Чорне озеро - Гжицький Володимир

Він знімає з кілка тобшур і настроює його дві струни. Бабуня з любов'ю поглядає на свого старого друга.

— Старий він уже, забув розказувати,— мовить вона, ледь всміхаючись зморщеними губами,— Колись замолоду, коли ще голос був, тоді послухала б...— І очі блиснули в баби.— У юрті люди не вміщались. Скільки їх було, сиділи, як мертві, так слухали! Люльки їм гасли в ротах, а ніхто не наважувався ворухнутись. Такий був дід! А тепер пропало, тепер не той став.

У голосі її і гордість за свого чоловіка, і тяжкий смуток.

— Старість,— каже дід, розуміючи смуток дружину— старість. Думав, онукам перекажу те, що діди навчили. Не дав бог онуків.

— А я, дідуню? — питає тихо Таня.

— Ти — дівчина.

Цим словом усе сказано. Доводити дідові, що дівчина також людина, хоч вона найулюбленіша, було б даремно,

— Заграй,— просить вона,— заграй, дідуню, може, і я навчусь.

Дід слухає. Він бренькає по струнах, бере на них кілька акордів і закриває рукою. Струни слухняно замовкають.

— Про кого хочеш слухати? — питає він. Коли б він знав, як їй це байдуже?..

— Ґрай, про кого хочеш,— каже вона тихо.— Усе цікаво.

Дід знов бренькає по струнах, з уст його зриваються розбиті слова і бреньчать в унісон з розбитим тоб-шуром:

— У межичасі між кінцем минулих прекрасних, спокійних віків,— починає дід,— і початком тепер надхо-дячих, прекрасних, спокійних тисяч віків, у той час, коли жили сотні тисяч літ, повних спокою і щастя, великих радощів, за часів багатих, великих богатирів-за-войовників, в один прекрасний час, твердий, спокійний, повний цілковитих і далекосяжних добродійств, коли стопи сонця утвердились, проповідано вісімдесят чотири тисячі наук, почали тоді жити по вісімдесят тисяч літ люди... У той прекрасний час утвердились, кажуть, держави і віра...

Дід замовк. Він задивився у вогонь, немов чекаючи від нього натхнення. Бабуся вся насторожилась. Таня ж лежала мовчки, з заплющеними очима.

Дід пригадав, знайшов перервану нитку і знов почав мережати поволі епопею геройську, стару, як народ алтайський.

— Піднімається отчизна — святий п'ятдесятголовий Хангай, що виріс під подихом вітру, підносяться сімдесят подвійних алтайських гір, що виросли з одним оголеним щовбом. Піднімається таємний Алтай, біліє десять великих морів-озер, з водами цілющими, нектарними. У тих кочовищах колишуться, синіючи, прекрасні сандалові дерева, зозулі кують радісно, солодко, звучно. Хитаються, колишуться крислаті прекрасні дерева, воркують, співають-заливаються різноколірні птахи. Чорні молоді беркути скиглять, шукаючи здобичі; на гірських площинах колишеться, все набрякаючи і переплітаючись, темно-руда сандалова трава на чотирьох лукоріччях. Усі живі істоти — чотириногі, у щасті, у радості. Чорні молоді беркути скиглять, шукаючи здобичі на високих горбах; колишеться, усе набрякаючи і переплітаючись, трава трьох лукоріч. Сніг на верхів'ях тане, в'яне, темноголові зозулі під ранковим сонечком кують, посідавши на вершечках сандалових дерев. Співають ї щебечуть жайворонки і горобці шістдесятьох років; лані сімдесятьох кольорів па^удоря і тупочуть...

Ось коротко, яка отчизна — високий, багатий Алтай.

