Чорне озеро - Гжицький Володимир
Школа, де вчила колись Таня, знов почала працювати, а на місце Тані прибув із Улали вчитель.
В аїлі було тихо і сумно. Вода позносила у людей сіно, худобу, у багатьох мешканців позабирали хатній скарб, припаси їжі на зиму, і народ стояв перед загрозою голоду. У села приїжджала вже двічі комісія зі столиці, підраховуючи шкоди, вчинені повінню, і обіцяла матеріальну допомогу від уряду. Це трохи заспокоїло народ, і він, сидячи в юртах, покірно і тихо чекав реалізації обіцянок, запровадження їх у життя.
Ніхто не вийшов цього року на лісові промисли. Дрібний звір кудись подався у непрохідну тайгу. Вигнили кедрові горішки, найважливіший рід промислу, який щороку збагачував хоч небагатьох.
І ще одне нещастя загрожувало селам. На горах з'явились у великій кількості вовки. Вони ходили цілими зграями, нападали серед білого дня на села, на очах у жителів роздирали овець і собак. Цілими ночами довкола сіл горіли вогнища, щоб відстрашувати від жител небажаних і грізних гостей. Біля вогнищ вартували люди. Цілими ночами велись тут, щоб скоротити час, довгі балачки, а зводились вони, звичайно, до пережитих нещасть, що впали останнім часом на Алтай. Нерідко заходили до вогнищ уночі чужі перехожі, щоб погрітись, за звичаєм, пересидіти до ранку, з вартовими обговорити їхнє важке становище та розповісти про своє.
Одного разу до великого вогнища, де сиділо троє вартових, заїхав чоловік, якого на селі не знали і ніколи не бачили. З вигляду був схожий більше на монгола, ніж на алтайця, але говорив по-алтайському добре. Чоловік був, видно, дуже розумний, бо, хоч нетутешній, знав докладно всі нещастя, що спіткали їхній аїл, і пояснював причини нещасть. Говорив по-вченому, і всі його слухали.
— Занепад віри серед алтайців,— сказав чоловік,— це причина нещасть і кар божих. Занепала віра серед старих і молоді. За це карають боги народ і будуть карати. Розгніваних богів можна зласкавити жертвами, а їх не приносять. Ваш аїл покарали боги за кама Натруса і покарали найтяжче. Чого вода не залила Чемала? Чому не залила інших аїлів, а тільки ваш? Бо ви піддались злим нашіптуванням, серед вас були зрадники, що запродались і видали його. Він не вмер, бо дух його невмирущий. Він живе у над алтайських сферах і звідтам посилає на вас нещастя. Він послав повінь, що знесла ваші житла і достатки. Він наслав на вас вовків, щоб забрати вам рештки худоби. Він зішле голод, а навесні пошесть на людей і худобу, що витримає зиму. Хто у вас тепер знайдеться такий, щоб захистив вас перед духами? Нема такого.
Люди прислухались до похмурих його віщувань, до погроз.
— Нема,— кивали вони головами.— Той умів підніматись і на п'яту сферу, він розумів усіх духів.
— У вас голод уже тепер,— продовжував прише-лець.— Що ж ви будете робити, як зима прийде?
— Радянська влада поможе,— сказав молодий парубок несміливо. Решта недовірливо мовчала.
— Не вірте,—сказав, зло посміхаючись, прише-лець.— Ніхто вам не поможе. Тепер усюди голод.— А потім тихо, ніби про себе: — В Уймоні люди повстали, побили комісарів, спалили аймацьку Раду. Люди не витримали і повстали.
Пришелець навіть не подивився, яке враження справили його слова на присутніх. Видобувши з-за халяви люльку, він старанно почав набивати ЇЇ зеленим самосадом.
— Я був колись в Уймоні,— сказав старий вартовий.— Далеко звідси.
Решта вартових мовчала. Ніхто не вдумувався у значення слів пришельця. Кого могло цікавити те, що роблять люди в Уймоні, коли ніхто їх не бачив? Кожний думав про себе, свою сім'ю, свою худобу, про те, що не буде чим годувати її взимку, і кожний бачив привид голоду, що витав над Алтаєм.
Пришелець довго порався коло люльки, чекаючи, що йому може заперечити парубок, але той поринув у свої власні думки, забувши про все на світі. Над чорними похнюпленими головами стояла тиша, тільки вогонь потріскував та зітхав ситий буланий кінь пришельця.
Надворі поволі розвиднялося. Пришелець глянув угору, а потім на людей. Вони все думали, сидячи навколо вогнища.
— Поїду я,— перервав тишу і нитки важких дум вартових пришелець. Від його слів немов прокинулись усі, немов зраділи, що можуть поговорити про інше, про легше.
— Небезпечно ще,— сказав дід.— Посидів би до ранку, вовки!
Чоловік не боявся.
— Пізно буде,— сказав.
— Далеко держиш путь? — спитав дід.
— До Бійська.
— Не скоро будеш. Дорога далека,— сказав дід.— Був і я там колись давно.
Пришелець нічого не відповів і повернувся до коня. Він поправив ремені і виліз на сідло. Стиснув коня ногами і рушив від вогнища, не прощаючись.
Його від'їзд нікого не здивував, але всі проводжали очима. На сідлі ззаду була прив'язана добра рушниця, якої вони не помітили досі.
— Хто він, діду? — спитав парубок по від'їзді незнайомого чоловіка.
— Чужий,— сказав дід.— Коли я був іще молодий, такий, як ти, бачив таких, як той. їх тоді багато крутилось по горах. Тоді було повстання Чет-Челпана. А коли розбили Чет-Челпанове військо, вони зникли, такі люди, як той, що був тут. І перед війною з'явились було такі і теж кудись зникли.
