Втікачі - Власюк Анатолій

Старий навіть і не думав відчиняти браму, хоча Віктор Андрійович готовий уже був згоріти від нетерпіння у буквальному розумінні цього слова.

— Матвію, відчиняйте, скільки можна чекати, в мене сьогодні купа справ! – Віктор Андрійович кричав, хоча намагався бути якомога спокійнішим, але нетерплячка так і перла з нього. Якби Матвій був по цей бік барикад, він би відлупцював його, і навіть тіні сумніву не було би, що зробив це правильно. Натомість Матвій справді випробовував його терпіння. Він мовчав, очікуючи, поки хвиля нетерпіння зміниться на хвилю ненависті, й Вікторові Андрійовичу здалося, що той іронічно-поблажливо дивиться на нього. Проте він не дав Матвію насолодитися своєю хвилею ненависті, яка справді народжувалася в ньому, і не то запитав, не то ствердно сказав, що, мабуть, Матвій хоче дочекатися того моменту, коли його звільнять з роботи. Сказано це було вдавано спокійно, але вся ненависть, яка ці роки дрімала в душі Матвія й була персонально скерована на Віктора Андрійовича, могла, здавалося, не те що вихлюпнутися на нього, а змести потужною хвилею. Матвію коштувало надлюдських зусиль, аби не накинутися на Віктора Андрійовича, легко, мов пір'їнку, рознісши браму, і втовкти того в землю, аби й сліду не залишилося. Бісівські вогники з очей Матвія наскрізь пронизували Віктора Андрійовича, ніби намагалися спопелити його, і лікареві довелося навіть схрестити руки перед собою, бо він інтуїтивно відчував, що хоч якось має захистити себе від негативної енергії, що перла на нього.

— Ви за мене не переживайте, Вікторе Андрійовичу, — нарешті мовив Матвій, і було в його словах стільки злості, що Віктор Андрійович аж похитнувся, і йому здалося, ніби земля втікає йому з-під ніг. – Дивіться, щоби Віктор Федорович не вигнав вас з роботи.

Віктор Андрійович інтуїтивно вже давно відчув, що в цій ситуації щось не так, але грав за власними правилами, наївно сподіваючись, що зможе щось змінити. Матвій затягував відкриття моменту істини, намагаючись остаточно ошелешити Віктора Андрійовича, але не помітив на його обличчі жодних порухів думки, а тому вирішив уповні насолодитися своєю перемогою над цим нікчемою, який уважав себе пупом землі.

— Віктор Федорович – головний лікар нашої психушки, а тому ваші розпорядження, Вікторе Андрійовичу, я вже не виконую.

Звичайно, Віктор Андрійович розумів, що цей день, коли його змінять на посаді головного лікаря психіатричної лікарні, настане рано чи пізно, але після того, як він упритул наблизився до розкриття таємниці колишнього монастиря, який слугував тепер за спеціальне відділення психушки, в якому переховували безнадійно хворих, а особливо після того, як близько зійшовся з деякими його пацієнтами, йому хотілось, аби цей час зміни керівництва наступив якомога пізніше. Бачить Бог, він ніколи не хотів бути керівником, та ще й такого специфічного закладу, але саме ця посада надавала йому доступ до багатьох таємниць, і саме заради цього вартувало керувати психушкою. Віктор Андрійович миттєво зрозумів, що повертається до свого колишнього безтурботного життя, коли ще не був начальником і навіть не здогадувався про таємницю колишнього монастиря. Питання полягало лише в тому, чи зможе він жити за старими правилами, удаючи, ніби не знає, що існують інші правила – для обраних. І коли Матвій навздогін крикнув йому в плечі, що Віктор Федорович чекає на нього в своєму кабінеті, Віктор Андрійович лише криво усміхнувся, бо нещодавно оцей "свій" кабінет був його. Але коли Матвій так само потужно крикнув, що Іван Дмитрович Синенький знаходиться в закладі, а той, кого бачив Віктор Андрійович, лише подібна на Івана Дмитровича Синенького людина, — лікар несподівано для самого себе оглянувся, зустрівшись із розлюченим поглядом Матвія. Він не сподівався від самого себе, що зробить це, але Матвій насолоджувався ще однією перемогою над Віктором Андрійовичем, тихо промовивши, що той не перший і не останній, хто бачив Івана Дмитровича Синенького на трамвайній зупинці. Всіх слів Віктор Андрійович не розчув, але суть сказаного Матвієм зводилася саме до цього.

Здавалося, що тепер земля точно розверзлася під його ногами, та й самих ніг ніби вже не було, вони стали ватяними, і Віктор Андрійович потім сам дивувався, як він зміг від колишнього монастиря (а спеціальне відділення психіатричної лікарні він уже називав саме так, а не інакше) дійти, чи доповзти, чи долізти до свого чи то вже не до свого кабінету. Потім деякі його працівники, чи то вже не його, а Віктора Федоровича, казали йому, що віталися з ним, але він цього не пам'ятав, як і не пам'ятав того, чи щось їм відповідав. Натомість ще один зблиск уразив його потьмарену свідомість, коли йому здалося, чи то було наяву, що він побачив Олю. Її вели, чи не вели, чи то йому здалось, від кабінету Віктора Федоровича на третій поверх, де розміщувалося жіноче відділення психіатричної лікарні. Проте на тлі почутого про Івана Дмитровича Синенького навіть якби Оля й справді стала в'язнем психушки, це вже не могло повернути Віктора Андрійовича до реального життя. Його вдарило не стільки те, що він не встиг до кінця вивідати таємницю колишнього монастиря, а саме це міг йому розповісти сьогодні Іван Дмитрович Синенький, хоча йому здавалося, що цієї таємниці взагалі не існує, а якщо вона й є, то він її давно знає, — найбільше його вразило знання Матвія про те, що Віктор Андрійович бачив Івана Дмитровича Синенького на трамвайній зупинці. Звідки Матвій узагалі міг це знати? Тоді логічним було би інше запитання: ким насправді є цей Матвій і що він робить у їхньому закладі?

