Втікачі - Власюк Анатолій

Їй здавалося, що це вона сьогодні їхала в маршрутці, а насправді вона вже декілька днів не виходила із квартири, і марево у голові перепліталося з буденністю. Їй здавалося, що тато прискіпливо вдивлявся в неї, і це було так насправді, бо він радше інтуїтивно, ніж за покликом сумління мав помічати, що з донькою коїться щось зле, що може мати незворотній характер. Але навіть усвідомлення цього не зупинило його від вживання оковитої, просто так зійшлися зорі на небі, що друзі тинялись іншими вулицями, а в його кишенях не було грошей.

— Чого ти сидиш у темряві? – запитав він і знав, що не одержить жодної відповіді, бо донька просто не розмовляла з ним, як не розмовляла з будь-ким. Заглиблена в себе, вона, здавалося, нічого не помічала, що діється навкруги. Насправді це було не так, бо кожна клітинка її тіла здригалася від того несправедливого хаосу буття, який панував на білому світі. Було зрозуміло на підсвідомому рівні, що ти нічого не можеш змінити в цьому житті, і все відбуватиметься так, як має бути. Якщо ж ти спробуєш нав'язувати свої правила гри, то тебе зметуть, розчавлять, ти станеш пилом, гноєм, поживною речовиною космічного буття. І тільки тому, що ти існуєш, це космічне буття є вічним. Воно також є вічним тому, що тебе не буде існувати.

Тато щось вовтузився у спальні, потім, перевдягнений у спортивні штани і футболку, пішов на кухню, гримів баняками, готував щось їсти, хоча невідомо було, як з нічого можна зробити щось, бо вона вже не була господинею, інтерес до приготування їжі втратила зовсім, як втрачає нюх старий пес, але він ще мляво махає хвостом, коли побачить господаря, і в цьому залишається сенс його життя, а в неї сенсу життя вже не було, бо не знати, хто її господар і чи є він узагалі. Вона відчувала, що батько хоче щось у неї запитати, щось дуже-дуже важливе, і не лише для неї, а й для них двох, але не знає, як це зробити, а вона зумисно робить вигляд, що не помічає цього і не хоче дати йому рятівної соломинки, бо вже давно винесла вердикт: у всьому, що сталося з мамою і тепер діється з нею, винен батько. Вона прокурор, адвокат і суддя в одній особі, а тому не може бути жодних розбіжностей між ними, бо які можуть бути розбіжності між нею самою. І, головне, що цей присуд ніхто не може оскаржити, він остаточний. Здавалося, що навіть її смерть не зніме усіх звинувачень з нього, і навіть якщо не казати цього вголос, усі будуть знати, що саме він винен у тому, що сталося.

І все-таки батько перебиває хід її думок, безладу, який творився в її голові, і каже не то ствердно, не то запитально: "А, може, нам звернутися до Віктора Андрійовича". Вона таки не бачить тут знака запитання, і це її обурює, бо без неї намагаються вирішити те, що в принципі не вирішується й не може бути вирішене. Вона не відразу розуміє оце "нам", ніби вони обидва хворі, хворий лише батько, а при чім тут вона? І Віктор Андрійович для неї уже марево, далекий світ, у якому вона, здається, ніколи й не була і вже не буде. Оля відвертається до стіни й з подивом помічає, що в неї відсутня злість до батька. Коли його нема, всі її стріли гніву й ненависті скеровані в його бік, а коли він поруч, усе кудись дивним чином зникає. Він, мов побите кошеня, чвалає до спальні й не знає, що робити, а вона, здається, засинає, хоча всіма фібрами душі відчуває, що відбувається навколо. Тато ще декілька разів заглядає в кімнату, ніби шукає вчорашній день, а насправді щоби пересвідчитись, що вона не накоїла нічого лихого, і вона це розуміє, що він може думати про неї саме так, і її це бісить. Але коли він знову ховається в своїй спальні, немов равлик у будиночок, вона у відчаї розуміє, що знову залишилася на цьому світі одна-однісінька. І ніхто її не порятує – ні тато, ні мама, ні Віктор Андрійович, ні той, хто все частіше заглядає в її очі, але вона ніяк не може зрозуміти, хто це є. Коли вона прокидається, то світло в кімнаті горить, бо батько зрозумів, що не треба його вимикати, хоча вона йому цього не казала, але він знає, що так треба, аби страх доньки не переріс у щось більше і вже незворотне. Коли вона вночі прокидається, їй приходить думка, яку ніби хтось каже вголос, щоби вона кинулася з балкону вниз головою. Але їй ще вистачає глузду зрозуміти, що в неї з цього нічого не вийде, бо, впавши з третього поверху, життя собі не вкоротиш, лиш покалічишся. А коли наполегливі думки про таблетки все настійливіше лізуть до голови, вона йде на кухню, згрібає їх у долоню, викидає в унітаз, змиває їх водою і довго дивиться, як ті тонуть у незбагненному вирії.

33

Віктор Андрійович, звісно, знав, що це станеться рано чи пізно, але йому, як студентові, не вистачило ночі, аби залагодити всі справи. Ще звечора він довго роздумував над почутим у спеціальному відділенні психушки, розумів, що ще крок – і він докопається до таємниці. Одночасно було якесь внутрішнє відчуття тривоги, і він навіть подумав, що треба зараз, уночі, їхати до лікарні. Як він раніше не докумекав, що можна й уночі вести розмови з цими дивними людьми. Він би вже точно знав цю таємницю, і Матвій би йому в цьому не перешкодив. А так стільки часу втрачено — і тепер це дивне відчуття, що він не розкриє таємниці. Точніше, це навіть не було відчуття, а ніби щось важке лежало на душі й не давало дихати. Буцімто щось невідоме попереджало його, що треба діяти рішуче, щоби впіймати за хвіст птаха щастя чи Бога за бороду, це вже як кому заманеться. Проте оця важкість на душі переплила в мозок, а тіло не бажало рухатися невідомо куди у вертикальному стані. Мозок гальмував думки, Віктор Андрійович сам себе підбадьорював, але тіло не хотіло слухатись.

