Втікачі - Власюк Анатолій
А тепер, коли Віктор Андрійович підійшов до келії-камери, в якій знаходився Іван Дмитрович Синенький, Матвій зник, випарувався, ніби його узагалі ніколи не було на цій грішній землі. І знову ж таки Віктор Андрійович цього не бачив, але відчував, що є саме так. Це був гарний знак, що мав засвідчити про початок доброї, угодної Богу справи. Відсутність Матвія символізувала початок процесу перемоги добра над злом, чи то пак Добра з великої літери і Зла з такої ж великої літери, але оскільки це був, власне, процес, а не кінцева дія, то й ставитися до символічного зникнення Матвія слід було обережно, без усепроникаючої радості. Вдалий початок ще не означає феєричного завершення справи, а радше навпаки може бути відволікаючим маневром з боку Диявола, який таким чином хоче приспати свою пильність, відволікти увагу від чогось насущного і сокровенного. Розмовляючи з Іваном Дмитровичем Синеньким й радіючи з того, що розмова йде у потрібному руслі, Віктор Андрійович розумів усі ці умовності й небезпечну гру, затіяну Дияволом в особі Матвія.
Іван Дмитрович Синенький виявився не просто цікавим співбесідником, який надскладні філософські трактати тлумачив просто й геніально. Його ясна думка не наштовхувалася тупо на філософські постулати, в яких можна було загрузнути по самі вуха, а, вміло маневруючи, виводила на незвідані філософські вершини, з яких орлиним взором можна було вихопити суєту суєт нашого повсякденного життя. Він гідно оцінив філософську підготовку Віктора Андрійовича, як учитель скептично-поблажливо ставиться до вчорашнього трієчника, який стрибнув вище голови й засвоїв матеріал на тверду четвірку – за мірками того блаженного часу, коли найвищим балом вважалась зрозуміла п'ятірка, а не чудернацька дванадцятка. Звичайно, ази філософії в інтерпретації Віктора Андрійовича видавались Іванові Дмитровичу Синенькому кумедними, однак з його боку не було й ноти агресивності до Віктора Андрійовича як філософа-початківця, який подавав великі надії.
Стратегічний план лікаря став одразу зрозумілим Іванові Дмитровичу Синенькому, й була велика спокуса піддатися йому й підіграти цьому нещасному суб'єктові, який намірився так просто вхопити Бога за бороду. Але це було би нечесно стосовно Віктора Андрійовича й скидалося б на те, як сильний шахіст піддається слабкому й навіть погоджується на нічию, аби бодай хоч чимось не образити супротивника. Подібні маневри Іван Дмитрович Синенький вважав образливими насамперед не стосовно себе, а того, хто стояв поруч, хоча між ними була не лише зрима, а й невидима стіна, причому остання була більш могутньою й величнішою, бо те, чого ми не бачимо, а лише можемо відчувати у своїй душі, і є справжньою цитаделлю, яка оберігає нас. Якщо ти хочеш навчити чомусь свого учня, то не повинен піддаватися йому; слід вести його за собою, і його помилка чи навіть поразка повинні послужити поштовхом до подальших перемог. Тільки, звичайно, слід дбати, щоби цих помилок і поразок не було занадто багато і щоб вони не йшли одна за одною, бо так можна взагалі прибити людину, привчити її до того, що перемог узагалі не буває, а наше життя – це суцільні поразки. Тоді навіть на психологічному рівні людина не буде готова до перемоги, і навіть коли перемога сама буде йти в її обійми, вона не зможе зробити мінімум зусиль, аби ця перемога таки стала доконаним фактом.
У випадку з Віктором Андрійовичем Іван Дмитрович Синенький відчував не лише всю важливість їхнього наступного діалогу, що мало вивести лікаря на зовсім іншу вершину філософського розуміння буття людського життя, а й розумів усю відповідальність, покладену на нього Богом, адже один хибний крок з його, Івана Дмитровича Синенького, боку міг призвести до вселенської катастрофи, яку візуально, можливо, ніхто би й не зауважив, але якби Віктор Андрійович сьогодні не підкорив цієї вершини, людство би зупинилось в своєму поступі, і знадобився би інший Віктор Андрійович, в іншому місті, через десятки або й сотні років, і – що важливо! – абсолютно такий же Іван Дмитрович Синенький, який уже набув здатності перевтілення, — аби цей процес людської еволюції не перервався.
Іншими словами, Іван Дмитрович Синенький як досвідчений шахіст, що на завершення кар'єри додумався таки виховати собі наступника, бо попередньо мріяв лише про перемоги на різноманітних турнірах, знав, що нині розкриє Вікторові Андрійовичу таємницю колишнього монастиря, в якому знаходилося одне з найстрахітливіших відділень психушки, але одночасно розумів, що це треба так обставити, аби Віктор Андрійович затямив, що знаходиться лише на самому початку сходження до вершин знань, причому попередніх учителів, їхні форми й методи навчання і те, що вони вклали в його голову, слід забути, як дурний сон, і ніколи до нього більше не повертатися.
