Чорне озеро - Гжицький Володимир

По узбіччях гір запалали вогнища. Над ними носився плач і лемент, а вище, на чорних скелях, де вже надовго розсілась ніч, скиглили жалібно сови, вторуючи людям, що плакали біля вогнища.

Усю ніч не спали селяни, щоб бути напоготові, коли б вода підійшла ще вище. Усю ніч волали до богів і духів, обіцяючи жертви, але боги мовчали, безсильні, і тільки страшно і грізно шуміла священна ріка алтайців Катунь, і тільки загрозливо клекотіло на місці їхнього убогого селища невмолиме, жорстоке море, а вгорі, де чорні скелі, де причаїлась ніч, плакали сови і вторували людям, що лементували біля вогнища...

Усю ніч горіли вогні, всю ніч шуміла Катунь і бушувало море. Коли ж засіріло небо і перший раз за цілий місяць виглянуло сонце, то над водами стояв білий, як молоко, густий туман. Він поволі почав підніматись угору, відкриваючи обрій. По деревах, що стирчали з води, люди пізнавали місця, де стояли колись їхні житла, бо більше з води не видно було нічого. Вода залила і скелю над кручею, де ввечері стояла самотня чорна постать. Ранок не застав там уже нікого.

У Чемалі повінь наробила б багато шкоди, коли б не були заздалегідь вжиті заходи, що не дали розгулятись стихії.

Вода порозмивала дороги над Катунню, залила майдан коло спустілої церкви і підмила кілька юрт, що стояли найближче.

Село Чемал стоїть на високому березі Катуні, і воно природно захищене від повені, але вода, безперечно, залила б село, коли б не швидка рятівнича акція. Че-малський комсомол утворив рятівничу дружину, і на чолі її стали два досвідчені чоловіки — Іван Макарович і доктор Темір.

У долинках, куди могла прорватись вода, поробили дерев'яні дамби, навезли землі, каміння і заступили воді дорогу до села. Вона просякала, правда, місцями і бігла на майдан, але проходи, утворені в гатках, забивали знову, а воду спроваджували ровами за село.

Іван Макарович і Темір з головою поринули в роботу. Вони самі копали рови, самі насипали землю, вони керували роботами, давали розпорядження, накази, і всі слухали їх, бачачи їхнє уміння і досвід.

— Інженер Манченко радів би, побачивши нас,— промовив Іван Макарович до Теміра, витираючи спітніле обличчя.

— Індустріалізуємо країну,— сміявся Темір.

— Не знати, як він там відчитався за свою роботу? Бідний хлопець. Скільки сподіванок було, і все пішло марно. Тут ще і нашої вини трохи. Занадто недовірливо поставились ми зразу до його роботи.

— Трудно просто було повірити,— сказав Темір.

— А даремно. Він був серйозний чоловік, йому можна було вірити. Неприємно, що не пише нічого.

— То правда, обіцяв, повинен був написати, уже час, хоч ви знаєте, як до нас іде пошта.

— До речі, сьогодні повинні були пошту привезти,— пригадав Іван Макарович,— ви дістали що?

— Я ж удома не був. Цілу добу сиджу над рікою. Вони обидва разом глянули на ріку.

— Чи довго ще вона буде казитись? Доктор Темір був певний, що це вже кінець.

— Дощ ущух, вода повинна спадати.

— Вода і спадає,— сказав молодий парубок, що мимоволі збоку слухав їхню розмову.

— Невже спадає? — зрадів Іван Макарович.

— Подивіться.

Іван Макарович і Темір вилізли на дамбу. На верхній дошці лежала рівна мокра смужка на два-три сантиметри завширшки.

— Вода спадає! — крикнув Іван Макарович.— Ура! Ми перемогли стихію!

Літній чоловік радів, як хлопчик. Йому хотілось підскакувати, плескати в долоні.

— Ви ще не дуже,— спиняв його Темір,— Катунь капризна, як розбещена жінка. Вона ще може себе показати.

