Втікачі - Власюк Анатолій

Здавалося, спільна біда згуртувала їх, і щоденні сварки через дріб'язок – уже в минулому. Вони, як могли, підтримували один одного, спали разом, хоча до сексу справа не доходила, бо були вимучені не стільки фізично, скільки морально. Та й не взаємна неблизькість на тлі загальної біди висотувала їхні сили до дна. Проте цей період тривав порівняно недовго, і вони знову почали викидати негативну енергію один на одного, звинувачуючи партнера, але не себе у тому, що Сергійко потрапив до психіатричної лікарні. І чим більше він бушував, тим надійніше замикалася вона у своєму внутрішньому світі. Здавалося, ніхто вже не зможе до неї достукатися, а тим більше завоювати фортецю, яку вона власноруч збудувала.

До всього цього йому в голову засіла одна неспростовна думка. Він раптом зрозумів, що Сергійко вже ніколи не стане повноцінною людиною, а всі його зусилля звести замок мрії виявилися марними. Зрештою, цей замок почав руйнуватися не зараз. І якби він прискіпливо ставився сам до себе, то зрозумів би це давно, і значну частку вини в цій руйнації нездійсненної мрії взяв би на себе. Але де йому було розбиратись у власних негараздах сутінків душі, якщо стільки поруч недосконалих людських сердець! Ми хочемо побачити зорі в небі, зрозуміти їх неземний шлях, а розшифрувати самого себе не здатні. Тому й утікають від нас загадки природи, бо людина занадто дріб'язкова й мстива, аби поставити діагноз власній нікчемності.

Наростання їхнього взаємного несприйняття одне одного стало набувати ознак фатальності, коли Сергійко втік із психіатричної лікарні з отим санітаром. Звичайно, він у цьому звинувачував її, а вона – його, хоча якби вони уважно придивились один до одного, а, точніше, кожний до самого себе, то давно би зрозуміли, що Бог милостиво дозволяє їм тягнути лямку на цій грішній землі за інерцією, бо свій життєвий потенціал вони вже давно вичерпали, — і все, що відбувається на цьому світі, діється, швидше за все, всупереч їхнім бажанням і сподіванням. І чим більше вони чогось хочуть, тим швидше усе відбувається з точністю до навпаки, бо їхня негативна енергія задзеркалля аж зашкалювала, поки невинною жертвою їхніх нелюдських експериментів не став Сергійко. Але й це не здатне було зупинити їх у взаємопожиранні одне одного.

Якесь десяте чи парканадцяте відчуття підказувало йому, що Ліля, остання за часом коханка, — це не те. Якщо би мова йшла про звичайнісіньке відтворення потомства, і майбутній син його і Лілі мав би замінити Сергійка, — то тут усе нормально, розмов нема. Мабуть, Ліля ідеально підходила для цього. Але Божественний задум народження людини поєднує в собі тіло й душу. У Лілі не було душі. Ні, мабуть, вона була в сакральному значенні цього слова, але отого живого вогника в її життєдіяльності не спостерігалося. Навіть якби вона сотворила клон Сергійка, він би не був задоволений. Для когось, можливо, це був би шедевр, але не для нього. І сама вона радше скидалася на робота, готового виконати будь-яке його бажання, ніж на живу жінку. Можливо, вона стала би ідеальною жінкою, безвідмовною господаркою і сексуальною рабинею. Звісно, вона по-своєму кохала його, але така любов уже починала ставати нудною. Принаймні йому хотілося чогось живого, природного. Він картав сам себе за свою перебірливість, розумів, що кращої за Лілю зараз йому не знайти, але ніяк не наважувався на найрішучіший крок – аби молода жінка завагітніла від нього. Він уже обпікся на цьому не раз, коли попередні коханки робили аборти, але це не стримувало, а лише під'юджувало його в цьому житті. Тепер ніби невидима перепона виросла перед ним, і він ніяк не наважувався своїй улюбленій собачці – Лілі – дати команду "фас". Вона, мов старанна учениця, уберігала своє лоно від запліднення. Йому було смішно, коли щоразу після любощів вона підмивалася й скакала то на одній, а потім на іншій нозі, аби сперма не повзла туди, куди їй зараз не треба було. Одного разу він хотів пожаліти її, уже мало не сказав, аби вона перестала стрибати, але змусив себе не робити цього, бо розумів, що за одну мить розслаблення потім доведеться довго й болісно розплачуватись.

І все-таки ця думка – знайти достойну заміну Сергійкові, що мало би продовжити їхній рід, — гнітила його й не відпускала ні на мить. Здавалося, він і не думав про це, бо справді не можна думати про це двадцять чотири години на добу, але це був самообман, бо якщо думка вгніздилася в голову, то вийде із неї лише разом зі смертю власника. Це як біль, що входить у наш мозок при народженні, супроводжує все життя, хоча ми й не помічаємо його, навіть не здогадуємося про його існування, а то й звиклися з думкою, що з цим можна жити, якщо інтуїція підказує, що цей біль від народження нікуди не зникав. Цей біль потім виринає у різних життєвих ситуаціях мало не у всіх ділянках тіла, але ми не ототожнюємо його з отим вселенським болем, даним нам від народження. Хтось дбайливо стирає з нашої пам'яті саму згадку про цей первісний біль, мобілізуючи організм на локальні війни з власним тілом у різних ділянках, заводячи його на манівці, аби він не докумекав як раз і назавжди побороти Смерть. І тут Смерть саме з великої літери, як жива вселенська істота, що ступає поруч з Богом, Який придумав дарувати людству безсмертя. На якусь мить перед смертю це усвідомлення первісного болю приходить до нас, але час, відведений для цього, настільки мізерний, що не стає визначальним для нас перед обличчям незворотного.