Вирісши і цілком заповнивши тінистий бік Алтаю, табун рябо-гнідих коней пасеться спокійно. Щипають коні голівки трав, п'ють чистоту вод, живляться соками трав. Була там неспокійна червона рогата худоба. Червоні і сірі бики бігають вузькими ярами гірськими так, що стогін стоїть, а зустрівшись один з одним — б'ються. Молоді бички й корівки бігають, скачуть. Телята і телиці кружляють по вогких лукоріччях і пасуться. Були там сніжно-білі вівці, що заповнили устя тринадцятьох алтайських перевалів, і їх стерегло ціле покоління народу. Барани та цапи ходять окремо, козенята і ягнята мекають голосно...

Тими кочовищами, водами, тою державою, вірою, тою худобою, людьми — усім володів від народження славний витязь...

Тихі мрійливі слова линуть, тремтять, як материна пісня над колискою хворої дитини. Таня, як хвора дитина, не чує їх. Слова дідові колишуть її думи-горе, але заколисати не в силі. Занадто розгулялось горе, занадто воно велике. Зайняло воно кожний куточок її душі, розсілось, розгостилось, як у власнім домі, надовго, назавжди...

Дід замовк, і Таня розплющила очі. Вона — як мірошник, що прокидається зі сну, коли млин стане. Вона переводить погляд на діда. Той дивиться зосереджено на вогонь, шукаючи знов увірваної нитки своєї повісті. Нарешті знаходить обірвані кінці, зв'язує їх і тягне далі:

— Батьком його було Синє Вічне Небо, а матір'ю — Корувата, Золота Велика Земля. Повстав він на світ із узористого чорного каменя, що появився на перехресті трьох балок, сам від себе розколовшись К

Нитка знов увірвалась, як павутина. Дід плямкає язиком, йому пересохло в горлі. Він наливає собі дерев'яну мисочку араки і випиває. Потім поволі набиває люльку й запалює. У юрті тихо, тільки вогонь тріщить. Баба сидить мовчки, заслухавшись; вона не ворушиться, як кам'яна. Раптом понісся по юрті, як шелест вітру, жалісний дівочий плач...

Старі притомніють і здивовано поглядають на Таню. Вона плаче. Довше не було сили вдержатись. Здавлений плач вирвався нарешті і забився об стіни юрти, як пташка.

— Що зт тббою, дитино? — питає налякана бабуня,

1 Уривки епопеї з невеликими змінами взято з книжки "Монголо-ойротскмй героический зпоє", переклад Б. Я, Владимирдова.

але відповіді не може дочекатись. Дід рішає на кілок інструмента і журними старечими очима дивиться на любиму внучку.

Коли б хоч причину сказала, а вона мовчить.

Таня довго ридала, довго тряслась, доки не вилилось горе поза вінця, і тоді трохи заспокоїлась і, стомлена, заснула. Уві сні вона здригалась, кричала, стогнала. Старі просиділи над нею всю ніч. Боялись ворухнутись, боялись поділитись своїми враженнями, здогадами, щоб не розбудити дівчини. У своїх старечих головах вони чогось догадувались, серця їм щось підказували, але вони не говорили між собою. За довгі пережиті роки вони навчились розуміти одне одного без слів.

У юрті погас вогонь. Крізь отвір угорі продиралось пасмо сірого денного світла разом з краплинами води. Дощ не вщухав.

Заняття в класі скінчилось, і Таня з жалем відпускала додому своїх школярів. Години навчання в школі були тепер найприємнішими годинами її життя. Тут вона забувала свої муки, тут заспокоювала свої нерви. У школі вона була давньою Танею, але вдома щораз більше боялась залишатися сама, бо тепер ще настирливіше вертались до неї гнітючі думки, а вночі мучило безсоння, з'являлись дивні гарячкові привиди і мучили до одуру.

Діти поволі складали свої книжечки, зошити і ліниво простували до дверей, немов жалкуючи, що так швидко скінчилось навчання.

