Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Станув в кутку надумуючись, чи застукати у двері, чи ждати, аж хтось йтиме. Стукати не зважився. Та недовго прийшлось ждати, як закрутився ключ у воротах, вони відчинились, і якась стать вийшла з сіней. Олексій проховзнувся попри неї, мов в'юн, і опинився на тьмявім подвір'ї. Браму знову замкнено ключем. Тепер Олексій не знав, що йому робити. Став обережно ступати попід стіну, аж натрапив на людину, котра перелякалась і спитала:

— Хто тут?

Олексій зміркував, що питаючий відскочив від нього у другий бік.

— В ім'я Христа Спаса, проведи мене, брате, до пана Петра Красовеького, я приходжу по пильному ділу,— вишептав.

Той не питав уже більше нічого, взяв Олексія за руку і повів його вузькими сіньми. Потім пішли східцями вдолину, аж Олексій побачив крізь щілину світло. Він поміркував, що знаходиться у підземеллі. Нарешті провід-

ник відчинив двері і пустив його всередину, а сам вернувся, не оглядаючись. Олексій не міг зразу відкрити очей, світло його разило. Аж згодом міг дивитись і приступив до столу. Побачив, що зайшов до якогось купецького магазину, бо попід стінами стояли скрині різної величини. При довгім столі на ослонах сиділи старші люди. Між ними пізнав Красовського. Усі дивилися на нього збентежені, звідкіля взявся тут бернардин. Олексій приступив до Красовського і вклонився:

Кланяюсь вашмосцям і привіт від пана гетьмана Хмельницького приношу.

Хто ти будеш? — спитало кілька голосів відразу гнівно.

Олексій зсунув каптур з голови.

Не лякайтесь мене, вашмосці, а вашмость пане Красовський, нагадай собі, як я гостював у вашій домівці, вертаючися з паном Хмельницьким з Варшави. Я його канцелярист і похресник, може, мене і пізнаєте? Я Олексій Корнієнко...— Він показав Красовському свій пропуск з печаткою і підписом Хмельницького.

По голосі тепер тебе пізнаю, сину, а так гадав зразу, що чорт бернардина приніс на нашу загибель.

Тепер обступили Корнієнка усі і стали розпитувати.

— Пан гетьман усіх поздоровляє...

— А коли візьме город? Коли освободить нас із важкої кормиги?

Олексій не знав, що на це відповісти, бо він знав, що гетьман не спішиться города брати. Та не хотів бідним людям віднімати надії.

Усе в божих руках, г я цього не знаю. Мене прислав сюди пан гетьман, щоб роздивитися та дізнатися, що поляки замишляють? Як від вас, панове, чого довідаюсь, то радо послухаю і гетьманові передам.

Що ж ми знаємо? Піди, козаче, до котрого-небудь костьола, то почуєш на казанні. Наша ціла турбота під цю пору в тому, щоб наше життя захистити. На нас страшно ляхи і жиди насідають. Що ми терпимо, то один Бог відає. Та ми раді б від тебе почути про нашу справу, про подвиги і побіди пана гетьмана. Розкажи, голубе, та повесели душу.

Олексій став усе докладно розказувати, а братчики слухали його з б'ючим серцем.

— Будь моїм гостем, козаче, і ходи до мене, тут нам годі довше задержуватись.

— Стали розходитись. Красовський узяв Олексія за руку і повів навпомацки такими крутими вузькими переходами, мов у якому лабіринті. Нелегко було неосвідомлено-му визнатись.

Аж прийшли до мешкання Красовського. Він вийняв ключ і відчинив двері до знайомої вже Олексієві світлиці.

Ми мусимо дуже берегтись, і я не знаю, чи безпечно буде тобі, сину, на вулиці показуватись. Можеш зради-, тись. Твій наддніпрянський говір кожному видасться підозрілим. Ви ніколи не будете по-польськи добре говорити.

