Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба... - Погрібний Анатолій
А відтак українська мова та культура потребують реальної, а не словесної підтримки. Вони бо перебувають сьогодні у такому заперті, що з нього їм, бідолашнім, без активної протидії російськомовній облозі просто не вибратися на простір волі і життя".
Аналогічно відтворює національно-мовну атмосферу в Запоріжжі й житель цього міста Д. Манойло: "Ми боїмося говорити по-українськи на роботі, на вулиці, в транспорті, бо часто чуємо насмішку, а то й погрози. Від українського слова його ворогам перекошує рот, у злобі вони кривляться, ніби вхопили чогось гіркого. Кому ще писати? Як боротись, коли часто відчуваєш себе наодинці, коли народ спеціально доведений до такого стану, що йому не до мови?" Слушно вважає Д. Манойло, що ситуація з мовою зайшла так далеко, що для її виправлення у тому ж Запоріжжі потрібні радикальні заходи, як-от безплатне розповсюдження періодики, встановлення вищої платні педагогам, що викладають українською мовою, оформлення великої кількості газетних стендів в людних місцях, відновлення оглядів патріотичних українських газет по радіо і т. п.
З найбільшим болем пише про те, що "ми, українці, через шість років незалежності нашої держави почуваємо себе, як індіанці в резервації", і М. Олійник з цього ж міста. Це йому тим більше боляче, що він пам’ятає: "В часі мого дитинства у післявоєнному Запоріжжі майже всі говорили українською мовою. Але вже через 10 – 15 років ситуація змінилася: на заводи почали їхати з усього Союзу у той час, як наших безпашпортних селян сюди не пускали. Так і сформували тут "русскоязычное население. Хоча я зазначу, що коли керівництво міста Запоріжжя та керівники райцентрів послуговуються російською мовою, то це обурює не тільки українців, але й частину свідомих російськомовних громадян, котрі вбачають у цьому фактові грубий натяк на їхню інтелектуальну неспроможність розуміти українську мову, або ж натяк на другорозрядність цієї мови. Фактично мова йде про примітивне загравання з малосвідомими елементами, які ненавидять все українське і хотіли б бачити наш козацький край провінційною околицею новітньої Російської імперії".
З гіркою іронією пише М. Олійник ще й таке: " Чув я, що в Німеччині, як і у Франції, державні службовці двічі на тиждень спілкуються мовою своїх сусідів. То чи не доцільним було б зобов’язати українських державних службовців хоч один день на тиждень спілкуватися державною мвою? Я впевнений, що саме державні установи та державні посадові особи повинні відіграти головну роль у припиненні процесу зросійщення українського народу".
Те ж у Херсоні. "Як же недалеко відійшли ми від часу, за якого: сказав одне слово по-українськи в публічному місці – ти націоналіст, сказав два слова – буржуазний націоналіст, а якщо три – бандерівець! – пише з цього міста Л. Васильєв. – Нема в нас фактично ні української періодики, ні української книжки, а в українській школі, де вчиться моя внучка, для недавнього святкового концерту було відібрано вчителькою гімн Росії та патріотичні пісні про Росію і Москву. "Це тому, – пояснила вчителька, – що діти краще знають російську мову, та й загалом у них стосовно цього нема проблем". Ох, – завершує свого листа Л. Васильєв, – у мене також нема жодних проблем зі знанням російської мови, тим більше, що окрім неї, я знаю ще три. Одначе є проблеми, пов’язані з людською, національною гідністю, яку наша, але ще не своя держава ображає на кожному кроці".
З особливим болем читаю листи, що надходять з Криму. З. Шаргородська (Сімферополь): "У нас українці і сьогодні говорять пошепки, щоб, не дай Боже, не почули росіяни. Нас тут принижують, вважають людьми нижчого сорту. Мій чоловік якось сказав в українській вимові слово "мед", то його й прозвали Медом. Сестра ж, зайшовши на молокозавод, сказала: "Тут, як в Америці", то до неї і приклеїли – Америця. Нас дразнять, зневажають, і тому зі сльозами на очах я ловлю ваші передачі". М. Джулинський (м. Саки): "Живу в осиному гнізді найсконцентрованішого російського шовінізму, де все українське охаюється, де у відповідь на українське слово враз почуєш: "Бандеровец". Невже ж щоб стати українцем, треба погнити в казематах, як Шевченко або Стус? Чи в тюрмах і гулагах, як Лук’яненко чи Чорновіл? Хто ж ми є і де це живемо? Та ні – ще не були ми і ще не є державою, ми лише уламок колишньої імперії".
Не слід вважати, що свій принизливий стан українство переживає лише в крайньо-східних та південних регіонах. Як пише Л. Овчаренко з м. Суми, і в цьому місті "ми ніяких змін не бачимо: люто-агресивні яничари, вірячи в свою остаточну перемогу, вже відверто погрожують розправою, зникає українська преса, книга, документація часто-густо ведеться по-російськи, в місцевому педінституті деякі викладачі додумалися до того, що видані українські підручники перекладають на російську, а у відповідь на свій протест нерідко чуєш: "Если правительству нужен этот хохлацкий язык, пускай оно им и пользуется". То де ж це живемо ми? Не раз спадає думка, що чи не в тому ж концтаборі, в якому і Василя Стуса примушували спілкуватися на побаченні з родиною "по-человечески".