Взагалі-то сутність філософського моменту буття полягала в тому, що колишній монастир, а нині відділення психіатричної лікарні, в якій доживали свій вік безнадійно хворі, знаходився на одній із так званих точок Божої волі. Філософську концепцію Божої волі Іван Дмитрович Синенький розробив і тримав у своїй голові, як неоціненний скарб. Він боявся зрушити цілісність доктрини, і це би неодмінно сталось, якби Іван Дмитрович Синенький виливав свої думки на папері. Дякувати Богу, в умовах колишнього монастиря це зробити було неможливо – щось записувати. З іншого боку, Іван Дмитрович Синенький розумів, що він не вічний, і хоча думка має матеріальну силу, але все ж матеріальність теж не всесильна. Специфіка, власне, цієї думки, не дозволяє сподіватись на всеохопність і зрозумілість. Тому в даному випадку слід підстрахуватись і передати свої знання Вікторові Андрійовичу. Іван Дмитрович Синенький не сумнівався, що Віктор Андрійович саме та людина, якій він відкриє страшну і водночас просту таємницю колишнього монастиря. Причому Віктор Андрійович давно знав цю таємницю, але в його голові вона не оформилась у фразу чи бодай у незриму думку. Таємниця тому і є таємницею, що розгадка її проста й геніальна.
— Ви ж невипадково прийшли до мене, — сказав Іван Дмитрович Синенький і зробив виразний жест рукою, ніби відгороджуючись від Віктора Андрійовича, аби в того навіть думки не виникло брехати в такий історичний і священний момент. Можливо, це була зайва засторога, бо Віктор Андрійович намагався бути чесним з самим собою і насамперед зі співрозмовником, навіть якби це особисто йому зашкодило. Вже з точки зору Івана Дмитровича Синенького цей жест, ця засторога були виправданими, бо потрібна не просто стовідсоткова гарантія впевненості в тому, що не відбудеться зворотного процесу, а сам цей процес, дійсно, має бути незворотнім, захищеним від усіляких несподіванок, і навіть самі несподіванки мають бути виключені як щось таке, що взагалі існує на білому світі. – Я усвідомлюю, що цей ваш візит до мене є, з одного боку, випадковим, а, з іншого, — цілком закономірним.
Іван Дмитрович Синенький зробив паузу, яка для Віктора Андрійовича видалася вічністю, хоча насправді тривала лише декілька секунд, але покликана була для того, аби запрацював увесь розумовий потенціал співрозмовника нещасного в'язня психушки. Так досвідчений учитель співпрацює зі своїми учнями, якщо хоче їх чомусь навчити, викликаючи зворотну реакцію з їхнього боку, а не просто відтарабанивши урок й отримавши за це копійки, справедливо вважаючи, що його працю держава належним чином не вшановує. Але поза державним мисленням у справжнього вчителя і педагога (і ці поняття становлять єдине ціле, адже мало навчити конкретного предмету, а насамперед треба виховати Людину з великої літери) існує відчуття відповідальності за кожного школярика, і це жодною копійкою, гривнею чи навіть мільйоном доларів не виміряєш.
— Випадковим, — сказав Іван Дмитрович Синенький, — бо на моєму місці міг бути будь-хто з моїх побратимів. Закономірним, бо я усвідомлюю свою відповідальність, свою невипадковість у тому, що власне я, а не хтось інший, опинився саме тут, і саме я, а не хтось інший, має відкрити вам цю таємницю.
Віктор Андрійович давно відчув, як йому пересохло в горлі, і думка про це заважала збагнути сутність чогось надзвичайно важливого, що ось-ось мало відкритися, і він усвідомлював, що саме ця думка може завадити усвідомити це найважливіше в його житті, і хвилі свідомості й надсвідомості накочувались одна на одну, поглинаючи матерію, простір і час і ще щось, чому нема відповідника в людській мові, й Віктор Андрійович надзусиллям у буквальному розумінні цього слова проковтнув цю думку й вознісся на вищий рівень не лише у власних очах. Тепер він міг без сторонніх думок усеціло зосередитися на тому, про що говорив Іван Дмитрович Синенький.
— Я би хотів, щоб і ви усвідомили надзвичайно важливу істинність цього моменту, — сказав Іван Дмитрович Синенький, — бо – знову ж таки! – ви тут і випадково, і закономірно.
Чи не вперше з часу їхньої розмови очі Івана Дмитровича Синенького зіштовхнулися в непримиримому герці з очима Віктора Андрійовича, і лікар успішно витримав цей двобій, не відвівши погляду вбік, чим ще більше зміцнився у своїй вірі, перейшов у щось незвідане, про що все своє свідоме життя навіть не здогадувався. І на Івана Дмитровича Синенького цей погляд Віктора Андрійовича подіяв, здавалося, магічно, принаймні це відчув сам Віктор Андрійович, хоча прочитати думок Івана Дмитровича Синенького не було жодної можливості – як не було змоги усвідомити, чи переростає учень (а в даному випадку це був Віктор Андрійович) свого вчителя Івана Дмитровича Синенького, і чи саме із зіткнення цих двох поглядів розпочався цей процес. А може, вони вже давно помінялися місцями, і Віктор Андрійович з учня став учителем, й Іван Дмитрович Синенький, як з'ясувалося, був не найкращим його учнем?
Всі ці та інші думки, які під час зустрічі у в'язничній келії психушки лише цвяшком забивались у голову як складова частина складного дороговказу, аби не збитися зі шляху істинного, в розгорнутому вигляді пробігали перед мисленим взором Віктора Андрійовича уже пізніше, коли він отямився від цієї зустрічі й приходив до розуміння всього пережитого в себе вдома, — й інші думки хвилями набігали на попередні, й якщо Віктор Андрійович не встигав чогось додумати, це нове безжально змивало старе, стираючи навічно з пам'яті попереднє, ніби цього ніколи з тобою і не було.
— На світі є лише 144 місця – саме таких, де ми зараз з вами знаходимось, — сказав Іван Дмитрович Синенький, і Віктор Андрійович усвідомив, що "почалось".
