Втікачі - Власюк Анатолій

Звичайно, це було наївно – думати, буцімто Системі зараз не до тебе, що Вона зайнята більш важливими справами. Система денно й нощно контролює тебе, навіть якщо тобі здається, що ти існуєш сам по собі, відсторонено від Неї. Ти не здатний вийти за рамки Системи, приречений на тотальний контроль над собою – не лише слів і дій, а й думок.

Вибори у психіатричній лікарні Віктор Федорович організував не те що на вищому, а на найвищому рівні. Все було продумано до найменших дрібниць – і кожний пунктик виконано. Скажімо, тринадцятим пунктом була означена проблема Віктора Андрійовича. Віктор Федорович так заздалегідь майстерно підігнав графік чергувань лікарів, що саме цієї неділі, коли відбувалося голосування, Вікторові Андрійовичу випадав вихідний день. Віктор Федорович розумів, що Віктор Андрійович хоч і став сумирним, але ще не знати, що там у нього в голові і як він відреагує на голосування хворих. Можна було від нього очікувати будь-якої несподіванки. А сюрпризів сьогодні Вікторові Федоровичу не було потрібно. Він мав забезпечити стовідсотковий результат. Тому пунктом сімдесят шостим було передбачено, наприклад, що санітар Андрій проголосує замість покійного Степана Аркадійовича. Віктор Федорович не сумнівався, що якби Степан Аркадійович був живий, то проголосував би саме так, а не інакше. А якби хотів проголосувати інакше – що ж поробиш, клята хвороба не дала би йому можливості зробити правильний вибір. То чому має пропадати його голос, який потрапить до копилки загальної перемоги? Аналогічно Віктор Федорович думав і про інших хворих, які теж мали долучитися до перемоги. Вони ж, бідолахи, не винні, що потрапили до психіатричної лікарні, а тепер від заштриків чи пігулок у їхніх головах можуть народжуватися зовсім інші думки, а не ті, які ведуть до загальної перемоги. Треба цим людям допомогти, адже за звичних умов, якби вони сюди не потрапили, то проголосували б так, як треба. То чому не допомогти їм зробити правильний вибір?

Якби Вікторові Федоровичу хтось сказав про ущербність його філософії, він би щиро здивувався. І справа була навіть не в тім, що головний лікар психіатричної лікарні відчував себе невід'ємною частиною Системи, її гвинтиком. Він справді так думав, і йому не треба було якихось зусиль, аби поступати саме так, на догоду Системі. Це було його внутрішнє єство, й по-іншому не могло бути. Система безжально підминала під себе людей, а вже далі всередині кожного вироблялась якась речовина, що підпитувала Систему, яка, своєю чергою, підминала нових людей. Це був безупинний процес, і чим більше Система підминала під себе людей, фактично знищуючи їх зсередини, тим більше ці люди виробляли поживних речовин не лише для існування, а навіть для процвітання Системи. І в Системи не було іншого виходу. Якщо вона хотіла виживати і процвітати, мусила підминати під себе людей – все більше, більше й більше. І жорстокіше.

За кожним лікарем була закріплена певна кількість хворих, що було передбачено другим пунктом стратегічного плану Віктора Федоровича. Своєю чергою, кожний лікар мав у своєму розпорядженні медсестер, санітарів і технічних працівників, які разом мали забезпечити стовідсотковий результат правильного голосування своїх пацієнтів. Пунктом дванадцятим було передбачено, що ще заздалегідь лікарі, медсестри, санітари, технічні працівники мали взяти відкріпні талони для себе і своїх родичів, щоби проголосувати, власне, на дільниці психіатричної лікарні. Цим забезпечувався кількісний результат голосування, і для Віктора Федоровича кожний голос був воістину на вагу золота. Бюлетені з правильними позначками були відсортовані й у відповідній кількості видані старшим груп, якими згідно четвертого пункту стратегічного плану Віктора Федоровича призначалися лікарі. Всі дійшли одностайного висновку, що хворим не потрібні ручки, бо не знати, що вони ще можуть ними вдіяти. Ану ж комусь заманеться штрихнути нею колезі в око? Спочатку хтось із лікарів, випереджаючи інших у вірнопідданості особисто Вікторові Федоровичу, запропонував узагалі не вести хворих до виборчих урн, а самим за них проголосувати, але Віктор Федорович категорично з цим не погодився, справедливо вважаючи, що у нас загальне виборче право, і не можна у будь-кого відбирати це право на голосування. Подбав Віктор Федорович і про членів дільничної комісії, хоча про це зі зрозумілих причин не було жодного запису в його стратегічному плані. Допущені були на дільницю лише члени провладної партії, а опозиціонерам було відмовлено на тій підставі, що психіатрична лікарня є закритим закладом. Члени дільничної комісії сиділи з самого ранку в кабінеті Віктора Федоровича, пили й закусували, бо не було потреби в їхній присутності на виборчій дільниці. Лише Віктор Федорович час від часу вибігав із кабінету, аби переконатися, що все йде згідно з його стратегічним планом. Але в цьому не було жодної потреби, бо видресуваний персонал діяв як годинник і у визначений Віктором Федоровичем час кожний лікар виводив своїх пацієнтів із визначеної палати, а потім після голосування заводив назад.

