Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Такого смільчака стрічали поганою лайкою, прокльонами, а то й побоями.

Так само правилося молебні по жидівських синагогах з великим вайкотінням і зовнішніми ознаками розпуки.

У ратуші збиралися райці і радили безнастанно про оборону города.

— Ворог ще далеко, і нема перед ним страху,— говорив один із райців,— але нам більше боятися ворога внутрішнього Від зовнішнього оборонять нас каші певні г..-,ри, а з тім скритим ворогом не знати, що нам робити. Ши :мо..і. — • v шани дишать на нас злобою і зрадою і ждуть лише хвилі, коли б на нас кинутись. Є певні докази на те, що вони вже тепер сходяться ніччю по церквах, по пивницях і змовляються, лагодять зброю, порох, кулі та гострять ножі на нашу шию.

Коли вже райця так говорить на раді, то цьому уже, мабуть, правда...

Ці слова понеслися з ратуші на вулиці поміж поспільство, і воно повірило, не розпитуючи за тими "певними" доказами.

ч І знову прийшла в поміч безглузда і невідповідальна фантазія, що русини змовились одної ночі вирізати всіх поляків і жидів, ще заки Хмельницький наспіє. Крилата вістка перелетіла городом, набираючи на свої крильця щораз нові додатки, перелетіла через мури на передмістя і дооколичні села, і кожен у це повірив. Говорено, що одну польську сім'ю таки в хаті вимордовано, а другий знову присягався, що бачив, як уночі виносили попи з Успенської церкви зброю і роздавали між православних.

Настали труси і арешти, допити навіть при помочі тортур, і не один не видержав таких мук і говорив те, що йому веліли признати. Жертвою такого наклепу впав руський міщанин Васько Георг, котрий доставляв для польського війська зброю. Обвинуватили його, що він доставляє зброю і Хмельницькому теж. За те прислав йому Хмельницький багато грошей у просі. Зроблено у нього трус і справді забрано багато його грошей, а його самого запроторено в тюрму. З тяжкою бідою і за великого хабара його випустили, щасливо, що з цілими ребрами.

Владика при Святоюрській церкві Желіборський, людина дуже лояльна, стояв осторонь від усього національного українського життя. Йому теж не обійшлося без напасті, його теж підозрівали за зносини з Хмельницьким, його теж трусили.

Православні опинилися в дуже скрутнім становищі. З дому виходили переодягнені і то задніми дверима. Мерців хоронили вночі без дзвонів і світла. Дзвонити взагалі не було вільно, бо поляки і жиди боялися того як умовленого з ворогом знаку, хоч про ворога ще й чутки не було. Щоднини роздавали між себе православні знаки і гасла, бо без цього ніхто дверей не відчиняв.

Тепер прийшлося подумати над тим, як захистити себе перед напастю і врятувати своє життя. Бо з усіх боків —доходили до них погрози, що всіх православних треба вибити впень — і аж тоді Львів буде безпечний. .-• Усю туоботу і опіку над православною громадою перебрало на себе Ставропігійське братство. Старшина братства скликав наради по церквах, при заслонених щільно вікнах, по льохах та магазинах. Усі наради йшли коло того, як оберегти себе від напасті; про бунт ніхто не думав. Міщани були надто лояльними людьми, любили свій город і свої домівки, щоб ризикувати. Вони знали, що самі нічого не вдіють, а можуть за нерозважний крок заплатити життям і майном та ще й свою сім'ю наразити...

У Львові було під той час багато польської шляхти, що збиралася на соймик до Судової Вишні. Звідти мали післати депутатів на конвокаційний сойм у Варшаву. За шість неділь пізніше мав відбутися вибір короля. Так приписувала польська конституція.

Тоді вибився на перше місце поміж шляхтою коронний підчащий Микола Остроріг, людина на той час освічена і добрий промовець. Порадившись з арцибіскупом Крас-новським, він таки хотів, щоб соймик відбувся у Львові. Зійшлася шляхта у францисканському костьолі.

На цей соймик покликано і міщан, та не з причини вибору короля, бо це вважала шляхта виключно своїм привілеєм, а лише тому, щоби споцукати міщанство складати гроші на оборону Львова перед недалеким ворогом. Лише про це вільно було міщанам говорити. Цю точку поділили на три часті: 1) укріплення города; 2) вербунок наемного війська; 3) збірка грошей на ці дві цілі.

Міщани домагалися, щоби гроші на оборону Львова були їм від Польщі звернені, бо оборона Львова—то справа не лиш його мешканців, але й усієї Речі Посполитої. Пани обіцяли згадати про це на соймі і такою млявою обіцянкою мусили міщани вдоволитися.

Зараз вирішили наложити на міщан податок, котрого шляхта не має платити, бо вона платить уже податок крові, служачи у війську. Вже з того самого міщани не були вдоволені. Та вони ще більше схвилювались, коли по вирішенню тої точки шляхта, що мала тепер радити над вибором короля, випросила міщан із місця нарад. .

Міщани говорили:

Хіба ж вибраний король не буде й нашим королем? Тепер, як ойчизна в небезпеці, повинні бути всі горожани покликані не лише до складання грошей, але й до ради над вибором короля.

Так не може бути, панове,— говорив золотоустий Остроріг,— конституція на це не дозволяє, а ми не маємо права її зміняти, хіба сойм.

— А в соймі та сама шляхта, і вона теж конституції в користь міщан не змінить, значиться, що міщанство не виборе собі ніколи права повного горожанства і вічно остаме misera contrebuens plebs l,— говорили на перегони обижейі міщани.

