Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Підемо далі за ворогом... а де ж він? Розбрівся по усій Польщі, то й нам треба би, розбрестися, роздробити наші сили, а тоді хтозна, що р нами станеться.

Усі не могли з дива отямитись, почувши таке від Кривоноса. Відразу усі старшини схилилися до думки Кривоноса.

Тепер говорив Тугай-бей:

— Так недобре. Треба клепати залізо, поки воно гаряче. Як ми тепер підемо вперед, то піймаймо панів у Львові, мов рибу в саду. Поки ви ще рушите, то я моїми татарами обсяду всі дороги і проходи зі Львова на захід. Ніхто не втече. Треба, щоб тягар війни перейшов з України на захід у Польщу. Тоді пани налякаються і будуть в угоді податливіші. Чому би Військо Запорозьке мало обмежитися на саму Україну, а не зайняти для себе й Червоної Русі? Чого ви такі скромні у тому, що можете легко добути? Станете тепер на місці, то покажете ворогові свою слабкість. Це підбадьорить його, він набере сили й відваги, а тоді, хтозна, як воно може скінчитись. Тепер маєте поміч від нас і поміч вашої черні. Одним і другим наскучиться безділля, а тоді ця поміч недописати. А втім, поміч черні — то солом'яний вогонь: зразу він може впекти, а потому й не загріє...

Тепер обізвався Виговський. Він признавав усією душею цлан Хмельницького, щоби з Польщею не зривати, а помогти їй до зміни державного устрою, до зламання олігархії і до заведення монархічного самодержного режиму. Тепер він налякався за цілість Польщі. Коли підуть далі, то татари знищать її дотла. Він вмить відгадав думку татарина.

Братанич Тугай-бея аж скипів, почувши його думку:

— Не знаю,— каже,— чого писар мішається в лицарське діло? Пером лядського табору не візьмеш.

Гетьман побоювався, щоб з цього не вийшла яка буча, бо старшини, певно, постоять за зневаженим Виговським. Він заговорив:

— Панове старшино! Поділяю думку полковника Кривоноса, щоб небагато відразу кусати. Та ви подумайте, що ми під Пилявцями усеї Польщі не розбили. Вона знову буде збирати військо, а нам треба до того не допустити. Особливо не можемо допустити до того, щоб те військо збиралося у руськім воєводстві. Не забувайте, що якраз там збиралося посполите рушення на нас під Пилявці. Це не сміє статись удруге. Нам ще треба пам'ятати, що чим далі зайдемо, тим Польща буде податливіша, бо тим більше ослабимо шляхту. Тому я стою за тим, щоб іти далі.

чНічого було більше говорити. Всі знали, що гетьман скликає раду, а робить те, чого хоче. А тепер Хмельницький сягав вершка слави, ніхто не посмів йому перечити. Зрештою, старшини відгадували, що не ті причини, які тепер подав, грають у Хмельницького ролю до дальшого походу, а швидше, ті, які подав Тугай-бей. Вони боялися теж конфлікту з татарвою, коли б вона стала, замість Польщі, грабувати Україну.

Молодий Корнієнко, що прислухався до тої ради старшин, переживав тепер дивні почування. Його душа була роздвоєна. Радів душею, коли почув від старшини, щоб далі не йти, бо ось вернеться до любого Чигирина, до коханої дівчини, ось його мрії і задушевні бажання здійсняться. А тут воля гетьмана була інша. І ця воля була теж, по його думці, щоб Польщу знищити дотла і раз на все забезпечити Україну від споконвічного ворога. Він вірив у великий розум гетьмана. Того вимагає добро України. Тому треба свої задушевні мрії покласти у другу чергу і щасливий мент відложити на пізніше. Йому приходило не раз на думку випроситись у Чигирин, бодай на часок. Тепер здавалось йому це гріхом втікати від роботи, коли й гетьман, і батьківщина його праці так пильно потребує.

З такою твердою думкою він пішов до роботи. Якраз перед тим поручив йому гетьман скомпонувати дипломатичне письмо до семигородського князя.

Йому було пильно поговорити з гетьманом, а тепер траплялася нагода, як принесе письмо.

Справився дуже швидко і пішов до гетьмана, якого застав самого.

— А чого тобі, Олексію?

— Приношу листа до семигородського князя, не знаю, чи вийшов до ладу,— він подав письмо гетьманові.

Гетьман сів при столі і став читати.

— Ти дуже спішивсь, а не було чого. Ми ще два дні будемо тут, а потому йдемо далі.

Олексій осмілився:

Не знати, батьку , коли ми на Україну... у Чигирин вернемо?

Тобі спішно? Ага... вже до Катрусі козака тягне...— гетьман погрозив пальцем Олексієві,— та коли тобі так дуже забаглось, то я можу тебе пустити...

Олексій спаленів. Йому стало соромно, що з таким вихопився.

— Ні, пане гетьмане, я би такого не пережив. Коли вітчизна мене потребує, то треба усе інше поставити в другу чергу...

Лице гетьмана проясніло.

Добре, хлопче, за це хвалю. Мені також спочити б, а я не смію того зробити, бо проґавив би слушний час. Здається, що ми довго не забаримось. Треба ще трохи панів налякати, потім виберуть короля такого, як нам треба, а тоді помиримось, і ми поможемо йому взяти панів-короленят у руки...

Мені здається, батьку, що хоч би й найкращого короля вибрали, то мусить присягти на пакта, а тоді матиме пов'язані руки, як кожний інший. Вже хіба не буде кращого і прихильнішого до нас, як покійний Владислав, та й він нічого не міг зробити.