Як і було передбачено, рівно через дві години після початку голосування все було закінчено. Тепер ситі й напоєні, задоволені й усміхнені члени дільничної комісії могли вийти до вестибюлю на першому поверсі, де й відбувалося голосування. Бюлетені були поскладені на купки, так що легко було порахувати, скільки осіб проголосувало. Залишалося лише підписати протокол, поставити печатку, зателефонувати в окружну комісію про успішне завершення голосування й продовжувати пиятику в кабінеті Віктора Федоровича.

Але тут трапився сюрприз, якого так боявся Віктор Федорович. Ще звечора щось занило всередині нього, і він не міг заснути до ранку. Передчуття ніколи йому не зраджували, і він, як сапер, який помиляється лише раз у житті, був увесь насторожі, натягнутий в струну, що ось-ось могла обірватись.

Голова комісії, вчителька сусідньої школи, несподівано зойкнула. Всі озирнулися на неї, не розуміючи, в чому річ. Мабуть, лише Віктор Федорович першим здогадався, що насправді трапилось, але десь глибоко в душі леліяв надію, що все минеться.

— Зрада, — прошепотіла голова комісії, пополотнівши, і всі зрозуміли, що трапилося таке, чого, в принципі, не могло бути саме на цій виборчій дільниці у психіатричній лікарні. Тепер у Віктора Федоровича не було сумнівів, що хтось проголосував не за чинну владу, а за опозицію. Коли він глянув на бюлетень, то зрозумів, що все є саме так, як він гадав. Проте слід віддати належне Вікторові Федоровичу, який не впав у паніку, на відміну від деяких членів виборчої комісії, а, навпаки, опанував ситуацію. Звісно, він порушував усі мислимі й немислимі інструкції, але в даному випадку не міг вчинити інакше, бо ситуація взагалі могла вийти з-під контролю. Вже значно пізніше керівництво визнало його дії єдино правильними й подякувало йому за взяту на себе відповідальність.

Насамперед Віктор Федорович відклав злощасний бюлетень набік і розпорядився переглянути уважним чином усі бюлетені. При цьому він не казав, щоби члени дільничної комісії дивились, чи нема, бува, ще бюлетенів з голосуванням за опозицію, але й без цього було ясно, що саме слід шукати. Чітка команда Віктора Федоровича швидко охолодила всіх. Здається, пронизливі погляди членів виборчої комісії могли спопелити бюлетені, не те що знайти неправильну відмітку. Минуло чимало часу, поки кожний член дільничної комісії переглянув кожний виборчий бюлетень. Можна було зітхнути з полегшенням. Крім того одного злощасного бюлетеня, всі були правильно заповнені. Але що робити з тим, неправильним, бюлетенем? Без нього не буде забезпечено стовідсоткового голосування за партію влади. Всі погляди зупинилися на Вікторові Федоровичу. Від нього очікували спасіння. І новоявлений месія не підвів. Він витягнув із кишені ключі від сейфу, передав їх голові дільничної комісії. Та швидше відчула, ніж знала, що має робити. Рішучими кроками з гордо піднятою головою вчителька пішла до кабінету головного лікаря психіатричної лікарні, відчинила сейф і побачила на видному місці пачечку не зіпсованих бюлетенів. Обережно, двома пальчиками, ніби неоціненний дар, взяла один листочок, не забула зачинити сейф і на витягнутій руці гордо понесла його до вестибюлю. Здавалося, що якби на неї в цей час напав загін спецназівців з метою заволодіти бюлетенем, вона би всім їм перегризла горло й загинула, якщо треба було, але дорогоцінного паперу не віддала би. Вчителька обережно поклала бюлетень перед Віктором Федоровичем і дивилася на нього очима відданої до смерті собаки, точніше, суки. Це був її єдиний спаситель, на якого вона ладна була молитися до кінця свого життя, справедливо сподіваючись, що наступного року, коли директор школи піде на пенсію, їй запропонують цю посаду. Віктор Федорович мовчки поклав перед нею ручку, і голова дільничної комісії знала, що має робити. Правда, її запал і ентузіазм буквально маліли на очах, ніби вона відчувала, що здійснює найбільший гріх на землі. Проте виходу не було, тим більше що на неї дивилися всі члени дільничної комісії, лише Віктор Федорович удавано-байдуже відійшов до вікна, бо насправді надзусиллями волі намагався вгамувати шалені пристрасті, що кипіли в його душі. Нарешті вчителька зважилась і поставила правильну відмітку в бюлетені.

Тепер усі дивилися на Віктора Федоровича, і він спиною відчував їхні погляди. Головний лікар психіатричної лікарні про це не думав, але рішення прийшло спонтанно. Віктор Федорович підійшов до столу, взяв злощасний бюлетень в одну руку, запальничку в іншу – і через якийсь десяток-другий секунд від папірця залишилося лише скуйовджене згарище, в якому ніхто не зміг би впізнати оригінал. Віктор Федорович відчинив вікно, висипав попіл, розвіявши за вітром ще одну таємницю психіатричної лікарні.

Запала гнітюча мовчанка. Кожний відчував, що сталося щось неординарне, яке зачепило всіх, але висловити вголос бодай щось ні в кого не вистачило відваги. Ситуація розрядила секретарка головного лікаря психіатричної лікарні, яка, захекавшись вбігла до вестибюлю:

— Там … телефонують … з окружної … комісії… Питають … де … результати?

Віктор Федорович метнув погляд на голову дільничної комісії, і та зі швидкістю гепарда полетіла до телефону.

37

Віктор Андрійович на вибори не пішов.