Він усвідомлював цинізм своєї поведінки в попередні роки, хоча словесно сам собі не зізнавався в цьому. Та й чи був сенс робити це, адже мільярди людей навколо нього зайняті власним самопожиранням, аби зрозуміти, що коїться в душі сусіда? Навіть за таких обставин він розумів, що не можна зараз іти на розрив з дружиною, як би цього не хотілося Лілі та йому самому ще до хвороби Сергійка, а треба дочекатися сина, повернути життя у звичне русло. Він упіймав себе на думці, що завжди вірив у щасливе завершення цієї історії з Сергійком, у його повне одужання. Це страх і паніка у перші дні втечі Сергійка із психіатричної лікарні збили його з пантелику. Як завжди буває у таких випадках, він найперше злякався не за сина чи за дружину, а за себе. З'ясувалося, що в їхній сім'ї найслабшою ланкою, найвразливішим місцем був саме він. Поки організм долав цей опір, але рано чи пізно міг настати збій, і все полетить шкереберть. Це розуміння важко було висловити словами, бо все відбувалося на підсвідомому рівні. Тепер, коли він упіймав себе на думці, що завжди вірив у щасливе розв'язання цієї історії, аж сам повеселішав і вже не так сумно дивився на світ. Здається, й сонечко виглянуло з-за хмар, і самі хмари бадьоріше пливли по небу, не тиснули на голову, як зазвичай. Та навіть за таких обставин у нього не було дороги назад, про повернення нормальних стосунків з дружиною мова не йшла і йому хотілось одного – кохатися до нестями з Лілею.

А Ліля ніби сказилась. Їй здалося, що вони втрачають найсприятливіший момент, аби він остаточно розлучився з дружиною і став жити лише з нею. Здавалося, вона губила останні паростки здорового глузду, і він дивувався насамперед сам собі, як не розгледів за розкішним тілом ницої душі. Розуміння цієї простої істини не прийшло в одну мить, але накопичувалося раз за разом, день у день, наростало, мов снігова лавина, аж поки не змело всі сумніви. Він зрозумів, що може обходитися без її любощів, хоча ще порівняно недавно, а особливо до хвороби сина, не уявляв собі життя без цього. Мабуть, і Ліля, не розуміючи істинної причини прохолодного ставлення до себе з його боку, трошки збавила обертів, інтуїтивно відчуваючи, що переборщила, але було вже пізно, вони удвох разом, в одну мить, пройшли точку неповернення. І якщо він позбувся тягару зі своїх плечей, то вона, навпаки, сама собі завдала вантажу на тендітні плечі й не знала, скільки носитиме його на собі. Ситуація, в яку вони потрапили, ніби випромінювала дві сторони однієї медалі, причому на зворотному боці в будь-який момент міг опинитися будь-хто з них. Він вчасно зіскочив з потягу, що набирав ходу, вона не зважилась кинутись у порожнечу, вирішуючи, як їй діяти, — і програла все на світі, що до цього мала. Її рабська натура продовжувала тягнутися до нього, але Ліля не усвідомлювала, що в неї вже нема господаря. А бути вільною на цій землі вона не вміла.

35

Степан Аркадійович повісився. За інших обставин і в інші часи Віктор Андрійович інакше би сприйняв цю новину. Але тепер, коли, здавалося, він остаточно втратив ниточку життя, все виглядало для нього буденно, як звичайна смерть у щоденному житті. Смерть клієнта, звісно, була небуденним явищем, і сталася вона лише через тиждень після того, як закладом почав керувати Віктор Федорович. Звісно, він почав наводити свої порядки, і серед його нововведень було те, що він заборонив Степанові Аркадійовичу йти додому на декілька днів, коли тому заманеться. Він вичитував санітарів, медсестер за подібні вольності, хоча основний свій гнів мав би скерувати на Віктора Андрійовича, адже без згоди того Степан Аркадійович не зміг би нікуди ходити. Але внутрішній голос підказував Вікторові Федоровичу, що не слід зачіпатися з Віктором Андрійовичем – принаймні зараз, коли весь персонал ще фактично знаходився під впливом влади його попередника, а зміни, які він запроваджував, ще не стали незворотними. Та й багатий життєвий досвід підказував йому, що не слід воювати з попередниками і особливо з тими, які залишилися в трудових колективах. Тому й виходило неприродним, коли він у присутності Віктора Андрійовича картав усіх у смерті Степана Аркадійовича, не вбачаючи у цьому своєї вини, а Вікторові Андрійовичу ніби мову відняло. І він, і всі інші розуміли, що якби не дурне розпорядження Віктора Федоровича щодо Степана Аркадійовича, то нещасний був би живий. Йому не просто не дозволили ходити додому, його відрізали від книг, у нього відібрали волю. І сталося це саме тоді, коли Віктор Андрійович був заглиблений сам у себе, не помічаючи того, що діється навколо. Його волю паралізував Віктор Федорович і несправедливість усього світу, що в одну мить накинулася на нього.