Я мушу це зробити і всюди заглянути, бо по це мене гетьман сюди прислав. Коли б не те, то шкода було сюди йти. Я скидаюся на чужоземного монаха і лише латиною буду говорити, а я говорю нею несогірше. Таким побитом я вже піддурив старшого на босацькій хвірці.

Так не кажи. Вже те, що ти прийшов до нас від гетьмана і приніс нам не іскорку, а ціле полум'я надії, варто було того, щоб ти трудився. Та я тебе остерігаю, що в городі повно шпигів, у мене ти безпечний. Коли б вночі прийшов трус, то поки відчиняться двері, я тебе сховаю добре. Та на вулиці, то я тебе не охороню.

— Мій одяг мене хоронитиме.

Сім'я Красовського чимало здивувалась, як господар привів з собою бернардина.

По вечері повів Красовський свого гостя на вищий поверх з вікном на тьмяве подвір'я.

Олексій зараз роздягнувся і міцно заснув.

Рано вийшов з дому непомітно, затягнув цупко каптур на голову і пішов на ринок. Якраз ходила по місті величава процесія. Йшов арцибіскуп під балдахіном з святими дарами. Довкруги нього багато ксьондзів у ризах •і костьольної служби в червоних та білих комешках. Несли в руках горящі свічки, прислуга дзвонила в дзвіночки. Усі співали покутні псалми. По костьолах гуділи дзвони. Олексій замішався в товпу і ходив з процесією. А народу стільки, що нікуди голки кинути. Від часу до часу ставали, народ клякав, а арцибіскуп благословив святими дарами на всі чотири сторони.

Обійшовши так ринок,. завернули до кафедрального костьолу. Тепер відправили молебень з суплікаціями. Опісля якийсь ксьондз вийшов на амвон. Олексій оперся о стовп, понизив голову і слухав.

Провідник говорив плавно і всіх захоплював своєю промовою. Про що він говорив?

Православних знівечив ущент. То чортівська віра, ніхто нє може бути спасенним, бо шизматик не піде до неба, лише католик. Хмельницького прислало пекло, то знаряддя люципера. Хмельницького щоночі чорти мордують, відьми та опирі. Вампіри з нього кров ссуть. Він от-от розсиплеться в порох, бо під його одежею вже нема тіла, тільки самі кісточки хрупочуть. Де посвідкували віродо-стойні богомільні люди. Його можна побороти лише сильною вірою, постом і молитвою та покутою за гріхи. Коли покута буде сповнена, тоді ангел божий огненним мечем його розіб'є... А далі став підносити хоробрість город-ських оборонців і доброту фортифікацій, котрої жодна сила не здобуде.

Корнієнко, слухаючи таке, не знав, чи сміятися з дурно-ти проповідника, чи з наївності вірних, що в такі теревені вірять. Вони по кожнім реченню охкали, падали ниць і билися в груди. Жінки попадали інколи в істерію, кричали не своїми голосами, рвали собі волосся на голові, дряпали себе по лиці до крові, божеволіли та й годі.

•По проповіді дехто став виходити, інші лежали хрестом, незважаючи на те, що другі наступали їм чобітьми на руки, а то й спотикались і падали на них.

Олексій вийшов теж і подався на ринок. Тут біля ратуші товпа народу. Якраз мала зібратися рада. Олексій став туди пропихатись, зайшов в юрбу, і вона занесла його аж до ратушевої зали. Наради не були тайні, а велися під контролен) городської, не дуже-то добірної публіки. Між нею розмістилися ксьондзи, котрі аранжували одобрения або негодования вирішень ради. Рада почалася представленням ситуації. Бурмістр Гросваєр виложив невідрадний стан оборони, та боявся згадати що-не-будь про здачу города. І ніхто інший з бесідників за тим не відзивався. Навпаки, гарячі голови серед реву товпи говорили про посвяту і геройство оборонців і т. ін. Говорено про чуда і добрі знаки на небі, та приходили до такого висновку, що господь засліпить Хмельницького,— і він не буде Львова бачити. Тепер один з райців поставив внесення, щоб негайно попалити передмістя, щоб ворог не мав де сховатись і підходити до валів. Таку ду)лку прийняли всі з великим одушевлениям. І так уже козаки й татари вдираються на передмістя і грабують усе. Краще, щоб це добро пішло з димом, як мало б дістатися ворогові.

