Чорне озеро - Гжицький Володимир
Обоє старих і Темір пополотніли. Ганна Степанівна закрила мимоволі вуха, щоб не почути того, що він скаже. Але вона почула, бо слова ті були такі, що пройшли б крізь мур. Вони легко пробили собі путь до її вух і мозку.
— Дід Токпак просив передати, що дочка їх Таня втопилась...
По кімнаті пролунав тихий зойк, як порив осіннього вітру, і все замовкло, а посланець говорив далі:
— Тоді, коли вода найбільше прибувала, вона пішла на кручу і більше не повернулась: Катунь забрала її собі в жертву, за спасіння аїлу.
Доктор Темір, що досі стояв закам'янілий, зірвався до посланця і вхопив його за груди.
— То правда? — крикнув він.
— Правда! — перелякався чоловік.— Люди бачили її над кручею до пізнього вечора, коли вода залила весь аїл, вона стояла там, а вранці вже не бачили нікого.
— Може, вона вернулась?
— Звідтам вернутись не можна.
— Чому ж ви не врятували її?
Темір верещав і тряс посланця, як грушу.
— Свою худобу і дітей рятували. Човнів нема в нас. Нічим було під'їхати до неї. Але це, може, краще, що вона втопилась...
— Чому? — заревів Темір.
— Ріка хотіла жертви,—сказав чоловік,—дістала її і заспокоїлась. На другий день вода впала.
Темір остовпів від цих слів. Вбити цього темного чоловіка за ці слова? Перед ним стояв увесь його народ. Уся страшна безмежна алтайська темрява, тяжка, незглибима, накопичена століттями...
Чоловік нічого не зрозумів. Заохочений тим, що його слухають, вів далі свою розповідь:
— У неї злий дух вселився і помутив їй розум. Доктор. Темір оглянувся. Господарі лежали зомлілі.
їхні обличчя вкрила смертельна блідість.
— Води! — закричав він. Але в хаті його ніхто не почув. Посланець, побачивши наслідок своїх слів, скористався із замішання доктора, шмигнув за двері і зник.
Доктор Темір побіг по воду і заходився приводити до пам'яті зомлілих.
Повернувшись додому пізно, Темір, не запалюючи світла, впав у крісло. В душі була страшенна порожнеча. Не хотілось нічого ні думати, ні робити. Він був подібний до скнари, що все життя збирав золото і ховав у скрині, і те золото одного дня украли злодії. Доктор Темір знав, що втратив все, що мав найдорожчого, ба втратив усі надії, без яких неможливе життя, і тепер не залишилось нічого. Він відчував, що життя стало непотрібним, а мозок його спав стомлений, змучений строкатим жмутком останніх подій. У всьому тілі чув страшенну втому. Болів кожний мускул. Витягнувшись у м'якому кріслі, прислухався, як біль холодним струмком майнув по ногах, по спині, руках. Тільки голови не зачіпав, бо голова знесилена, вона спить. Широко розплющені очі втупились у стелю. їм боляче рухатись.
До кімнати ввійшла стара Тібан. Ставши біля порога, завагалась, чи йти далі, чи ні. У кімнаті було темно; при світлі молодика, що кидав у кімнату слабеньке світло, вона бачила нерухомий силует сина.
— Ти спиш, сину? — спитала тихо, ледве чутно.
Доктор Темір прокинувся від дивного півсну. Не вірячи собі, що це йому не приснилось, підвів обважнілу голову.
— То ви, мамо?
— Я, сину. Я питаю, ти не спиш?
— Ні.
— Може, світло засвітити?
— Світіть, байдуже.
Стара засвітила лампу і поставила на стіл.
— Ти, певно, голодний, сину? — спитала дбайливо.
— Ситий, мамо, ситий.
Мати прийшла з чимось, хотіла щось спитати, але не зважилась. Вона складала на його столі десять разів складені книжки, папери, чекаючи, коли він сам заговорить. На столі лежали окремо свіжі газети, яких він ще не бачив.
