Втікачі - Власюк Анатолій

Оце слово "почалось" не могло уповні охарактеризувати процес від минулого до майбутнього, фактично новий відлік часу зовсім в інших вимірах і координатах. Не можна порівняти непорівнянне, і слабкий мозок Віктора Андрійовича навіть не опирався потоку інформації, що дев'ятим валом накочувалася на нього, безформенно загрожуючи втопити в собі все, що було раніше. – Це так звані Центри Всесвіту, куди стікається вся земна, а, найголовніше, неземна інформація з минулого, сьогодення і майбутнього, які становлять триєдине ціле в системі координат матерії, простору й часу. Всі Центри Всесвіту відомі лише Вищій Силі, яка координує збір інформації, що надходить із різних джерел, акумулює її й розподіляє по світових потоках. Лише група обраних, до яких належите й ви, Вікторе Андрійовичу, знає про існування конкретного Центру Всесвіту, але інші 143 об'єкти невідомі таким простим смертним, як ви.

Ця інформація була буденною для Віктора Андрійовича і не шокувала його. Здавалося, він уже давно володів нею на клітинному рівні, а зараз Іван Дмитрович Синенький лише сформулював у словах її, зробивши уповні зрозумілим геніальне, що стало простим, чи, може, просте, що стало геніальним. Навіть думка про те, що він, Віктор Андрійович, зачислений до сонму обраних, — буденно, без хитромудрих церемоній, — не дала ґрунту для бурхливого розвитку його божевільної фантазії. За інших обставин він би дав волю думкам, як радіє державній нагороді чи церковному ордену убілений сивиною чи заквітчаний лисиною поважний муж, ніби цяцька може замінити все прожите життя. Тепер усе сприймалося Віктором Андрійовичем як таке, що є саме по собі зрозумілим й не вимагає додаткових роз'яснень.

Іван Дмитрович Синенький міг би відкривати Вікторові Андрійовичу й інші секрети, похідні від цього основного, й говорити про це годинами, але, за великим рахунком, усе було зайвим, бо належність до обраних дозволяла виходити з висхідної позиції й логічно добудовувати відсутні елементи в конструкції – одні інтуїтивно, інші – навмання, а більшість – методом спроб і помилок, коли ту чи іншу частинку слід було ставити в різні місця, аби врешті вималювалася цілісна картинка. Тому для Віктора Андрійовича не стала несподіваною незрима присутність Матвія за його плечима. Немов легенький вітерець повіяв ззаду, — і не треба було обертатись, аби переконатися, що це був саме Матвій. Опосередкованим підтвердженням цього стало й те, що Іван Дмитрович Синенький замовк, ніби й не посвятив щойно Віктора Андрійовича в глибоку таїну, до якої, очевидно, був причетний і Матвій, але відкрито про це не можна було не те що говорити, а навіть створювати видимість, що все є якраз навпаки.

Матвій легенько торкнувся рукою плеча Віктора Андрійовича, і той зрозумів, що пора йти. Іван Дмитрович Синенький дивився ніби крізь лікаря, і це означало, що Віктор Андрійович для нього більше не існує, бо для нього, обраного, розпочинався свій облік часу і свій шлях широкий. Немов крила виросли у Віктора Андрійовича, і він полетів із цього святого місця сизим орлом, хоча насправді спокійно йшов попереду Матвія й навіть не здригнувся, коли гупнула брама, яка була нездоланним муром між світом божевільних і світлих людей, які залишилися назавжди у своєму вимірі душевних цінностей.

31

Сергійко не сподівався від себе, що таким, яким він є зараз, з'ясовується, був завжди. Одна справа, знаходитися під опікою тата й мами, які захищають тебе і завжди думають краще про тебе, ніж ти є насправді, і ця їхня впевненість неодмінно передається тобі, і ти, звичайно, визнаєш за собою окремі недоліки, але насправді є геніальним, а тому недоторканим з боку інших, і навіть недоліки ці у тебе є геніальними. Ти тоді навіть не замислюєшся, що все може бути з точністю до навпаки, а, перебуваючи в ідеальному середовищі, де душевний комфорт відіграє не останню роль, стаєш вразливим, коли тебе в одну мить виймуть із цього ідеального середовища, і всі болячки середовища неідеального миттєво передаються тобі, і з'ясовується, що жодного імунітету в тебе не було. Так сталось і тепер, коли опіка батьків була чимось казковим і фантастичним, неправдоподібним і далеким, як дитинство, до якого вже ніколи не можна повернутися. Все враз зникло, розтануло в одну мить, і ти побачив себе справжнього, а не придуманого батьками всупереч Божому замислу.

Вбивство, яке фактично було вчинене на його очах, не викликало в Сергійка жодного спротиву. В нього навіть не зародилася думка, що він міг завадити цьому. Більше того, якийсь душевний спокій опанував ним, ніби юнак насправді усвідомив Божий замисел, ніби все так і мало статися, і ніхто не смів цьому суперечити, ставати Богом на Землі і замість Бога керувати всіма процесами. Якби опіка батька й матері продовжувалася над ним і справді була зримою, цього всього, звичайно, не було би, і події розвивались би за іншим сценарієм. Але невдячне це заняття – гадати, що було би, якби… Cталося те, що мало статися, і навіть якщо були інші варіанти розвитку подій, щось, очевидно, не спрацювало в небесній канцелярії. Збої бувають і на вищому рівні, тільки ми не завжди можемо це осмислити, бо не запрограмовані на те, аби в цьому житті піднятися над собою. І якщо два мінуси дають плюс, то два плюси аж ніяк не дають мінус. Цих плюсів повинно бути так багато, аби нарешті утворився мінус і щоби людська доброчинність у своїй масі стала солодкаво-нудотною, щоб усі зрозуміли, що якщо чогось позитивного є занадто багато, то це неодмінно мінус для людськості.

