Чорне озеро - Гжицький Володимир
Ви розумієте, що це не так легко? З часом вона його осудить, якщо не осудила досі, забуде, і все піде старим ладом. Я певний, докторе, що сьогодні вона вже по-горджує ним, але признатися в цьому не кожний може.
— Ні, вона має ще якісь надії,— сказав Темір.— Оце моє нещастя. Вона чекає, що він повернеться.
— Казала вам? — здивувалась Ганна Степанівна.
— Не казала, звичайно, але це видно. Вона не хоче говорити. Не каже, але все й так видно. Такого засліплення, такої віри пошукати! Скільки часу минуло, і він ні разу не написав. Можна ж було написати хоч з самої чемності...
У невеличкому підвальному ресторанчику зібралась московська богема "обливати" картини Лбмова. Товариство було виключно чоловіче і трималось невимушено, вільно, тим більше, що досі вони "облили" вже картиюг так ретельно, що, коли б справді занурити їх у випиту рідину, вони геть потонули б там.
Дехто з товариства ще тримався на стільці сяк-так, дехто ледве сидів, а критик звалився на поруччя крісла і міцно спав.
Найбадьоріше тримався сам винуватець "обливання" — художник Ломов, і його приятель поет Соловей-ников. Ломов розказував про свої подвиги на Алтаї, а поет слухав і творив уже нову поему під заголовком "Алтайське кохання". Його страшенно розчулила сумна доля цієї алтайки, і він щиро співчував їй.
— Ох, те озеро,— закінчив, усміхнувшись, Ломов,— багато воно бачило.
Футурист, що куняв, спершись на руки, підвів лах-мату голову і баранячими, посоловілими очима глянув на Ломова.
— Кажи, Льоша, послухаємо,— забелькотів він. Соловейников, насторожившись, дивився в рот Ломову.
— Що ж ще казати? — продовжував Ломов.— Усе сказано. Це озеро, що на моїй картині, бачило те... про що голосно не говорять.
— А ти скажи...— просив футурист.
— Ти її змалював на картині? — перебив Соловейников.
— її.
— У неї такі груди?
— Такі.
— І очі такі? ^
— Такі.
— І ти покинув її?
— Покинув.
— То ти хам!
Ломов блисйув на нього злими очима.*
— Ти покинь ці ніжності,— сказав він гостро. Лірик був напідпитку і такими хвилинами любив
задиратись.
— Для тебе мало того,— сказав він злобно.— Тобі б пику набити.
— Ти п'яний. Що ти говориш?
— Як ти смів так зробити?
— Тобто як? Що за мораль взявся ти мені читати?
— Звести, забрати честь бідної дівчини, покинути її і нахабно розказувати про це в п'яній компанії? На це здатний тільки хам, а не порядна людина.
У сусідній кімнаті шпарив джаз-банд, і охочі танцювали фокстрот, але п'яна компанія не чула його і не звертала уваги.
— Гляньте, учитель моральності, інтелігентська пика,— сказав футурист, стукаючи кулаком по столу.
Лірик не слухав. Його думка працювала в одному напрямку.
— Треба бути позбавленому всякої честі, треба бути останньою каналією, щоб так діяти,— сказав він.
Ломов пробував заспокоїти його всякими способами, не маючи охоти скандалити.
— Ти здурів, Колю! Що ти говориш? Яке ти маєш право так говорити?
Лірик не вгавав.
— Культуртрегер! Поніс культуру в темні алтайські маси, пропагандист! Як же ти низько впав! Ти хоч написав їй що-небудь? Чи був настільки порядний, що сказав їй хоч звідси правду у листі, коли не міг сказати там у вічі.
— Яке тобі діло? Може, й сказав. Яке тобі діло до того, чи писав я, чи ні?
— Я вимагаю того!
Лірик запінився і скакав, як півень. Почали заглядати офіціанти, і прийшов навіть сам хазяїн ресторану.
— Ти мовчи, бо дістанеш по пиці,— сказав Ломов. Лірик отетерів.