— Ні, ні, небо випогоджується. Більше вода не прибуде. Такого високого рівня води в ріці я, відколи живу, не пам'ятаю, а прожив я над нею, нікуди не виїжджаючи, сорок сім років.

— Так-таки не виїжджали? — спитав Темір.

— їй-бо, ні. Моїх виїздів до Бійська не вважаю за виїзди, і то я там довше ніколи не сидів, як тиждень. А поза Бійськом жодного місця не знаю.

Темір здивовано підвів очі. Він не знав, перший раз чує. Як так можна було жити?

— Вас ніколи не тягнуло в чужі країни, міста? — спитав Темір.

Іван Макарович не збентежився і не засоромився.

— Читаючи про ті країни і міста, тягнуло туди подивитись, але коли б до того дійшло, щоб їхати, я б відмовився,— сказав він щиро.— Я не уявляю, як можна жити без цих гір, без рідного Алтаю? Я боявся б, що умру там, на чужині.

— І ви хочете індустріалізувати край, не побачивши й одним оком індустріалізації?

— Я хотів би для своєї вітчизни всього найкращого на світі. Коли електрифікація, індустріалізація така гарна і така потрібна, то чому мені не бажати її? Ви знаєте велике гасло: "Радянська влада плюс електрифікація країни..." Чому б його нам не пристосувати? А іце про кооперацію... Кооперація у нас уже є...— Він усміхнувся.— Правда, далеко не загальна, та ви пам'ятаєте, як вона мляво прищеплювалась? Але прищепилась, і так народ звик, що уявити собі не може, як без неї жити. В цій кооперації алтаєць уже мило купує!.. Доктор Темір, звичайно, мусив трохи посперечатись.

— Живуть у нас люди й без неї,— сказав він, похитуючи головою.

— Ну, ви маєте на увазі цих дикунів.

— Яких ще у нас більшість.

— Чого там більшість? Скоро їх зовсім не буде. Електрична лампочка вижене темряву і дикунство.

— Мрійник, непоправний мрійник,— засміявся доктор.

— Спадає! — сказав парубок з дамби.

— І багато?

— Спала ще на два сантиметри.

— Тепер можна йти до хати. Залишити вартових — і до хати. Ви залишитесь на дамбі? — спитав він хлопців.

— Залишусь, ідіть спочивати,— сказав парубок і чвиркнув крізь зуби у воду.

— Ходім, докторе. Якби що трапилось, нам дадуть знати. На все добре, товариші! — гукнув до хлопців.

— На все! — відповіла молодь.

Увійшовши до хати, приятелі застали Ганну Степанівну в сльозах. Захоплена зненацька приходом Те-міра, вона не встигла витерти сльози і приховати своє хвилювання. Веселий настрій Івана Макаровича зник вмить.

— Чого ти, Ганнусю? — спитав він дбайливо свою дружину.

Ганна Степанівна витерла фартухом очі.

— Я не плачу,— сказала вона.— Але чогось мені страшно, що з Танею? Там така низька долина. Певне, залило всю.

Чоловіки зрозуміли, що Ганна Степанівна має рацію. Дивно, що за роботою вони забули про це. Іван Макарович почав утішати жінку.

— Вона ж не дитина,— сказав він.— Чого ти бо-шіся? Живе вона, певне, у діда, юрта їхня високо — боятись нічого.

Своїми словами він заспокоював і себе, бо йому чогось раптом теж стало важко.

— Мені чогось так сумно, що не можу собі місця знайти. Не знаю чого! Василь привіз листа. Я не хотіла показувати тобі, щоб не розстроювати. Казав Василь, що до Тані був вчора лист також.

— Від кого лист?

— Та від...

Вона зразу не відповіла, зустрівшись з допитливими очима Теміра.

— Не буду приховувати,— сказала по хвилині,— від гостя, що тут був у нас.

Іван Макарович зніяковів. Ганна Степанівна подала йому листа.

— Прочитай і дай докторові Теміру,— сказала вона. Іван Макарович швидко пробіг листа очима і стиснув зуби.

