Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

А з ними приведи і тих із черні, що будуть їм найближчі... Ти, Олексію, остань тут, будеш свідкувати.

Олексій бачив, як сотник зібрав свою сотню і бігцем пішов між чернь. Чути було крики і вигуки, а незадовго потім привели перед Чорноту чотирьох емісарів, переодягнених за козаків, пов'язаних, а за ними кількох із черні.

— Вітайте, любі гостеньки,— говорив до них Чорнота, підходячи.— От чого вам захотілось! Не можуть пани поконати нас шаблею, то заходяться зрадою. А вам краще було, щоб на світ не родились. Пізнавай, Олексію, а дивись добре, бо те, що з ними гетьман зробить, було б на твоїй совісті.

Олексій пізнав усіх, а мужиків теж.

— Тепер, козаче, біжи до пана гетьмана, розкажи усе і спитай, що з ними зробити?

Олексій побіг щосили на замок. Гетьман сидів за столом, слухав доповідей старшин і видавав накази. Побачивши Олексія, він зморщив брови. Він не любив, щоб у таких хвилях йому перешкоджали.

— Пане гетьмане, у таборі між черню піймали чотирьох емісарів, котрі чернь наклоняли до бунту.

— Де вони?

Пан обозний Чорнота держить їх у руках, а мене прислав поспитати пана гетьмана, що з ними зробити?

Чого тебе з тим прислав, хіба нема посильних? Ти подобаєш на гороб'яче опудало.

— Бо я все підслухав і свідкував.

— Я там зараз буду. Гей, Степане, давай мені коня! Ти йди до Чорноти. І мені свідка буде треба.

Олексій не йшов, а біг, щоб гетьман на нього не ждав.

За хвилю приїхав Хмельницький з кількома старшинами. Емісари, побачивши його, дрижали усім тілом. Бо справді страшно було на гетьмана глянути. Крачасті його чорні брови стяглися над чолом, очі кров'ю набігли, а ніздрі широко розкривались.

— Хто вас сюди прислав? — гримнув на них.— Так, говоріть правду, а то гарячим залізом розв'яжу вам язики.

Ми від пана князя Вишневенького.

А не брешете? Чи часом не від Заславського?

Таки від Яреми. Нам наказав іти під горлом і ми мусили слухати, бо князь Ярема жартів не знає.

Тому-то ви прийшли пожартувати зо мною. Ну, гаразд, ми пожартуємо. Олексію, розкажи все, що ти чув і бачив.

Корніенко вже вспів заспокоїтись і розказав усе детально.

Яка та обозна служба, пане обозний, що всяке сміття налазить. Та вибачай, не до тебе сказано, ти цілий день був у потребі. Я інших про це спитаюся.

Нікого тут винуватити, пане гетьмане, що вони до табору вкрались, а тих собак, що їх не видали по першім слові, а слухали бунтарів.

Достанеться }сім на горіхи. Цього одного лишити, він занесе від мене письмо до пана Яреми. Тих трьох посадити зараз на кіл, а хлопам повідрубувати голови.

Помилуй нас, батьку, ми не винуваті,— просилися мужики, клякаючи,— та ми лише слухали, що ті бузувіри говорили.

Саме за те, що слухали, не піймали і старшині не видали. Зробити це на очах усієї черні, хай знають, що минули у нас ті часи, коли свої люде видавали ватажків катам у руки панів.

Прийшли зараз могильники 1 і стали притісувати та на вогні припалювати кінчасті коли.

Мужиків повели поміж чернь. За ними поїхав гетьман. Він, сидячи на коні, говорив так голосно, що було чутно до польського обозу:

1 Сапери.

— Свинопаси, ледарі, нестямуща голото! Завтра головна розправа з нашим відвічним ворогом, а ви на ворожі нашепти вуха наставляєте? Я вас усіх гарматою вибити прикажу, мені таких не треба. Йди знову панщину робити і, мов пес, панського канчука слухати... Ви між себе панських насланих бунтарів приймаєте, замість їх на куски порвати... За те тим чотирьом, що з ворогом компанію заводили, а може, йина нагороду за мою голову мали охоту, відрубається голови, а ви тямте, що кожному так буде.

Він завернув коня і поїхав до замку.

Розпочалася кривава екзекуція. Корнієнко не міг на це дивитись і втік звідсіля. А переходячи тим місцем, де відбувався суд, він побачив на трьох колах конаючих у судорогах нещасних емісарів. Корнієнко, щоб не чути стогону, заткав собі вуха і втікав щосили.

Гетьман прикликав його до себе:

4— Тепер знаєш, що то чернь? На неї не можна покладатись. Ходи сюди, сідай і пиши листа до пана Яреми, який тобі продиктую. Треба його зараз вислати. Корнієнко став писати:

"Поручаємося ласці вашої милості і доброго здоровля бажаємо.

Ми дуже вдячні вашій милості, що по того листа прислали своїх післанців. Знаю, що до вашої милості послів посилати небезпечно, бо ваша милість в своїй панській ласці, як пристало на ката і перевертня, на кіл саджати велів моїх безвинних послів. Але присилати до нас аж чотирьох свояків чи ренкодайних вашої милості по одного листа було забагато. Тому-то я наказав тих любих гостей на кіл посадити, а лиш одного відсилаю вашої милості цілого і здорового. Тільки не гадай, ваша милість, що це вже кінець твоїй експіяції за моїх шістьох добрих людей, котрих я посилав до вашої милості явно як послів; не гадай, що я заспокоюсь смертю трьох гультяїв, які важилися моїх людей проти мене бунтувати. Цього безумовно замало. Дякую вашій милості за те, що дав мені в руки ще один доказ своєї лицарськості. Не почуваєш себе, ваша милість, в силі мене на полі слави поконати, то підсилаєш мені збірів, щоб мене поконати зрадою. Посилай, ваша милість, ще більше: у нас колів доволі, а один то й для вашої милості заховаємо, і будь, ваша милість, того певним, що як господь допоможе мені вашу милість в свої руки дістати, то кіл тебе не мине. Кожний кат повинен з тим рахуватися, що й він на колі колись згине.