Тоді встав міщанин Кушевич і говорив:

— А чи, панове, не подумаєте про те, щоби супроти важності хвилі, коли отчизна в небезпеці, скоротити ті безглузді формальності і зараз на соймі конвокаційнім гїеревести вибір короля? За шість тижнів від того хтозна, що може статися...

Тоді иляхта його закричала:

— Мовчи, вашець! Не маєш права промовляти... не твоє, а шляхетське діло і право, а коли, вашець, того не знаєш, то пояснюється тобі, що так постановляє конституція, що аж за шість тижнів "по конвокаційнім соймі вибирається короля або аж тоді буде переведений вибір, коли здавимо хлопський бунт...

Міщани обурилися на таку зневагу їх речника, підняли його на руках вгору, і він говорив:

— Ви, панове, хіба дурману наїлись, що таке говорите. Вибиратимете короля аж тоді, як козацька хуртовина перейде усю Річ Посполиту. Вам, бачу, любіша ваша шляхетська вольность, ніж добро отчизни. Я вам скажу словами нашого поета:

Nowa, przypôwiesé sobie polak kupi, Ze і przed szkoda і po szkodzie glupi2.

Геть з ним! Хам! Купчик, буде нас розуму вчити, порубати його! — ревіла шляхта. І не знати, що було би з ним сталося,, та міщани обступили Кушевича живим муром, а до того на кляшторнім подвір'ю зчинився великий крик:

Зрадник! Шизматик, козацький шпиг! Бийте його!

1 Misera contrebuens plebs (лат.) — бідний плебс, що завжди

виплачує контрибуції. *

2 Нову пословицю купить собі поляк,

що й перед шкодою і по шкоді дурак (пол.).

Усі повиходили на подвір'я. Там били і шарпали якогось чоловіка. І тепер та роз'ярена на шляхту міщанська юрба кинулася теж на нещасну жертву. Пізнали у ньому русина. Його справді післали сюди підслухати, про що поляки будуть говорити та радитиу чи часом не прирадять чого на їх загибель.

Його били, шарпали, топтали ногами, поки душа з нього не вийшла.

Та ще й тоді не перестали знущатися, поки з трупа не зробилась понівечена маса з поламаними ребрами та розбитим черепом. Лиця не можна було пізнати.

Даремне силкувалися поважніші міщани вговорити їх перепинити таке звірство.

А як наситили міщани свою лють, то стали знову вигукувати проти шляхти і відгрожуватись. Тоді вмішалося духовенство, а міщани справді так оставали під його впливом, що й тепер послухалися і, хоч невдоволені, розійшлись.

— Чого нам від шляхти сподіватись? Побачите, що коли прийде нам скрутна година, то шляхта покине нас і оставить на леду. Краще ми самі подумаймо, як нам наш город обороняти.

Зійшлися знову райці на ратуші і вирішили покликати всі цехи, видати їм зброю і розставити їх на валах, куди й гармати треба буде витягти. Такі розпорядки заспокоїли міщан. Вирішили ще позамикати всі входи у город з виїмком Галицької брами. Буде легша контроля над тими, що в город приходять, щоб не дісталися сюди зрадники. А головна річ, щоб добре пильнувати в городі шизматиків, а так само на городецькім передмістю і на Святоюрській горі.

А тим часом Миколу Остророга вибрано на соймі у Варшаві одним із трьох гетьманів, і він якраз виряджав своє військо зі Львова під Глиняни. Військо виглядало дуже поважно і гарно. Було багато вдягнене і добре узброєне. їхала кіннота на добрих конях, в блискучих панцирах і шоломах, з довгими списами, на яких маяли хоруговки, що аж очі хапало, марширувала чужинецька піхота, аж земля дудоніла.

Міщанам це військо дуже подобалось:

— Таке військо не може не побідити...

На хлопство такого війська навіть шкода... досить послати псярів з канчуками...

А знаєте, що князь Ярема Вишневецький розбив цю галастру за Дністром у порох?

Хто таке говорив?

Я сам чув нині на казанню у єзуїтів...

Славно! Ми горою..

Може, ми тільки непотрібно лякаємось? Наше військо не допустить сюди Хмельницького.

І мені так здається... То одно мені не подобається, що аж трьох рейментарів вибрали над військом, повинен бути один, а добрий...

А як є трьох добрих, то ще ліпше, бо що три голови, то не одна.

Так гуторили між собою самопевні міщани, дивлячись на пишне військо Остророга, котрого супроводжували під ГЛпиняни з великими парадами.

Вістка про побіду Вишневенького розійшлася блискавкою по городу. Потім прийшла друга, що Вишневенький здобув Немирів і люто покарав немирівців за бунт.

— Так їм треба! Таке б і нашим шизматикам, а тоді ми були би зовсім безпечні... Бо без зради, панове, нема такої сили, котра б наші вали і мури здобула. Та ще на тих валах як стане наше узброєне міщанство, як заревуть гармати, то Хмельницький не знатиме, кудою втікати...— так говорив якийсь ремісник, а всі йому притакували...

Та стільки було усієї радості. Тепер налітали щораз поганіші вісті. Говорено, що Хмельницький вже рушив з великим військом, що загони Кривоноса розлилися по усій Україні, грабують, палять, мордують, що козаки здобули Полонне, а сам Вишневецький уступає перед переважаючими силами. А що найбільше бентежило міщан, то те, що коронне військо, яке збирається під Глинянами, грабує й нищить околицю, не щадячи навіть тих сіл, що під Львовом були власністю города і львівського арцибіскупа.

Незабаром вернув до Львова львівський староста Єро-ним Синявський, якого Тугай-бей під Корсунем звільнив на слово.