— Прочитайте,— сказав він, передаючи його Те-мірові.

Той знехотя, з огидою, як щось слизьке, холодне, взяв листа. Читаючи його, мінявся на обличчі від обурення. Деякі місця в листі прочитував двічі. Ганна Степанівна не спускала з нього очей.

— Падло! — сказав по хвилині Темір.— Він і їй, певне, таке написав.

— Не інакше,—погодилась Ганна Степанівна. Доктор Темір зірвався, ніби хотів кудись побігти,

але швидко вгамувався і сів.

— Я турбуюсь, що з нею? — говорила Ганна Степанівна.— Я так чогось боюсь. Ти, старий, не міг так зробити, щоб вона була тут і жила з нами? Скільки я просила, а тепер не знаю, що з дитиною робиться. Там повінь мала бути велика. Місцевість дуже низька.

Іван Макарович прийняв докір дружини. Люди завжди шукають винуватця свого нещастя, хай це буде і любима людина.

— Сама вона не хотіла жити з нами,— промовив він сумно.— Я не знаю, навіщо ці докори, коли і так мені вже досить усього, коли це нічого не поможе.

— Я не докоряю, але ця повінь так мене турбує.

— Повінню нічого турбуватись. Вода прибувала вдень і не раптом, а поволі, так що втекти можна було.

Іван Макарович заспокоїв дружину, проте чув, що самого щось так смокче, так мучить.

"Лист справив сильне враження на дівчину, а вона така примхлива..."

Ганна Степанівна тихо плакала. Доктор сидів, похиливши голову.

"Навіщо я тоді вилікував його? Не вилікуй я його тоді, про нього уже б забули".

Темір уявляв собі, що він зробив би, коли б зустрів його тепер отут де-небудь. Що б він зробив? Бити! Бити хотілось довго і страшно. Бити! Не стріляти, а бити палицею по голові, по спині, по ногах, бити і бачити, як він корчиться від болю під ногами. Топтати його ногами, дивитись, як він плює кров'ю. Топтати, аж доки не спустить дух!

Доктор Темір зціпив зуби, витріщив очі і стогнав, неначе мав його уже під ногами і знущався з нього.

По хвилині опам'ятався і стримався. Встав з крісла і сперся на вікно. Перед ним лежала порожня вулиця. Людей не було. На подвір'ї напроти грались цуценята. Вони обнімались, стоячи на задніх лапах, і намагались укусити один одного, то знов бігали один за одним з опущеними хвостами. Доктора Теміра зайняла забава собак, і він на хвилину забув про все.

Раптом вулицею верхи проїхав якийсь чоловік. Доктор Темір машинально глянув на нього. Це був незнайомий йому алтаєць у довгім кожусі, підперезаний ременем. Він розглядався довкола, шукаючи когось очима, але марно, бо навколо нікого не було. Люди, втомлені вичікуванням різних несподіванок від Катуні і участю в рятівничій акції, переконавшись, що ріка більше не загрожує, відпочивали в своїх житлах. Незнайомий алтаєць, побачивши у вікні доктора Теміра, кивнув головою, щоб він вийшов.

Доктор Темір здригнувся. Його охопило раптом якесь неприємне почуття. Він був певний, що приїзд цього чоловіка має якийсь зв'язок з Танею. Відступив від вікна і глянув на стареньких. Вони сиділи згорблені, сумні, з мокрими почервонілими очима.

— Якийсь чоловік під'їхав до ґанку,— сказав Темір,— Видно, до вас.

Господарі одночасно скочили з місць, але в кухні вже почулись кроки незнайомого чоловіка. Через хвилину тихо відчинились двері, і в них показалась його чорна, кудлата голова.

— Єзень! — сказав чоловік, увійшовши.

Йому відповіли стурбовано, запитливо. Чоловік водив очима по присутніх, угадуючи, чи знають вони що, чи ні?

— Мене послав дід Токпак,— почав він поволі.

В нього впились три пари переляканих очей.