— А тут газети є,— сказала, не дочекавшись слова від сина.
— Добре.
Розмова ніяк не могла початись. Стара знала, що й дальші намагання будуть даремні, і тихенько подалась до дверей.
— Я пізніше зайду,— сказала, відчинивши двері. Син не відповів.
У хаті знов зробилось тихо. Надворі стояла погідна ніч, у вікно заглядав одним ріжком молодик. Доктор Темір сидів у кріслі, як хворий або дуже п'яний. Він розставив на поруччя руки, витягнув ноги, голову опустив на груди і знов запав у півсон, півнебуття. Нарешті підняв голову. Його підсліпуваті очі без окулярів були мутні, без життя. Повів ними по кімнаті, шукаючи чогось. У горлі пересохло, хотілось запалити цигарку. Нишпорив рукою по столі, шукаючи порттабак, але він був у пальті. Намацав газету, підніс її до очей і почав пильно читати. Вже хотів кидати газету, як раптом зацікавила об'ява, написана жирним шрифтом. Ця об'ява стояла в розділі "Музика й мистецтво". Жирні літери кричали: "Виставка картин". Там говорилось, що буде відкрито виставку картин найкращих художників Москви як річний підсумок їхньої праці. Серед прізвищ художників доктор прочитав прізвище Ломова.
Згадка прізвища ворога вмить розбуркала його приспану думку, вона почала швидко ворушитись, як відігріта взимі комаха.
— Убивця! — прошепотів Темір.— І він живе! Він ходить, сміється, готується до виставки, збирається зажити слави, а його жертва лежить десь тепер на дні холодної ріки. Таню! Таню! — завив Темір не своїм голосом.— Таню! Сонце моє, Таню!
Вона привиділась йому спотворена муками, мокра, до половини занесена річним намулом...
Нерви розгулялись так, що тепер їм не було спину. Забігав по кімнаті. Руки дерли одежу, пальці корчились, дряпали обличчя, рвали волосся.
— Таню! — стогнав він.— Невже я більше ніколи не побачу тебе? Невже ти ніколи не всміхнешся до мене? Не може бути! Не може бути! Не може бути!!!
Він хотів переконати себе, що це сон, що це помилка, що це неправда, що вона живе, що той чолоБІК жартував. Почав прислухатись, чи не йде хто сповістити його, що усе це неправда, що Таня жива. За дверима щось гримнуло.
"Ось зараз вони відчиняться, і той самий посланець прийде і скаже, що він помилився, що це не Таня загинула, а хтось інший".
Стояв і дивився на двері. За дверима було тихо.
Стара Тібан, що підглядала у щілину від замка за рухами сина, побачивши, що він дивиться на двері, причаїлась і стишилась. Вона догадувалась, що син буде страждати, і хотіла бути напоготові. Щоб бачити його, вона засвітила лампу.
Доктор Темір, не дочекавшись нікого, пішов до столу. Його очі знов упали на газету і знов зіткнулись з ненависним прізвищем. В пориві гніву схопив газету і порвав її на дрібні клаптики.
Вгамувавши трохи злість, затих на момент, але думки не дрімали і розривали йому череп.
"Ти пам'ятаєш її очі, коли вона приходила кликати тебе рятувати його?" — стукала думка.
Темір бачить, як живі, її очі.
"Навіщо я послухав її? Я врятував його на те, щоб він убив її? Я брав участь в убивстві".
Як живі, стали перед очима всі рисочки її обличчя. Бачив луки її густих брів, бачив родимку на личку, бачив кінчик її рожевого вушка, білі як сніг зуби, бачив її усмішку. Раптом опік йому губи її єдиний поцілунок, що вона подарувала йому як подяку за доброту.
— Я вже ніколи не торкнусь її руки,— шепнув він.— Ніколи не почую її голосу, ніколи не побачу її...
Темір заплакав.
— За що тебе вбили? — питав він уголос— Що ти кому вчинила, прекрасна, чиста гірська квітко?