Дісталося знову шизматикам на горіхи. Чого доброго, а вони відчинять ворота міста і впустять їх ворога. Як довго вони живі, ніхто не може бути безпечним. Найкраще було б їх усіх вигубити, а тоді й Богові було б це любо, і городові вийшло би на користь. Хіба ж таких прикладів не було в історії, хоч би лише— в жидівській? Так роблене це по Божому наказу.

Промовця прийняли з одушевлениям.

Даремне силкувалися розважніші проти цього виступати. Вони переконували, що спаленням передмість самі собі пошкодять, що православних губити не можна, бо Хмельницький тяжко за це помстився би, та їх закричали:

— Смерть ворогам-шизматикам!

,Той оклик понісся з зали надвір, на ринок і товпа підняла пекельний вереск.

Від того стало Корнієнкові лячно. Йому здавалося, що ось-ось, хтось вкаже на нього пальцем — і тоді розірвуть його на шматки. Затиснув дужче каптур на голову і вийшов із зали на ринок. Зараз помітив у товпі якусь метушню. Пропхався ближче й побачив таке: на землі клячала окривавлена жінка з розкуйовдженим волоссям. Товпа шарпала її, била й верещала, що нічого не можна було розібрати. Біля Олексія стояв якийсь босий кармеліт, і Олексій осмілився спитати його: "Diecs mini, frater, guid significat iste tumultus?"1

— Якраз піймали чарівницю. Вона каже, що була любаскою Кривоноса і вміє заворожити кулі, які йдуть на козаків.

Олексій пропхався ближче й дивився на нещасну жінку. Вона начеб не чула побоїв. Приклякла на землі і дивилася вгору туманними очима, в яких не видно було розуму. Вона, від часу до часу то скрикувала в істериці, то стогнала', то знову шептала почорнілими, спеченими устами.

— Вбити шельму, на куски порвати, вона нам нещастя накличе,— ревіла товпа.

За Олексієм стояв той самий кармелїт, котрий сюди теж пропхався.

— Наес mulier mente capta esse videtur2,— каже Олексій.

Та видно, що кармелітом заволодів психоз товпи теж, бо він навіть не зважив на те, що до його Олексій говорив.

Жінка клячала начеб в якімсь душевнім захопленню так, як малюють святих мучеників. Дивилася в небо, не турбуючись тим, що довкруги неї діялось.

1 Скажи мені, брате, що значить це збіговисько? (Лат.)

2 Здається, що ця жінка божевільна (лат.).

Олексієві стало жаль бідної. Хотів уговорити товпу, та нагадав осторогу гетьмана і Красовського, щоб з польщи-ною не виривався, а латини товпа не зрозуміє. Хотів попрохати про це кармеліта, та в цій хвилі якийсь дужий драбута вдарив нещасну каменюкою по голові так, що розбив череп, і жінка повалилася на землю нежива.

Тепер кинулася на неї товпа, стала бити чобітьми та шарпати, мов стадо голодних шакалів.

Та ось продирається крізь товпу марне бідне дівча. Воно шукає за мамою та от і знайшло її труп.

З несамовитим зойком припала до трупа матері та й голосить:

— Мамо, моя бідна мамо, чого ти сюди йшла між тих звірюк? Відрана за тобою шукаю усюди... Боже мій! Тепер я кругла сирота.

Від того розпучливого голосіння товпа на часок припинилась, та не знайшлося ні одно чуле серце, щоб над сиротою зжалілось.