— А хто він? — допитувався парубок, незадоволе-ний з невичерпної відповіді.
Дід не знав більше.
— Може, дух, переодягнений на чоловіка?!
— А курить люльку і рушницю має? — не вірив парубок.
Дід зневажливо всміхнувся. Яка тепер молодь нетямуща, не розуміє звичайних речей.
— Духа не розбереш,— пояснив дід.— І коли він захоче, щоб його не відрізнили від чоловіка, він бере його постать. Бачив, як довго морочився з люлькою і таки не запалив як слід...
Уже було близько півдня, як незнайомий чоловік на буланому коні доїжджав до Аноса. Він хотів вступити до села, хоч там жили росіяни і він не сподівався великих успіхів, але, під'їхавши ближче, побачив арку, зроблену з дерева і заквітчану сосновими гілками, а над нею на червоному полотні гасло: "Хай живе одинадцятий Жовтень!"
Вершник прочитав його пильно і завернув на пором, не заїжджаючи до села.
Опинившись на другому березі Катуні, він поїхав не до Елікмонара, як було в його плані, а на Майну, бо він зовсім забув, що це був день Сьомого листопада — свято Жовтневої революції.
Усю дорогу від кордонів Монголії його переслідували невдачі. Людей, з якими він мав діло, не заставав на місці, Натрус загинув, про Мабаша довідався, що той у тюрмі через зраду Тріша. Люди, з якими говорив і підбурював їх проти Радянської влади, слухали його байдуже і, в кращому разі, не реагували на його слова, а то й виступали проти нього одверто. Повертати цією дорогою, що він приїхав, боявся, а вертати треба було обов'язково, бо бачив, що нічого не зробить, не зможе підняти народ, не маючи ні прихильників, ні спільників, а до того ж швидкими кроками йшла зима.
Кінь стомився далекою дорогою і поволі посувався наперед. Вершник оглядав по дорозі околицю і помічав великі сліди знищення, заподіяні повінню. Дороги були розмиті, у багатьох місцях занесені камінням і намулом, повириваними з корінням деревами.
Під час своєї подорожі він остаточно переконався, що робота неможлива. Тепер була єдина думка: невпізнаним заїхати до Бійська, продати якнайшвидше коня і Бією, поки не замерзла, дістатись до Тілецького озера, переїхати на катері, а там він уже знайде спосіб пробратись далі. Він проклинав себе за те, що так пізно виїхав. Було холодно, і хотілось їсти. З верхів подував морозний вітер, верхи біліли вже від снігів. Усі запаси продуктів вийшли, нових в дорозі дістати не вдалось, а до Улали ще далеко. Витягнув з-за халяви люльку і з горя почав її набивати тютюном, та не самосадом, як робив це при вогнищі, а справжнім, дорогим, люльковим тютюном, що лежав захований у переметнім мішку.
Проїхавши кілька кілометрів самотою, побачив на дорозі якусь людину. Здалека трудно було розібрати, куди вона йшла: чи туди, чи проти нього. Підігнав коня. Виявилось, що постать ішла на нього.
Під'їхавши ближче, верхівець побачив чоловіка, об^ рослого, брудного, з позападалими очима, з жебрацьким кийком у руці. Думка поживитись від нього їжею відразу відпала. Вирішив не затримуватись біля жебрака.
Вершник привітався. Але жебрак не відповів, тільки пильно подивився на нього і, коли той минув його, довго дивився вслід. По амністії, оголошеній напередодні свят Жовтня, він повертався додому. Сам невпізнаний, він пізнав вершника, що через нього йому довелося стільки витерпіти. Тріш стиснув у руках кий. Йому хотілось побігти за ним, але в того була рушниця. Постоявши хвилину, він подався у дальшу путь.
Молодь у Немалі готувалась до зустрічі Жовтневих свят. Школярі в інтернаті цілими вечорами поважно, зосереджено вирізували прапорці з кольорового паперу, вирізували літери з білого паперу і ліпили їх на довгі червоні смужки матерії. З літер поволі виростали палкі гасла, і малі майстри раділи зі своєї роботи. Комсомольці робили опудала, набивали їх соломою, а під ними ставили відповідні написи. Цього року фігурували серед цих опудал кам Натрус і куркуль Мабаш.
На широкому подвір'ї інтернату, як на мурашнику від мурашів, кишіло від молоді з самого ранку. Вони не спали всю ніч, готуючись, бо таке свято буває раз на рік.
Нарешті близько одинадцятої години заграла музика, розчинились широкі ворота, і з них висипали на вулицю організованими четвірками демонстранти. Попереду йшли веселі, всміхнені школярі найнижчих класів, несучи в руках червоні паперові прапорці, а над ними угорі маяв і шелестів від вітру червоний прапор. На ньому були намальовані алтайські гори, прикриті чорною заслоною, а робітник на них і селянин скидають ту заслону з гір. Діти розуміли значення малюнка. Старші несли білі дошки, на них чорніли яскраві написи: "Геть паліїв! Геть камів!", "Хай живе Радвлада!", "Хай живе Алтайська автономна область!"
За школярами жваво марширували комсомольці, несучи свої опудала з написами: на одному "Кам", на другому "Куркуль", а над усім на височезному дрючку дошка з написом: "Хай живе електрифікація країни!" Це був перший такий напис за все існування Алтаю.
Електрифікація чорних, закоптілих юрт досі нікому не вкладалась у голову, ніхто не розумів її. І аж поява влітку інженера Манченка і його робота помогли зрозуміти значення величезної ідеї. Мріями інженера запалились насамперед Іван Макарович і доктор Темір, і від них це захоплення передалось молоді.