Звичайно, він заснув, і навіть нічні жахи не розбудили його. Пожертвувавши сніданком, Віктор Андрійович швидко вдягнувся й побіг на роботу неголеним. Дружина й донька злякано переглянулися між собою, але не сказали йому ні слова, боячись, аби не стало ще гірше. Останнім часом він став нагадувати їм тих пацієнтів, яких сам лікував. Увесь заглиблений у себе, він рано йшов із квартири і пізно приходив. Якийсь дивний вогник постійно сяяв у його очах. Він майже не говорив з ними, а якщо щось і казав, то похапцем, як пасажир, що просить передати гроші водієві у маршрутці. Здавалося, що весь світ звузився настільки, наскільки це було можливо, до нього одного, його душі, а всі живі істоти розлетілися до позаземних цивілізацій, і ніхто не міг сказати, коли вони повернуться назад, і чи взагалі повернуться, і чи цей світ – його світ – розшириться в просторі й часі, допускаючи в нього й інших.

Віктор Андрійович їхав у трамваї й, звичайно ж, думав про нього, Івана Дмитровича Синенького, який сьогодні мав до кінця розкрити йому таємницю колишнього монастиря. Він відчував, що той, хто стане володарем цієї таємниці, автоматично має зрозуміти й тих людей, які знаходились у спеціальному відділенні психіатричної лікарні. Невиліковно хворі в нашому розумінні, вони могли бути ідеально здоровими, з прозорим мисленням, лише там, у цьому середовищі. Інтуїтивно Віктор Андрійович це відчував, але не вистачало цеглинки, аби звести усю будову до єдиного цілого. І коли він згадав, що бачив уві сні Сергійка, який вбивав санітара – того, що втік разом з ним із психушки, — то на зупинці побачив Івана Дмитровича Синенького, який навіть не усміхнувся йому, коли їхні погляди пересіклись. Нічні видіння ще проносились у голові Віктора Андрійовича, і він, здається, навіть ще не усвідомлював, що це Іван Дмитрович Синенький, саме він, і ніхто інший. Коли трамвай рвонув з місця, а люди заступили вікно перед Віктором Андрійовичем, то він, здається, зрозумів, що Іванові Дмитровичу Синенькому нічого робити тут, він має бути в колишньому монастирі й за якихось п'ять хвилин викласти йому до кінця все, про що не встиг розповісти, бо за плечима, мов ангел-охоронець, тоді виріс Матвій. А якщо Іван Дмитрович Синенький уже, м'яко кажучи, на волі й про це напередодні натякав йому Матвій, а він не зрозумів, то все кардинально мінялося. Можливо, так усе було задумано, щоби цю таємницю йому не розкрити, а залишити за півкроку до мети, жорстоко познущавшись. Думка про те, що Іван Дмитрович Синенький міг банально втекти, як Сергійко з санітаром, навіть не прийшла тоді йому до голови.

Трамвай надривно скрипів на поворотах, зупинявся на червоне світло – і тоді миттєвості людського буття видавалися Вікторові Андрійовичу тисячоліттями. Звісно, він блефував і не міг того відчувати, бо як відчути тягар тисячоліття, коли сам не прожив і п'ятдесяти років? Трамвай зупинився. Довелося пропустити перед собою поважну пару стареньких, які ледве просувалися, та огрядну вагітну тітку, яка, здавалося, ризикувала народити на східцях. Але коли Віктор Андрійович ступив на грішну землю, то побіг, не звертаючи уваги на те, що на нього озираються, хоча відчував це. Він не мав часу оббігати зграйку людей, які, здавалося, нікуди не поспішали цього ранку, а тому рвонув усередину цієї купи і успішно пробився назовні, бо всі з переляку розступились. Потім він намагався перескочити калюжу, але не розрахував сил, і ліва нога добряче занурилась у воду. Відразу відчув мокру шкарпетку, але часу звертати увагу на такі дрібниці вже не було. На території лікарні він усе ж стишив ходу. Хтось махав йому рукою з вікна його кабінету, але він намагався не дивитись у той бік. За інших обставин він би, ясно, обурився, хто це сміє без нього заходити до його кабінету та ще й так нахабно махати йому рукою. Але зараз для нього важливим було лише одне: чи є на місці Іван Дмитрович Синенький, а якщо ні, то що він робив на тій трамвайній зупинці?

Поки Віктор Андрійович лупив у браму, викликаючи Матвія, то думав, що даремно він тоді не вискочив із трамвая і не переконався, чи це справді Іван Дмитрович Синенький, чи його двійник, який необачно розгулює вулицями міста. "А, може, це двійник Івана Дмитровича Синенького сидить тут, і всі його розумування є профанацією чистої води, а жодної таємниці колишнього монастиря та людей, які в ньому запроторені, насправді нема?" – знічев'я подумав Віктор Андрійович, але далі не було можливості розвивати цю думку, бо з'явився заспаний Матвій, і Віктор Андрійович здивувався, чого це той тут ночує.