З тривогою характеризують мовну ситуацію полтавці О. Овсій та її подруга Таїсія Іванівна, херсонець Й. Гарматюк, з погляду котрого "український шлях державотворення у царині рідної мови, яка зазнає кричущої димскримінації, – це унікальне безглуздя у вселюдській історії", харківець М. Кокошко ("в моєму власному домі у мене, українця, відібрали школи, училища, технікуми, інститути, діловодство українською мовою, і я вимагаю, щоб шовініствуючі нахаби, злодії все це мені вернули"), письменник з Дніпропетровська О. Завгородній ("спробуйте пошукати в півторамільйонному Січеславі серед тисяч відеокасет бодай одну українською мовою"), запоріжець А. Макаренко, криворіжці М. Солонюк та Т. Ткач , дніпропетровець О. Маренков, ветеран війни з с. Радісне на Одещині Т. Вівсяний, О. Мифанюк з Макіївки, І. Тарасюк з Чернігова, І. Литвин з с. Глибне на Сумщині та ін.
Зрештою, ганебні для держави речі діються і в її столиці, що у ній прагнуть знайти духовно-національне опертя українці з усіх теренів країни. Та чи знаходять? Як пише В. Луценко з м. Красного Луча Луганської області, "у Києві я обійшов безліч торгівельних точок і лише на Майдані Незалежності зміг знайти українські видання. Мені подумалося, що колись, у 1983 році, коли був я у Москві, я бачив там більше українських книжок, аніж тепер в українській столиці. Чому це так?" Що відповісте ви, урядовці, цьому краснолуччанинові, обурення якого цілковито справедливе?
Вельми красномовні наведені листи, чи не правда? Яскраво вони розкривають й істинне становище українського етносу на територіях, що підпали під сферу особливо посиленого російського інтересу, і безсоромність вигадки про "насильственную украинизацию", і ставлення переважаючої маси людності до того, до чого дехто всує застосовує – як евфемізм – невинний термін "інтеграція".
Слухач з Ростова-на-Дону В. Ятло (яким то дивом зловив він мою передачу!) цілковито слушно розмірковує про те, що насправді дає ця "інтеграція" для української національної меншини в Росії: "З моїми національними інтересами ніхто тут не рахується. Української преси, яких-небудь видань тут нема, телебачення не дістає, інколи вдається зловити українське радіо, але навіть його Всесвітню службу розраховано тільки на далеке зарубіжжя. І все ж я живу тут Україною, болісно переживаю її нинішню ситуацію. Потрібно так зробити, щоб без знання української мови службова кар’єра будь-якої людини була неможлива. І не треба надто обережничати, бо то мусить бути ясним, що ніхто з росіян в Україні ніколи не захоче бути малоросіянином з-поміж українців. Тобто – вікове самолюбство саме по собі не зітреться, потрібні заходи, вмілі дії держави".
Доречна, звісно, ця застерега, а що ж до ситуації з задоволенням у Ростові-на-Дону українських мовних запитів, то чи не є вона, власне, майже такою, як і в деяких містах України, з яких озвалися мої кореспонденти? Різниця – вельми невелика, і це повинно проймати нас найбільшою тривогою та бажанням найоперативніше і невідкладно діяти.
Належить також визначитися, як маємо ставитися до різного роду "братьев-славян", котрі у своєму цинізмі давно вже не мають жодних стримів. Ось вже і в м. Новомосковську (Дніпропетровщина), де з 80 тисяч жителів 78% – українці, міська Рада прийняла ухвалу, якою зобов’язано органи влади, підприємства та організації, що розташовані на цій території, "користуватися російською мовою нарівні з державною". То що – апелювати до почуття совісті чи все-таки виявити ставлення у спосіб застосування міцних державних важелів, мета яких – виправлення у відповідних регіонах кричущих культурно-мовних деформацій, які, на жаль, поки що поглиблюються? Гадаю, що варто це робити одночасно, хоча найперше мусять відчуватися таки державницькі дії Української держави.
29. Почуймо російськомовних
Як я і передбачав, з приводу моїх останніх бесід почулися часом аж надто роздратовані заперечення: навіщо акцентувати на мовній проблемі?
"Неужели эта ваша тема накормит, обует, оденет, повысит пенсию, зарплату и т. д.?" Це – І. Бекетов з м. Рубіжного. Або: "Хіба не зрозуміло, що мова також залежить від … шлунку?" – Н. Коломієць з Запоріжжя.
Найперше варто відповісти пані Коломієць. О так, чудово розумію, що навернення до України та української мови тих, хто від них відбився, залежить, як ви кажете, і від шлунку, тобто від рівня життя, який для багатьох людей у державі усе ще лишається жебрацьким. Так, це гірка правда, і я щиро співчуваю тим людям, які надіслали мені розповіді про свої бідування. Та водночас, п. Ніно, є тут і зворотній підхід, про який я вже казав у своїх бесідах: не зможемо ми належним чином витягнути країну з економічної руїни без об’єднуючої переважну більшість населення національної ідеї. Економіка і культура – це як два крила для птаха, який хоче злетіти, це як за законом сполучених посудин.
Розумію також, що мовне питання потребує великої тактовності. Тільки скажіть: хто його постійно роздмухує у державі, хто повсякчас зчиняє галас про "насильственную украинизацию", якої насправді нема ані сліду, хто взагалі "на повну катушку", як кажуть росіяни, використовує мовну карту, особливо у виборчих кампаніях?
Ось я переглядаю партійні програми.