На пам'ять приходять слова Гете: "Was hat man dir, du armes Kind, getan?" 1 Вони ніколи раніш не приходили на думку, а тепер з'явились, і він повторює їх раз у раз.
Раптом встав, як людина, яка на щось нарешті зважилась, і твердими кроками підійшов до шафи. Там у кутку здавна лежав його браунінг. Почав шукати, перекидати у шафі все, але браунінга не було. Застогнав, як поранений звір.
"Що тобі вчинили, бідна дитино?" (Нім.)9
До кімнати тихо всунулась стара Тібан. Подивився на матір страшними очима.
— Заспокойся, сину,— просила вона ласкаво.— Не горюй, дитинко. Плачем горю не поможеш.
— Ви знаєте, що з Танею, мамо?
— Знаю, сину. Не воскресиш її більше. Заспокойся. Коли б не було горя, не було б і радості. А живий хай про живе гадає.
Син не чув слів матері, але почував, як голос її заспокоює, колише, як колись у дитинстві.
— Ти, може, випив би чого? Є арака свіжа, і вина я купила для тебе. Може, вип'єш, і легше стане. Вино не раз заспокоювало тебе.
Стара пішла до шафи і видобула з закутка пляшку вина. Там була приготовлена заздалегідь склянка.
Темір випив три склянки одну по одній, без перепочинку.
Через кілька хвилин, здавалося, заспокоївся. Нова думка вселилась в його мозок і привела до рівноваги.
— Я, мабуть, поїду, мамо,— сказав хрипло.
— Куди, сину?
— Не знаю. Може, до Бійська, а може, ще далі. Мені треба заспокоїтись. Тут я не зможу знайти спокою.
Стара недовірливо глянула на сина.
— Це добра думка. Поїдеш, побачиш людей, забудеш...
— Тільки ви нікому про це ані слова. Дайте коневі їсти. Я вранці вирушу. Про мене не турбуйтесь, я повернусь через кілька днів.
Випорожнивши цілу пляшку, Темір почув, як голова тяжіє і злипаються очі. Фізична праця, недоспані ночі, моральні переживання, збившись докупи, перемогли.
— Я піду спати,— сказав він, встаючи з крісла і заточуючись.
Стара мати повела його, стомленого, до ліжка. Помогла роззутись, роздягтись і поклала спати, як багато років тому, коли він був маленькою дитиною. Стояла над ним і молилась. А коли переконалась, що він справді спить, тихенько погасила світло і вийшла з хати. Тепер вона трохи заспокоїлась.
"Завтра він буде інший,— думала стара, йдучи до своєї юрти.— Сон — найкращий лікар на такі болі. Сон і час. їх два! Скільки-то лиха посилає життя! Лиха і радості! Усього є в цьому житті. А гарне воно, шкода, що таке коротке. Може, смерть вже гострить косу на горах? Хто її знає?!"
Вона втерла якусь заблукану сльозину і глянула на місяць, що ховався вже за горами на спочинок.
— І ти йдеш спати? Ти все молодий!
Стара Тібан відкинула всі сумні думки і всміхнулась до місяця сльозавими очима, а місяць їй відповів останнім промінчиком.
Якось незабаром після дощів і повені повіяли з півночі на весь Алтай буйні вітри, несучи на своїх незримих крилах холодний, смертельний подих зими. Ріка, що недавно затопила була стільки аїлів і ревом та величчю наганяла жах на Алтай, впала, зменшилась до невпізнання, а на широких долинах, де стояли аїли, а потім бушували її хвилі, лежали на піску тоненькі пластівці льоду, як свідки недавньої катастрофи. Розбиваючи їх, алтайці будували нові, нехитрі житла, бо зима йшла швидкими кроками. За кілька днів замулену, замерзлу долину вкрили знов юрти, що били у вічі білиною, свіжістю тесаних колод і виглядали, як стіжки поскладаних жердок.
