Втікачі - Власюк Анатолій

Йому було навіть не шкода того, що він уже ніколи не дізнається таємниці колишнього монастиря. Він жалкував, що витрачено намарно зусилля тих людей, які залишилися навічно в спеціальному відділенні, а особливо Івана Дмитровича Синенького, який ішов йому назустріч, робив усе можливе й неможливе, аби і Віктор Андрійович докладав максимум зусиль назустріч таємниці. Не вийшло, він змарнував свій шанс – можливо, єдиний у цьому житті.

Тіло Степана Аркадійовича забирали його дружина і син. На їхніх обличчях було важко щось прочитати. Складалося враження, що вони вже давно здогадувалися про саме такий відхід із життя Степана Аркадійовича, а тому звістка про його смерть навіть їх не засмутила. Можливо, все було інакше, але Віктор Андрійович саме це прочитав на їхніх обличчях.

Степана Аркадійовича проводжало, здається, все відділення. Приліпившись до заґратованих вікон, пацієнти похмуро дивились, як труну з їхнім нещодавнім товаришем несуть невідомо куди. Її похапцем кинули в якусь машину, яка довго не могла завестися. Чи була в головах хворих думка про те, що й вони рано чи пізно опиняться в таких же трунах і їх відвезуть невідомо куди? Чи вони – як особливо наближені до Бога – вже знали це давно, а тому жодних емоцій з цього приводу не могло бути? І все ж якась гнітюча тиша запала в приміщенні, ніби сам Диявол переконався в марності своїх антилюдських експериментів, і Вікторові Андрійовичу здалося, що він відчув саме це. Нарешті машина завелась, і Степан Аркадійович поїхав у вічну путь. Хворі ще довго не хотіли відлипати від заґратованих вікон, і санітари розуміли, що не треба проти них застосовувати силу, не час для цього. Відчай, який панував у приміщенні, випаровувався досить швидко, і хворі самі по собі відходили від заґратованих вікон, поверталися до буденного життя. Складалося враження, що тема смерті Степана Аркадійовича стала забороненою, і ніхто про нього вголос не згадував. Що ж стосується думок, то їх насильно з голови не викинеш.

Віктор Федорович призначив службове розслідування з приводу цього інциденту, як він висловився, хоча мова йшла про людське життя і смерть. Але що тут було розслідувати, коли від самого початку стало зрозуміло, кого призначать крайнім у цій ситуації. Крайнім виявився санітар, який чергував тієї ночі й не догледів, коли Степан Аркадійович повісився на рушнику біля свого ліжка. Андрій був молодий хлопчина, який міцно вночі спав на вільному ліжку серед пацієнтів, хропів на всю палату, а хворі стерегли його сон. За інших обставин він би вже давно вилетів із закладу, але його врятувало те, що напередодні він вступив у ту ж партію, в якій був Віктор Федорович. Йому вліпили догану й усно попередили, щоби більше такого не траплялося. Санітар пообіцяв виправдати довір'я, в наступні ночі під час свого чергування забирав у хворих рушники, видаючи їх знову зранку, причому його не цікавило, чи це рушник, власне, того хворого, а сам продовжував міцно спати вночі, розуміючи, що якщо хтось вмирає, то на все воля Божа, і тут гляди-не гляди – нічого не зміниш. Якби хтось сказав, що в нього нема сумління й людської совісті, санітар би заперечив, бо вважав, що совість і сумління даються людині від народження і втратити їх упродовж життя аж ніяк не можливо. Він виправдовував своє ставлення до подібних речей власною філософією, яку встиг виробити за неповних двадцять п'ять років життя. Вона була простою, як борщ, і, за великим рахунком, зводилася до того, щоби жити, поки Бог дає тобі таку можливість. Все решта – від лукавого. Андрій був віруючою людиною, ходив до церкви, зранку і ввечері молився. Якби йому хтось сказав, що його власна філософія йде всупереч Божественній вірі, він би образився, а то й набив кривдників. Він так жив, і ніхто не мав права втручатися в його життя, нав'язувати свою віру і спосіб мислення чи поведінки. Життя занадто коротке, щоби можна було осягнути його сутність. То чи варто намагатися це робити, витрачаючи дорогоцінні роки не знати на що? Чи простіше все-таки жити, як живеться, розуміючи, що вище голови все одно не плигнеш?

Якось само по собі стало зрозумілим, що "Щоденник" Степана Аркадійовича санітар віддасть Вікторові Андрійовичу. Він знав про їхні особливі стосунки, хоча не міг зрозуміти, в чому суть. Але Андрій уже давно звик лише фіксувати явища та події, не заглиблюючись у їхнє значення. Спочатку, правда, він хотів віддати ці три грубі зошити писанини Степана Аркадійовича дружині покійного, але та жорстко відрізала: "Підітри ними собі сраку". Син було потягнувся до батькової спадщини, але мати грубо вдарила його по руках, штовхнула в бік і потягнула за собою. Потім він хотів віддати "Щоденник" Степана Аркадійовича Вікторові Федоровичу, але навіть своїм куцим розумом докумекав, що ті зошити в того і залишаться, аби потім бути похованими в якомусь смітнику чи на складі макулатури. Втім, санітар був переконаний, що якою би людина не була, але пам'ять про неї має жити, якщо Бог дозволив їй з'явитися на білий світ. Він погортав зошити Степана Аркадійовича, не знайшов для себе нічого цікавого і передав їх Вікторові Андрійовичу, при цьому відвів погляд убік, бо чи не вперше, спілкуючись з Віктором Андрійовичем, пронизливо відчув свою провину за смерть Степана Аркадійовича.