— Що ти сказав? — підсунувся він ближче.— Що ти сказав?
Поки Ломов встиг опам'ятатись, почувся голосний ляпас, і Ломов схопився за щоку. Удар був такий несподіваний, що художник не знайшов, що зробити, з чого почати.
— Ви — свідок,— сказав він до футуриста, тримаючись за щоку.
— Ти йому віддай, Альошо,— сказав футурист.— Бий його, сучого сина*.
— Я його на суд!
— Покинь, ну його к чорту! Не віддав — пропало. Постав ще пляшечку.
Лірик не чув порад футуриста, бо швидко покинув столик і подався до виходу.
Ломов сидів, як божевільний, і тільки очима лупав, шукаючи співчуття у товаришів. П'яна компанія на всі лади почала заспокоювати покривдженого. Той, нарешті, почав плакати.
— Мене, художника першої марки, він ударив по обличчі. І хто? Приятель! Товариші! Є правда на світі/ І за що, питаю я вас? За те, що залив йому за свої гроші пельку?
— Та не зважай на нього, Альошо! Ти випий і все забудеш,— сказав футурист, наливаючи Ломову великий пивний келих вина.— Випий, голубе, це тобі одразу поможе, і на другий раз із лірою не водися, не братайся. Гади вони, сентиментальники. Щось воно собі обдумало у своїй п'яній голові, і по кількох склянка* вина вже раптом прокинулося почуття порядності. Дивись на нього, шпана! Я, Альошо, на твоєму місці затопив би йому в пику зараз же, а тепер — пропало. Тепер ти пий. Ти, припустимо, не футурист, але художників-нефутуристів я ще можу терпіти, а тебе, Альошенько, я дуже люблю. Ти пий!
Він налив Ломову другий келих, і той випив одним духом.
— Тепер добре, тепер все пройде, як рукою зніме. Ти нам тепер розкажи детальчики. Приємно послухати. Твоя високошановна дама, Ніна Миколаївна, ніколи не довідається. Ти мене знаєш? Мовчатиму, як скеля.
Але Ломов не хотів говорити. Йому зовсім зіпсували настрій. Обличчя горіло від болю і сорому. Проклятий поет своїми словами прибив його остаточно. Нагадав усе те, що забудось, уляглося, знайшов болячку, роз'ятрив рану, і вона тепер горить, пече вогнем. Він нав'язав прокляту думку, від якої не так легко тепер відчепитись. Так, ця думка тепер надовго засіла в голові.
Художник не міг відв'язатись від думки про Таню, Вона ввижалась і ввижалась тут, у кутках задимленого тютюновим димом ресторану, така, як він її бачив передостаннього разу, перед від'їздом: заплакана, бліда, знесилена, вона підводила на нього свої чорні очі 1 просила не покидати її.
"Не кидай мене одну на сором, на сміх людський",— чує безмовні слова, що продираються крізь гамір і гущу тютюнового диму. А футурист усе пристає зі своїм проханням розказати деталі...
Замовчи! — кричить Ломов. Футурист випростовується і дивиться здивовано на художника — чи він не здурів часом?
— Наливай! — кричить Ломов і роблено регоче. Футурист наливає, і вони п'ють знову.
Годинник на вежі вибиває другу. До п'яної компанії підходить господар і каже, що ресторан закривається. Він просить покинути приміщення.
Художній критик, виспавшись, підводить свою важку голову і питає, в чім річ. Він просить пояснити, де він і що від нього хочуть. Йому пояснюють, і критик встає.
— Як іти, то йти.
Уся компанія підводиться, з шумом відсуває стільці і, хитаючись, виходить на вулицю.
За день до від'їзду Дмитро Іванович вибрався до Токпаків з прощальним візитом. Речі вже були спаковані і підвода замовлена, залишалось тільки розплатитись з господарем і прощатися зі знайомими. Розрахунок з господарем він відклав на ранок, а єдиними, власне, знайомими в Чемалі, з якими він близько зійшовся, були Токпаки.