А сьогодні тьотя Таня таку гарну розповідала казку, про такі далекі країни, де нема нічого — тільки сніг і лід — і де живуть тільки білі ведмеді і білі лиси та звірі, що перебувають у воді і не мають ніг, а плавають, як риби. І ще розповідала про такого чоловіка, що пройшов ті страшні снігові поля і дійшов аж до місця, де є середина землі. І розповідала, що в тих краях півроку день, а півроку ніч. Страшно в тих краях, але слухати дуже цікаво...

Діти з жалем покидали клас і, проходячи повз Таню,. щиро прощалися з нею.

— До завтра, діточки, до завтра! — говорила вона, пестячи очима чорні голівки дівчаток і хлопчиків. Дівчаткам з-під круглих, обшитих хутром шапочок визи-

рало по шість чорних кісочок з уплетеними мушлями та іншими прикрасами: хлопчики ж були здебільшого стрижені, але дехто з них іце й досі носив кіску, звичайно скарлючену, тоненьку, як мишачий хвостик.

— А ти, Манзирку, коли кісочку відріжеш? — спитала Таня, спіймавши за руку чорнявенького хлопчика, що проходив повз неї.

Хлопчик почервонів і закліпав косими оченятами.

— Я давно б відрізав, та мати не дозволяє,— сказав з жалем.

— А ти скажи матері, що до школи з кіскою хлопчикам ходити не можна. Кісочки носять дівчата і неписьменні хлопці, школярам же не можна. Гляди, щоб завтра прийшов без кісочки. Добре?

— Добре. Коли мама не схоче, сам відріжу, — сказав Манзир.— Це не важко. Взяв ножа, раз — і нема.

Таня приязно погладила його по голівці.

— Самому не можна,— сказала,— треба, щоб мати відрізала. Ти зараз додому?

— Не знаю, мабуть, побіжу на Катунь. Там і вода! Ще ніколи такої не бачив. Уже й пором не ходить, страшно...

— Краще йшов би ти додому. Що там робити над Катунню? Іди додому. Підеш?

— Мабуть, піду... До побачення.

— Будь здоровий!

Через хвилину клас опустів, і Таня залишилась сама. Вона важко впала на стілець, зітхнула і сумно глянула крізь заплакане вікно на сіре, непроникне небо.

"Сумно на світі,— подумала вона*— Дуже сумно".

Дощ, що лив ще перед хвилиною, вщух, але, здавалось, ненадовго. Здавалось, вщух на те, щоб набрати сили і полити ще сильніше.

Ранок швидко поступався місцем безконечно довгому вечору, а той вів за собою ще довшу, глуху, безвідрадну осінню ніч.

Таня думала тоскно про ті страшні ночі. Вона так стомилася останніми часами цим чеканням, що нічого не хотіла — тільки виспатись, але, коли приходила ніч, сон утікав, як злодій, з її кімнати, не торкнувшись навіть повік.

Задивившись у сіру далечінь, вона не помітила,

Ю В. Гжицькнй

289

як перед вікном виросла висока постать у баранячій шапці.

— Гей! Є там хто? — крикнув юнак.

Таня здригнулась, встала і підійшла до вікна. Це був листоноша. Як вона забула про нього? Побачивши Таню, він поздоровався і помахав у повітрі листом. Вона пізнала почерк, зблідла і простягнула руку до листоноші крізь вікно.

— Дочекались? — сказав приязно.

— Спасибі, дочекалась,— та в словах і рухах не було вже ні хвилювання, ні радості. Вона сама дивувалась зі своєї байдужості.

Вернулась до столика, розкриваючи по дорозі конверт. Лист був справді від нього.

"Любий друже! — писав художник,— Причини моєї довгої мовчанки шукайте в душевній боротьбі, що відбувалась у мені по виїзді з Алтаю і від вас. На наше спільне нещастя ми познайомились і з першого ж разу, здавалось, покохали одне одного. Але чи так було насправді? Ви покохали мене, я знаю, ви покохали першим дівочим коханням, чистим і щирим, і на жертовник любові зложили все, що ви мали святого, все віддали. А я? Тут і вся трагедія.