Дан у нашій головній квартирі на Пилявецькому замку, дня 20 місяця сентября, року божого 1648.

Богдан Хмельницький власною рукою

гетьман Його королівської милості всього Війська

Запорозького".

— Він, певно, сказиться, як це прочитає,— каже Корнієнко.

— Я того не хочу, бо я хочу його живого в руки дістати.

По тій екзекуції довго вніч гомоніли козаки. Чернь налякалася гетьманського гніву і стала собі взаїмно докоряти та обвинувачувати себе, що треба було зараз тих псубратів піймати і видати старшині.

Цьому епізодові треба приписати, що на другий день з таким завзяттям пішли і козаки, і чернь у бій і прогнали ворога на той бік річки, і зараз на березі окопались, а козаки не виходили того дня на герці і сиділи тихо в таборі. Це панів дуже бентежило. Гадали, що козаки щось недобре замишляють. То, певно, якісь хитрощі Хмельницького. Бенкети припинились і за курник не згадували... Та зараз того дня донеслися з козацького табору до панів по тім боці голосні вигуки і крики. Не знали, яка тому причина, догадувалися різного. Може, козаки скинули Хмельницького з гетьманства і вибрали іншого? Того боявся Кисіль.

Чув той гомін і Ярема і затирав руки, вдоволений, що штука вдалась. Тепер лиш ждати, коли Хмельницького приведуть в кайданах. У цьому його виключна заслуга, а з бунтарями інакше робити не можна. Аж ось приволікся один з чотирьох емісарів, знеможений і голодний, і передав мовчки листа Яремі.

Він, прочитавши його, аж позеленів.

— Чи ти знаєш, що у тім листі написано?

— Ні, ваша милість,— мені передали листа запечатаного.

"Твоє щастя,— подумаз Ярема,— а то не жити б тобі".

Що з тамтими сталось?

На колі згинули.

Ви були малообєрежні, пропало!

Прислухуючись тим безнастанним вигукам у козацькому таборі, дослухались многократь слова: "Аллах, аллах!" — один шляхтич каже:

— Маю відомості, що хлопи від Хмельницького втікають, горою наша, незадовго розпочнемо танець.

На те каже один досвідніший:

— Даремно радієте і зле собі ті вигуки толкуете: прийшли татари і тому така радість.

Панів пройняло жахом.

Над ранком привіз роз'їзд якогось попа до табору. Його стали питати:

— Чого вчора у козаків так вигукували?

— Я, панове, не хочу нічого скривати, щоб ви мене не мучили даремно. Я втік від Хмельницького до вас з життям. Що мені буде, то буде, але все ж не те, що мене там ждало. Там страшне безголов'я, ніхто не хоче слухатися. Чернь п'яничить і Хмельницькому погрожується за те, що їх підняв на таке непевне діло. Усе дрижить перед вашою силою. Духовенство не має на чернь жодного впливу. Вчора вісьмох попів повісили. Таке було б і мені сталося, коли б не втік до вас. Але не знати, що тепер станеться. Прийшла орда 40 000, за ними йде сам хан із військом. Хмельницький знову зачинає брати гору. Панове, бережіться, щоб вас орда не околила.

Піп говорив з такою певністю у голосі, що всі йому повірили. Він дрижав і просив, щоб йому дали їсти. Пани збентежились, тепер і втекти не буде куди.

Того дня рано розпочалася пам'ятна битва під Пиляв-цями, і пани переконалися, що піп говорив правду. Лише число татар перебільшив, бо тих прийшло лише 4 000. Але Хмельницький порадів собі на те, бо багато козаків переодяг у татарську одежу і помішав з татарами, і вони страшно аллахкали.

Тих усіх татар післав гетьман на той бік річки, і вони з великим криком кинулися на' праве крило польського війська. Того ніхто не сподівався, щоб татари, перейшовши таку дорогу, не спочили, а зараз ішли у бій, це було для всіх несподіванкою. Команда, не сподіваючись тепер наступу, не видала жодних наказів, і ніхто не знав, що йому робити. Кожний командував на свою руку. Виходили суперечні накази, і ватажки стали між собою сваритись.

Уся увага польського командування звернулася на праве крило, на котре налягали татари, про інші фронти забули. Цілу греблю по обох боках залягла густа мряка. З того скористав Чорнота. Він перейшов греблю аж на другий кінець і вдарив на поляків з фронту в саму середину польського табору. І на це ніхто не був приготований, і в тім місці козаки не знайшли великого опору. У тім місці кинувся проти Чорноти судомирський полк ВитовськогО, а за ним мінський полк молодого Оссолін-ського. Тоді Чорнота наказав сурмити до відступу, між козацтвом почулася команда: "Завертайсь!" І та ціла хвиля, закрита мрякою, завернула назад. Ніхто не міг зміркувати," яка то сила.

— Ми горою,— гукали пани,— далі за ними і не щадити нікого!

А козаки втікали все далі, навіть не відстрілювались. Цей відворот подобав на паніку,— і так собі це толкували поляки. Треба було використати цю важну хвилю і покласти боротьбі край. Тому-то щораз нові сили перли на греблю, один попихав другого, а все в густій мряці, що не можна було бачити на довготу руки. У такій мрячній темряві, у такій збитій масі людей на ширині греблі не можна було стріляти.