Вечоріло. Присмерк в дощові похмурі дні настає швидко, особливо в горах.
Дмитро Іванович поклав у кишеню електричного ліхтарика, взяв ціпок у руки і вийшов. Надворі було тихо. Село принишкло, наче замкнулось у собі. Дачники давно роз'їхались, а мешканці села, зморені денною працею, коротали вечір по хатах і юртах.
Вийшовши на головну вулицю, що вела до садиби Токпаків, почалапав по свіжих калюжах. Дощі таки не вгавали. На вулиці — жодної людини. Вертали з пасовиська запізнілі корови. Йшли великі, поважні, з переповненими шлунками, ремиґаючи на ходу. У вечірніх сутінках скидались на якихось допотопних, фантастичних тварин. Йшли одною стороною вулиці, ступаючи в свої давні сліди, і від їхніх копит утворювалась уздовж дороги, наче кайма, безконечна хвиляста стежка; вона починалась і губилась десь у темряві.
У Токпаків уже світилось. Господарі сиділи за своїм ввичайним вечірнім заняттям: Ганна Степанівна вишивала, а чоловік її читав уголос книжку.
Смирнова зустріли обоє з неприхованою радістю.
По від'їзді Тані до школи в домі відчувалась велика пустка.
— Прийшов попрощатись,— сказав, сердечно вітаючись, Дмитро Іванович.
Обличчя господарів зразу посумнішали.
— І ви покидаєте нас? — забідкалась Ганна Степанівна.— Не жаль вам? Самі залишимось, як билинки в полі. Чого ж ви так скоро?
Дмитро Іванович пояснив, чому мусить їхати.
— При теперішньому стані доріг і в таку жахливу сльоту неможливо не тільки подорожувати, але й пересуватись з місця на місце. А сидіти і чекати коло моря погоди — нема рації, тим більше, що на погоду вже надії нема, зима не за горами.
З цим не можна було не погодитись.
— Доріг нам бракує,— сказав сумно Іван Макарович.— В усій країні один лише Чуйський тракт і жодної залізничної лінії.
— Хіба тільки доріг бракує? — здивувався Смирнов.— Багато ще дечого бракує. Я вам скажу: за десять років після революції зроблено дуже багато, а можна було зробити значно більше. Біда, що над нами висить вічна загроза війни, ви це знаєте! Коли б не це, коли б можна було зайнятись мирним будівництвом і бути певним, що не буде війни, ви побачили б, що зробила б нова робітничо-селянська влада!
— Так, це правда,— погодився Іван Макарович.— Вороги у нас з усіх боків. Я думаю, що колись же їх не буде, і, може, і мй ще дочекаємось того щасливого часу?
— Ми-то хтозна, але діти наші напевне дочекаються,— сказав твердо Смирнов.— Вороги — не трудящі, що нас оточують. Ці відчувають до нас велику симпатію. Річ у тому, що на чолі держав наших сусідів стоять капіталісти або їхні слуги. Вони знають, що настають останні години їхнього панування, і тим сильніше стає їхній опір.
— Ясно, ясно, — промовив Токпак.— Бідним людям нема чого втрачати, тому й нема чого сваритись. Скільки націй живе мирно в нашій державі!
— Не тільки в державі, в нашій хаті живуть дві національності і мирно вживаються,— додала жартома Ганна Степанівна.
Смирнов усміхнувся.
— Приклад гарний,— сказав він.— Мені пригадується один подібний випадок такого мирного співжиття націй в трохи більшому масштабі.
Ганна Степанівна і її чоловік попросили розповісти про цей випадок.
— Тільки прошу не чекати нічого сенсаційного,— попередив Дмитро Іванович.— Нічого надзвичайного не почуєте, просто прийшов на думку той далекий, але ще такий живий у пам'яті час.
У п'ятнадцятому році, — почав він поволі,— царські війська зайняли були Галичину, тодішню частину Австрії, де мешкали переважно українці.