Віктор Андрійович подарунок узяв, сприймаючи його як заповіт Степана Аркадійовича. Уже в своєму кабінеті навмання відкрив один із зошитів і прочитав запис від десятого липня:

"Безперечно, Леся Українка – більша сучасниця, ніж ми, нині сущі. Вона так проникливо знає наші проблеми, так пророче вдивляється у своє майбутнє, а наше сьогодення, що стає страшно: невже людині Бог дає стільки сили, аби керувати минулим, нинішнім і майбутнім?

Завжди терновий вінець

буде кращий, ніж царська корона.

Завжди величніша путь

на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Так одвіку було

й так воно буде довіку,

поки житимуть люди

і поки ростимуть терни.

Але стане вінцем

лиш тоді плетениця тернова,

коли вільна душею людина

по волі квітчається терном,

тямлячи вищу красу,

ніж та, що кричить на майданах:

"Гей, хто до мене? Ходіть,

я кожному в руки даюся".

Путь на Голгофу велична тоді,

коли тямить людина,

нащо й куди вона йде,

не прагнучи інших тріумфів,

знаючи іншу величність,

ніж ту, що на троні гукає:

"Я з ласки бога цариця,

бо, гляньте, — сиджу на престолі!"

Хто ж без одваги й без волі

на путь заблукався згубливу,

плачучи гірко від болю,

дає собі тернові ранить,

сили не маючи тільки,

аби від тернів боронитись, —

боже, пожальсь тої крові,

що марно колючки напоїть!

Ліпше б вона на обличчі

краскою втіхи заграла,

очі комусь звеселяючи

десь на невинному святі.

30/ІХ 1900".

До кабінету зайшов Віктор Федорович, і Віктор Андрійович хутко сховав зошити Степана Аркадійовича до портфелю, ніби безцінний скарб.

36

Через три дні після смерті Степана Аркадійовича відбувалися вибори. Віктор Федорович розумів, що йому пробачать цю смерть і забудуть про цей прикрий випадок, якщо він доб'ється потрібного результату. Власне, заради цього він тепер жив і взагалі погодився очолити психушку. Втім, "очолити" – це було гучно сказано. Система була так вибудувана, що за будь-яких обставин людина не могла відмовитися від пропозиції. Такі пропозиції отримував не кожний і не завжди. Треба було заслужити, аби Система вибрала тебе і саме тобі запропонувала ту чи іншу посаду. Якось не передбачалося, що людина може відмовитися від запропонованого, бо іншого просто не було в неписаних правилах Системи. Так само трапилось і у випадку з Віктором Федоровичем. Щоправда, в нього майнула спочатку думка, а навіщо це йому треба, але він відразу відігнав її як шкідливу. Особливих амбіцій у житті в нього не було, але коли йому запропонували цю посаду, він зрозумів, що попереднього тихого життя вже не буде. Вийти за рамки Системи не було жодної можливості, та й він би не зробив цього, навіть якби така можливість з'явилась. Віктор Федорович був занадто прогнозованим, аби шкодити самому собі. Залишалося пружніше входити в Систему, отримувати від цього максимальне задоволення й тим самим зміцнювати цю Систему, сталий порядок речей. Система розуміла, на кого робила ставку. Віктор Федорович особливо не задумувався, що буде завтра, бо його влаштовувало те, що є сьогодні. Нині він виконує волю Системи, і поки робитиме це, з ним нічого лихого не трапиться. Усім своїм попереднім життям він був навчений, як не робити крок уліво чи вправо без дозволу Системи. У нього й проколів не було в попередньому житті, а тому само собою виходило, що Система зробила правильний вибір, поставивши на нього. Десь у глибині душі Віктор Федорович розумів, що не сміє навіть думати так, не повинен оцінювати правильність чи неправильність вибору Системи, бо в кінцевому результаті це може призвести його до нищівної поразки, але все ж ніяк не міг упоратися зі своїми думками. Йому здавалося, що про цю його крамолу, буцімто зверхнє ставлення до Системи, яка зробила правильний вибір щодо нього, уже знають усі кому не ліньки, і перебування на посаді керівника психіатричної лікарні залишається лише питанням часу. З іншого боку, він переконував себе, що про це ніхто не може не те що знати, а й навіть здогадуватися, але чим більше він переконував себе в цьому, тим мізернішими виглядали в його очах власні аргументи. Він сперечався сам з собою, доводив відданість Системі, і тут же внутрішній голос заперечував йому, звинувачував у нелояльності до Неї, неодмінно з великої літери. Якби Віктор Федорович не був лікарем, то вже би давно поставив сам собі діагноз – шизофренія, але щось стримувало його не робити цього, бо він розумів, що зворотного ходу вже не буде. Найпростіше завжди ставити діагнози іншим, ніж самому собі, й за тих самих ознак, що в іншого, ти ніколи не визнаєш у собі такої ж хвороби, як в іншого. Щоправда, може бути лише один виняток: якщо ти хочеш зцілитись. Але Вікторові Федоровичу зцілення було зараз ні до чого, бо це би означало, що Система здолала його, а він визнав свою поразку. Йому треба було відтягнути в часі цей процес, а там, можливо, з'являться нові обставини, коли Системі буде не до нього, і Вона не зможе його зжерти.