Тепер не так буде. При виборі Владислава Польщі нічого не загрожувало ззовні. Тепер пани мене бояться і тепер мусять послухати і мого голосу... З нинішньої ради я два рази радий: раз тому, що я ближче стоятиму Варшави і то не з абияким військом і мій голос і там пани почують, а друге тому, що татари вступляться з України і народ буде безпечний від грабунків. Ти подумай, чи був би я в силі вдержати військо при мені, якби розійшлась вістка, що орда розбрелась по Україні і грабує? Усе б мені з рук вихопилось...

— Таки, пане гетьмане, виявилось, що ми без татар могли б обійтись.

— Ти мені вже про це говорив, говорили мені про це й деякі старшини, та я все кажу,, що ви всі помиляєтесь. Під Пилявцями ми побідили без татар. А знаєш, що й тепер ми мали могутнього союзника, сильнішого від татар. Тим нашим союзником була дурнота панів, їх гордість, маловаження противника і безголов'я поляків, що аж трьох нетямучих гетьманів наставили. Той союзник помагав нам і на Жовтих Водах, і під Корсунем, але це непевний союзник, і з ним пактів робити не можна, бо він принагідний. Коли б не так, то, може б, ми і побідили, але це було б нас дорожче коштувало. А друге, чому нам татар треба, то те, щоб мати одного ворога менше. Розправимося з ляхами, тоді й татар ми присмиримо, як будуть фиркатись, і зробимо їх нестрашними.

За два дні потім рушило козацьке військо на столицю Червоної Русі — Львів. Права колона під командою полковника Головацького пішла на Броди, ліва, під рукою самого гетьмана, йшла на Залізці, Золочів, Глиняни. Головацький забрав з собою загони черні і татар.

Броди мали сильно укріплений замок, власність Конец-польського, чигиринського старости, з котрим Хмельницький мав свої порахунки. Його там уже не було. Скинувши селянську свитину, в якій втікав з-під Пилявців, поїхав далі, а в Бродах полишив Осінського з недобитками німецьких драгунів. Всі гадали, що Хмельницький помститься на його майні за свої кривди, що Хмельницький видав Головацькому наказ не оставити каменя на камені. Осінський вспів зібрати трохи шляхти, узброїв двісті міщан і загадав боронитись доостанку. Саме місто Броди остало без ніякої оборони. Козаки увійшли в місто і, на превелике диво усіх, не робили ніякої шкоди, нікого не чіпали. Лише для придобрення татар зажадали видачі тих полонених татар, котрих привів сюди ще покійний гетьман Конецпольський Станіслав.

Ті татари були в замку, і Осінський дуже радо на це пристав. Та, лиш що татар випустили за мури, Головацький пішов далі. А Хмельницький пішов у Збараж, зайняв його без опору, забрав звідсіля ЗО гармат і всю зброю, яку тут знайшов. Поза тим не було Збаражеві жодної шкоди. Збаражани не могли вийти з дива, що Хмельницький пощадив найлютішого свого ворога Вишневенького. Дивувалися тому і його старшини. Хмельницький толку вав їм:

— Не хочу, ццотг світ говорив, що я веду війну задля особистої помсти, бо я не Ярема.

Від самих Пилявців гетьман не стрічав жодного поважного опору. Як лиш вийшов із Збаража, донесли йому роз'їзди, що якесь значніше військо наближається.

— То, певно, хтось з тих ватаг,. що до Заславського тяглись, та спізнились. Ну, гаразд, ми з ними зараз упораємось. Розбили голову, розіб'ємо і хвіст. Ану-ко, пане обозний, піди їм назустріч з твоїми переяславцями та зроби лад.

Чорнота зібрав зараз свій полк і пішов назустріч незвіс-ному ворогові, а поки що гетьман задержався на місці.

Тривало вже чимало часу, а з того боку не чути було стрілів, а навпаки,доходили до обозу якісь веселі вигуки. А згодом вертає Чорнота в товаристві якогось знатного шляхтича.

— От без одного стрілу піймали ворога,— каже Чорнота, під'їжджаючи до гетьмана.

Шляхтич, що приїхав з Чорнотою, каже до гетьмана:

Не пізнав мене, бачу, Богдане... Та чи не обидив я вашої гетьманської вельможності. Hnoores mutant mores Колись ми були товаришами, і я кликав тебе Богданом, а ти мене Юрком... Тепер ти гетьман, а я бездомний скиталець.

Невже ж Юрко Немирич?!.

Він сам.

Мій друже, товаришу гарної безжурної омолодості, як же давно ми не бачились, звідкіля тебе сюди вітер завіяв?

Гетьман став Немирича обнімати.

— Поки.тобі розкажу усе докладно, накажи, гетьмане, мене і моїх людей нагодувати, бо ми дуже зголодніли. Не день та не два скитаємося манівцями, щоб на якого свата не натрапити, усі припаси минулися. Чи нас приймеш, сиріток, під свою руку, чи проженеш, а їсти таки накажи нам дати.

Гетьман розпорядив зараз, що треба, а Немирича взяв у свою квартиру. Тут його і нагодували. Тоді він став розказувати:

— Знати тобі, гетьмане, що я покинув католицтво і перейшов до аріян. Православним я не був ніколи, бо православна церква мене не манила. А вже католицтво стало мені осоружне і не підходило до душі. Як я втік

Hnoores mutant mores (дат.) — почесті зміняють звичаї.

'З України перед загонами черні, я поїхав у Варшаву. Я хотів там виказати наглядно., що коли пани українці не поступляться, не змінять свого поступовання супроти своїх підданців і православних* то, Польща пропаде. Я це говорив у соймі, а там, замість,мене вислухати та вирозу-міти мої резони, мене висміяли та поглумились, накинулися на мою віру, назвали єретиком і таки закричали мене.