Якби все відбувалося за звичних обставин, ще тоді, коли Сергійко потрапив до психіатричної лікарні, чи коли навіть перебував у ній, смерть іншої людини неодмінно викликала б у нього несприйняття, спротив до того, хто це вчинив. Тепер же він був байдуже спокійним до того, що трапилось, і навіть не дивувався такому своєму стану, ніби все так і мало бути, і по-іншому просто бути не могло. Це був якийсь феєричний, досі не знаний ним стан душі, коли все навколо видається милим і божественним, а все, що не вписується в це уявлення, просто перестає існувати в твоїй свідомості. А якщо це дійсно так, то ти навіть не задумуєшся, що в інших світах, в інших світоглядах, в головах інших людей це інше, яке ти від себе поспішно відганяєш, таки може існувати, просто має право на існування, і ти навіть за великого свого бажання не можеш цьому перешкодити.

Здавалося б, його стосунки з названим батьком не зазнали жодних змін. Василь і Сергійко так само снідали, обідали та вечеряли, майже не розмовляючи між собою, ніби все вже встигли розповісти, а тому не лізли в чужу душу, і не було потреби грати роль інакшого чоловіка, ніж ти є насправді, марнотратно йти по другому колу тих же розмов і пустопорожньої балаканини. І все ж Сергійко помітив, що санітар придивляється до нього, а він – до санітара. Ніби вони стали не довіряти один одному, сумніватися в благонадійності того, хто жив з тобою під одним дахом. Це не була ситуація, коли злодій приглядається до пограбованого ним, а пограбований – до злодія. Кожен відчував себе злодієм, ніби вкрав щось сокровенне, але ніколи не зізнається в цьому, хоча відчуває, що пограбований тобою здогадується, що цю крадіжку здійснив, власне, ти, і ніколи тобі цього не пробачить, адже вкрадене нічого не коштує, воно безцінне. Кожний із них упродовж дня займався чимось своїм, але чутливо прислухався до напарника, ніби від цього залежало все твоє подальше життя. Оця нервова перенапруга висотувала всі соки. Здавалося, що вночі має прийти довгожданий спокій, але сон загубився десь на зірковому небі, й хоча напарники лежали із заплющеними очима, все їхнє єство було скероване на іншого. Вони й діяли в унісон, немов змовники: якщо не спали, то разом, якщо й засинали на мить-другу вже під ранок, то теж разом. За великим рахунком, вони й були змовниками, тільки ніколи би не зізналися в цьому самим собі, а тим більше не сказали би про це вголос. І ще не було відомо, чи це змовництво більше об'єднує їх, ніж роз'єднує, чи навпаки. Так вони й жили, як натягнута струна, і знали, що рано чи пізно все колись обірветься, але, здавалося, не хотіли ступити й кроку, аби зарадити лиху. Як людський організм ще при зачатті запрограмований на самознищення, а людина, народжуючись, фактично робить свій перший крок до смерті, так і вони злагоджено й добровільно йшли до фатальної розв'язки ситуації, в яку втрапили, і вже нічого не могли зробити. Так само людина шукає шляхи омолодження, займається спортом, відмовляється від вживання алкоголю, а Смерть з косою лише іронічно насміхається, дає жертві можливість побавитись у життя, як маленькій дитині, але фінал для всіх один і той самий, хіба цвинтарі різні.

Коли зранку до них приїхав міліціонер із райцентру, вони навіть не здивувались. Тепер Василь і Сергійко були єдиним цілим, і ця єдність у даному випадку аж зашкалювала. Міліціонер на дипломата не вчився, а тому відразу заявив, що зник чоловік, який продав їм хату, порушена кримінальна справа і головним підозрюваним є саме він, санітар, батько юнака. Задумка в стражу порядку була дуже проста: збити з пантелику головного підозрюваного, який насправді таким не був, бо у слідства не вимальовувалося ще жодної версії, захопити паталаху ще гаряченьким, доставити у райвідділ, вибити зізнання, зафіксувати все належним чином – і отримати премію та чергову зірочку на погони. Причому в ієрархії цінностей міліціонера премія все-таки стояла вище, ніж зірочки, які, окрім відповідальності, нічого більше не обіцяли.

Взяти санітара зненацька міліціонерові, звісно, не вдалося, бо не на того напав. Звістку про те, що він головний підозрюваний, названий батько Сергійка сприйняв з повною байдужістю, ніби це його зовсім не стосувалося, чим збив з пантелику вже самого міліціонера, геніальний план якого із затримання небезпечного злочинця тріщав по швах. Здавалося, що Василь готувався заздалегідь до цього двобою з правоохоронцем, а тому ніщо не могло його збити з одного разу обраної лінії захисту. Насправді все так і було. Довгі дні, а особливо ночі після вбивства він змагався сам з собою. Здавалося, в його тілі поселився ще один чоловік, який звинувачував його у всіх смертних гріхах.