З роздумів Віктора Андрійовича вивів сам Віктор Федорович, який, мов гора, постав перед ним. Він дійсно був, немов обтесаний з каменю, високий і вайлуватий, з виразом постійно ображеної людини на обличчі. Віктор Андрійович знав цього чоловіка. Декілька років тому група лікарів-психіатрів була на курсах підвищення кваліфікації, чи як там вони називалися, в Києві, і цей чолов'яга вразив усіх своїм нерозумінням суті їхньої професії. Він не знав, здавалось би, елементарних речей, і колеги-лікарі тупо й єхидно підсміховувалися з нього, а викладачі лише здивовано стенали плечима й німо запитували один в одного: як такий телепень міг затесатися до їхніх лав? Сам же Віктор Федорович мовчки ковтав образи, не подавав виду, що сердиться на колег і викладачів, і з якоюсь маніакальністю приреченого до страти продовжував смішити перших і дивувати других, навіть не намагаючись змінити стиль своєї поведінки. Здавалося, все його єство вимагало від оточуючих лише одного: сприймайте мене таким, яким я є, і краще буде вам усім, якщо ви справді сприйматимете мене таким, яким я є. Якщо би насмішники й здивуванці уважніше придивилися до Віктора Федоровича й, зрештою, визнали би його не своїм колегою, а пацієнтом, вони би побачили лють в його очах, майже таку саму, яку Віктор Андрійович сьогодні бачив ув очах Матвія.

— Радий вас бачити, колего, — щирості Віктора Федоровича, здавалося, не було меж, і якби не затурканий вигляд Віктора Андрійовича, він би розтрощив його у таких же щирих обіймах. Чесно кажучи, Віктор Андрійович навіть не пам'ятав, про що його розпитував Віктор Федорович і що він йому відповідав, хоча потім співробітники казали, що ця розмова тривала півгодини, не менше. Мабуть, Віктор Федорович уповні відомстив Вікторові Андрійовичу за те публічне приниження на курсах підвищення кваліфікації в Києві. Тепер він насолоджувався перемогою над Віктором Андрійовичем і пришибленість так званого колеги вбачав у тому, що той неадекватно сприйняв звістку про свою відставку. Проте відставки як такої, звісно, не було, бо Віктор Андрійович виконував обов'язки, а не був повноцінним керівником закладу. Це його, Віктора Федоровича, призначили завідувачем психіатричної лікарні. Він навіть великодушно проявив милість до розчавленого ворога й на його прохання дав дозвіл поїхати сьогодні додому відпочити.

— Але завтра, щоб як огірочок свіженький був на роботі, — батьківським тоном у розчинені двері, щоби почули не лише працівники, а й пацієнти, вигукнув Віктор Федорович, цілком задоволений тим, як він повівся з Віктором Андрійовичем.

Віктор Андрійович не пам'ятав, як він вийшов із кабінету, як доплентався до трамвайної зупинки. Очуняв лише тоді, коли на наступній сподівався побачити Івана Дмитровича Синенького. Того, звісно, там не було. Коли підходив до свого будинку, машинально зателефонував Олі. Приємний жіночий голос повідомив, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. Більше Вікторові Андрійовичу сьогодні вже нічого не було потрібно.

34

Він відтягував цю розмову неймовірно довго. Мав сказати це дружині давно, але щось незриме стримувало його. Здавалося, невидимі пута зв'язали його по руках і ногах, і він не міг не те що повернутись, а вимовити бодай одне слово. Ця розмова назрівала упродовж останніх двох-трьох років. Здавалося, що дружина про все здогадується. Досить поштовху, аби вона перша заговорила на цю тему. Мабуть, його розчарування було би великим, якби він дізнався, що вона й не збирається говорити з ним про це, бо давно вже живе у своєму внутрішньому світі. Ні, вона адекватно сприймала людей навколо себе, але вони були чи то замінником, чи то доповненням до її повсякденного життя, а осердя його складало зовсім інше, недоступне цим людям, чоловікові в тім числі. Вона би й сама не могла виразити це словами, бо любов до Бога, цей сталий вислів, був лише блідою копією того, що вона насправді відчувала. І ще в її внутрішньому світі, до якого вона нікого не підпускала, була любов до сина – інакша, зовсім інша, ніж любов до Бога. І не тому, що Бог ми звично навчилися писати з великої літери, хоча, за великим рахунком, у моральному прозрінні людства за цей період – від бога з маленької до Бога з великої літери – мало що змінилося. Сергійко займав у її внутрішньому світі особливе місце, притаманне тільки йому, і ніхто не міг посісти цього місця замість нього, навіть Бог, хоча такі думки й не лізли до її голови.

Коли він нарешті наважився натякнути їй на розлучення, але не встиг цього сказати, Сергійко потрапив до психіатричної лікарні.