо і як присутній тут пан Остроріг зложить командування в мої руки.
Остроріг побачив, що йому усувається земля з-під ніг, що відразу злітає з того вершка, на який виліз завдяки своїй вимові.
Він обидився таким жаданням Вишневецького.
— Я не можу цього зробити.
