Чорне озеро - Гжицький Володимир
Але їх обох не було видно сьогодні серед демонстрантів. А їх звикли бачити всюди першими.
Пройшовши всіма вулицями невеличкого села, демонстранти спинились на широкому майдані перед аймацькою Радою, і тут зустріли їх представники влади з трибуни, побудованої біля церкви, що вже кілька літ пустувала.
Зваблені музикою, поприходили сюди селяни послухати, про що говоритимуть промовці. Чи не скажуть чого про допомогу жертвам повені?
Весь майдан хутко заповнився людьми. Музика заграла "Інтернаціонал". Зашуміли прапори, і шапки кількохсот людей похилились додолу. Завмерли голоси. Здавалося, вітер затих, заслухались гори.
Але музика скінчилась, і оплески сотень долонь ударились об скелі, бо на трибуні з'явився промовець.
Зрозумілою всім алтайською мовою він вітав збори з одинадцятою річницею Жовтня. Говорив про труднощі, що довелося подолати на довгому одинадцятилітньому шляху до соціалізму, говорив про великі досягнення та про допомогу потерпілим від повені. Люди слухали, ловили кожне слово.
З хати напроти вийшов Іван Макарович і швидкими кроками, ніким не помічений, наблизився до юрми. Йому хотілось хоч трохи послухати промовців, хоч на хвилину взяти участь у демонстрації, щороку ж він вів її сюди.
Промовець якраз закінчив, і знов загриміли оплески, знов залунали звуки пролетарського гімну.
Івана Макаровича, без шапки, важко було впізнати. Иа нього дивились як на чужого ті, що його давно не бачили. Він був зовсім білий. Він побілів так за одну ніч, після гої страшної звістки. Обличчя йому за кілька днів зробилось чорним, зморщеним, як у старого діда. Очі були мокрі від сліз. Він постояв хвилину і подався до хати, бо там лежала без пам'яті його дружина.
Цілими днями не відходив від неї, сам борючись з її хворобою, бо лікаря не було.
Коли Ганна Степанівна засинала, він біг до старої Тібан питати, чи не вернувся її син, чи не приїхав уже часом. Але стара нічого не могла йому відповісти.
Хвороба дружини відвернула його думки від Тані. Цілими днями він був зайнятий хворою. Сам варив страву, сам вливав її у рот недужій, бо вона лежала нерухома в страшній гарячці.
Людина — витривале створіння, чи не найвитрива-ліше з усіх істот. І Ганна Степанівна, здавалося, перемогла хворобу, бо по кількох днях цілковитої непритомності і гарячкового сну почала приходити до пам'яті. Іван Макарович радів невимовно. Бігав, тупцював коло неї, як малий хлопчина. Вона навіть усміхнулась, та усміх її був тільки як вечірній проблиск осіннього сонця, що вигляне з густої вати хмар і зникне назавжди.
Прийшовши до пам'яті, спитала про Теміра. Коли б він був, вилікував би, напевне, але його не було, і ніхто не знав, де він і що з ним діється.
Стара Тібан розіслала гінців шукати його, та даремне. З Бійська привезли звістку, що бачили його, як сідав на поїзд до Новосибірська, а більше про нього ніхто не знав і не чув.
А доктор Темір, пересівши в Новосибірську на скорий поїзд, гнав до Москви. Усю дорогу сидів біля вікна, вдивлявся в безконечні голі степи, що тягнулись аж до горизонту. Перед очима миготіли телеграфні стовпи, линули назад з незбагненною швидкістю. Навколо було порожньо, сіро, мертво.
Доктор Темір давно не був у цих краях, давно не їхав цією дорогою, ще відтоді, як закінчив у Москві медичний факультет і повернувся у свої рідні гори, щоб усе життя нести допомогу своїм бідним братам. Скільки сили тоді було у нього, скільки енергії, які перспективи...
Перед очима зрідка виринають села, щоб за хвилину зникнути, сховатись у безвісті.
Поїзд летить, звивається, як залізний вуж, сичить і стогне, а пробігаючи містки на річках і болотах, реве дико, аж стогне земля.
Доктор Темір сперся головою на вікно, ловить удари пульсу поїзда, чує, як у мозку його відбивається ритмічним: та-та-так, та-та-так!
Напроти доктора на лаві сидять якісь дві жінки, з вигляду крамарки або багаті міщанки. Одна з них старша на вигляд, з чорними масними очима, у теплій хустці, як видно — мати; друга — молодша, білява, одягнена з претензіями на європейськість,— її дочка. Вони недавно сіли, на останній станції, але встигли вже ситно поснідати і напитись чаю з бляшаного чайника, що спочивав тепер на дні глибокого кошика. Вони з самого початку зацікавились постаттю незнайомого сусіда, але доктор намагався не звертати на них уваги. Попоївши, вони весь час упівголоса розмовляли. Темір знав, що вони говорять про нього. Розмова сердила його і хвилювала, але він терпів і мовчав.
Паровоз, як задиханий кінь, підбіг до станції і став. Він важко дихав, з його боків бухала пара.
Доктор Темір ліниво підвів голову і глянув крізь вікно. У вічі впав напис станції — "Вятка". Поїзд стояв тут довше, і Темір думав устати і купити якусь книжку чи газету, щоб трохи розвіяти гнітючі думки. Він підвівся вже на лікті, щоб зіскочити на підлогу, як раптом по перону промайнуло якесь знайоме обличчя. Доктор Темір почав пильно придивлятись і пригадувати. Невже він міг мати тут знайомих? Але вийшло, що так. По невеликих зусиллях пригадав: він мав тут знайому. Це була тьотя Груша.
Доктор ще раз глянув на назву станції. Так, Вона казала, що живе у Вятці. Про те, щоб вийти, не могло вже бути й мови. Він сховав голову за стіну, щоб його не впізнали.
Тьотя Груша якраз наближалась до вагона. Ішла з якимось чоловіком, сильно спираючись на його руку, і щось йому дуже весело щебетала. Чоловік вів за руку її дівчинку.
"Чи це її чоловік, чи жертва "пристрасті",— зацікавився, сам не знаючи чого, доктор Темір. Зацікавився більше, ніж гадав.
Коли вони пройшли повз його вагон, він вихилив голову крізь відчинене вікно, і тут же мимохіть була задоволена його цікавість.
— Таточку,— почув доктор.— Ти скоро повернешся?
Відповіді доктор не почув. На станції двічі пролунав дзвінок, і до поїзда кинувся прожогом натовп, що висипав було з вагонів на перон. Серед натовпу побачив доктор і свою недавню співбесідницю, яка незграбними кроками несла своє огрядне, розповніле тіло до вагона. Вона розштовхувала всіх ліктями і перла у вагон перша. Доктор Темір плюнув з огидою.
За хвилину поїзд рушив. Перон помітно спустів. Люди, що залишились, тоскно проводжали вагони. Між ними зосталась і тьотя Груша з донечкою. Дівчинка плакала і махала хустинкою. її батько, видно, сів у якийсь вагон.
Коли вікно Теміра порівнялось з тьотею Грушею, вона підняла голову, і погляд її зіткнувся з поглядом Теміра. Вона широко розплющила очі, застигла розгублена. Вагон проскочив, і Темір так і не знав, чи вона його впізнала, чи ни
Ганна Степанівна не встала більше з ліжка. Занадто кохала вона свою єдину доню і пішла за нею. Після дуже високої температури почався раптовий спад її і закінчився катастрофою. Умираючи, вона була притомна, говорила з чоловіком, просила його, свого друга, передати її останній привіт докторові Теміру, коли він ще живий, якщо повернеться коли-небудь.
Іван Макарович ридав і бився головою об спинку ліжка, а вона, як колись за молодих літ, любовно гладила йому голову втомленою, схудлою рукою і заспокоювала:
— Не тужи, любий! — просила вона тихо.— Ми, мабуть, скоро побачимося з тобою. Я більше не жалію за життям. Чого воно варте без Тані? А ти, коли житимеш, учи дітей, щоб любили свій край, як ми його любили з тобою, щоб підносили його, щоб він став славним на весь світ.
Вона замовкла. У хаті зробилось темно і тихо. Ганна Степанівна заплющила очі, а зі стіни, з почорнілого образа, дивився на неї неспокійно втомлений Христос. Перед ним світилася лампада, на ґноті наросла чорна кулька, світло блимало, і Христос кліпав очима печально.
Іван Макарович був не менше втомлений від Христа. Він спер голову на подушку хворої. Хтось тихо накрив його густим, чорним серпанком, і йому зробилось раптом так легко-легко; здавалося, що він розпадається на мільйони молекул, розпускається у чорній пітьмі. І здається йому, що нема вже його, що він увесь розтанув. Залишився тільки мозок, але і той поволі тане, ще трішки залишилось, ще трішки — і тьма...
Раптом прокинувся. У хаті було поночі, тільки лампадка кидала на стелю слабеньке світло. Кинувся до дружини — вона спала. Злякався. Взяв її руку — була холодна. Почав пригадувати її слова — пригадав. Усі пригадав до одного. Так, це були останні слова її, остання її воля, останній заповіт. Він викарбував ті слова у своєму серці...
Адміністрація і служба художньої виставки звернули увагу на якогось дивного чоловіка, що вже другий день цілими годинами вистоював перед одною картиною. Приходив він зранку і стояв перед нею аж до обідньої перерви, коли закривалась виставка, і входив перший, як тільки вона відкривалась. На вигляд не було ніяких ознак ненормальності, і тільки обличчям він виділявся з-поміж численних відвідувачів виставки, що наводнювали її щодня.
Картина, що перед нею стояв приїжджий, справді заслуговувала на увагу. Перед нею завжди товпились інші цікаві, але цей відзначався своєю впертістю, і тому голова виставкому видав розпорядження таємно стежити за ним. Під картиною стояв напис: "Чорне озеро. Худ. Ломов".
З дивним відвідувачем пробували заговорити, але він не відповідав, показуючи, що російської мови не знає. Поведінка його була така мирна і спокійна, що на нього нарешті перестали звертати увагу, звикли, — і він спокійно продовжував стояти перед картиною.
Це був єдиний портрет Тані. Ніколи вона не фотографувалась. Не було де, і не любила, і, зійшовши в могилу, не лишила ніде відбитка свого обличчя, хіба що в серцях її найближчих. А тут вона була як жива.
Доктор Темір,— а читач, певно, здогадався, що це був він,— не відривав від неї погляду. Вона втікала від Чорного озера, а за нею гнались чорні духи. Бліде личко, злякані і в той же час ласкаві, повні любові очі.
Доктор тільки раз бачив таким її обличчя, бачив такими її очі. Це було тоді, коли вона прибігла до нього, щоб ішов рятувати її коханого.
"Чого я тоді пішов? — всоте ставив собі це питання доктор і всоте відповідав собі так само: — Хто міг би не послухати її, хто міг би опертися її проханням? Хто бачив це личко, ці очі — не міг опертись".
А тут вона як жива. Стиснуті брови творять з двох луків один. Так вона стягала їх, коли була чогось сердита чи хотіла зробити строгий вигляд.
Темірові, пригадуючи це, робилось тоскно на душі, він чує, як до очей підступають сльози; дарма що він стримує їх всіма силами, вони натискають на ніс, вуха, він аж наче глухне, але сльози сильніші, вони пробились, нависли на віях.
