Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

Із декого здирано шкуру, вирізувано паси, лежали трупи повбиваних панів, жінок та дітей. Дивлячись на те, кров леденіла в жилах.

— Коли б ми добилися до моєї Гущі,— потішав Кисіль,— тоді спочинемо і гінців моїх підождемо.

Коли б її лише застати цілою,— говорив Обухович.

Та чей же мене православного пощадять...

Не вгадав, бо як лиш в'їхали у маєтності Кисіля, то застали таку самісіньку руїну, як і всюди.

Кисіль нетерпеливився і підганяв візників, щоб швидше. Ось за цею горбовиною й Гуща лежить.

Та в цю хвилю піднявся з-за гори великий чорний стовп диму. То якраз Гущу підпалили. Фірман гнав щосили, конвой пустився чвалом, і Кисіль мусив тепер дивитися, як з його горящої палати виносили козаки усяке добро і складали на вози.

Він трохи не заплакав, а Обухович договорював:

— І православна віра вашмосці не врятувала...

Вони станули під ліском відпочити, бо вже коням не ставало духу. На них наскочила чета кінних козаків.

— А дивіть, хлопці, цих ми не помітили, і вони ще цілі, а ну-ко з коней,— говорив ватажок.

Кисіль вийшов з карети і пішов їм відважно назустріч.

Ми королівські комісари, в посольстві до пана Хмельницького їдемо.

Заки ви доберетеся до пана Хмельницького, то десять разів повиснете на сухій гілляці...

В їх обороні виступив один козак:

Стійте, хлопці, так не можна, послів требе вшанувати, а то пан гетьман не простив би нам того.

Наших послів у Варшаві на кіл настромили,— каже ватажок.

Це неправда,— крикнув Кисіль,— хто вам такого наговорив? Ваші посли вернули живі і здорові, а одного з них ми веземо з собою.

І справді один козацький посол вийшов з повозки і зблизився до гуртка.

Не вірте тому, товариші, з нами у Варшаві поводилися гарно, там нема Яремів.

Як так, то й так,— каже ватажок,— будьте ж нашими гостями. Пішліть до пана Хмельницького, щоб для вас призначив охорону. Між нами ви безпечні, від інших козаків теж, та небезпечно вам пускатися в дорогу, щоб на який татарський загін не наскочити, а тих іде з Хмельницьким велика орда.

А де ж тепер пан Хмельницький буде? — питає Кисіль.

Того вам не скажемо: та ви напишіть письмо, а ми певно передамо.

Кисіль тепер осмілився:

Нащо ви, козаки, моє добро понищили?

А хіба ж ми знали, чиє воно? Сказано, панське, а панське треба нищити, бо то з нашої праці добуте.

Чи так пан Хмельницький велів вам робити?

А Хмельницькому до того яке діло? — засміявся козак.— Він рад би усе те зупинити, та до цього десяти Хмельницьких замало. У такому ділі, то кожний козак сам собі Хмельницький.

Із того говорення довідався Кисіль, що Хмельницький живий, та що він не має руїнницьких замислів, навпаки, з ним можна буде помиритись, а навіть при його помочі присмирити гультяйство.

IX

ТЯМ, ЛЯШЕ: ПО СЛУЧ НАШЕ!

Хмельницький розпоряджав військом у, 150 тисяч. В тому було 80 тисяч кінноти, а окремо артилерія і великий обоз. Він тому був великий, бо, крім муніції і воєнних припасів, треба було возити з собою ще й харчі для такої сили війська. У Хмельницького була зразково наладжена інтендантура. Гетьман тямив про те, що такої сили жодна околиця виживити не в силі, а не буде харчів, то військо стане грабувати населення, а того він не хотів. Тим-то козацьке військо різнилося від польського, котре живилося стаціями, й тому населення його зненавиділо. Розум гетьмана уладив інтендантуру так, що ніколи в обозі харчів не бракло. У трені везли на возах доволі борошна, сала, смаженої в салі каші, гнали цілі стада волів на м'ясо, везли бочки горілки, котрої ніхто не посмів без дозволу гетьмана рушити. А коли гетьман сказав: "Не вільно!", то всі мусили слухатися, а то неслухняних карав дуже строго.

Отож такий великий табір нелегко було рушити з місця...

Мимо такої чисельності війська гетьман не почував себе певно і тому посилав листи на всі сторони, просячи підмоги.

Він знав добре бойову вартість свого війська. Вишколеного не мав більше як ЗО тисяч. Тих держав гетьман, як залізну гвардію і для вдержання порядку серед черні, яка хотіла теж стати козацтвом, а не знала того, що козакові вміти треба. її узброєння було невистарчаюче. З усіх сторін збігалися під Білу Церкву до нього панські підданці, узброєні чим попало, хоч би косою, сокирою, списом, а то й ломакою. Та їм хоч би й роздав зброю, то невеликий був би з того хосен...

Військо рушило на Гончариху і тут стрінули Хмельницького посли, що вернули з Варшави, цілі та здорові. їх поява втихомирила розбурхану фальшивими вістками масу й піднесла повагу Хмельницького, бо так вийшло, як він говорив. З послами приїхав і Вольський з листами до козаків. Хмельницький не хотів прочитати тих листів перед військом, щоб роз'ярена їх змістом чернь не скарала на смерть посла. Прочитано листи на раді самих старшин.

Лист від сойму був такий: "Нема вам що й говорити про ваші злі вчинки. Самі знаєте, що ви пішли проти присяги перед Богом, проти всіх християнських обов'язків, відважившися підняти шаблю на християн..."

— А вони підняли на нас, християн, киї та канчуки,— докинув полковник Ганжа.

"Та ще поєдналися на згубу християн з невірними..."

— Поєднаємося й з самим сатаною з рогами, щоб лише лядське ярмо скинути...

"Хоча Річ Посполита спромоглася б помстити на вас і певно, що сам Бог благословив би нас у такому ділі, та не хочемо більше проливати християнської крові...

— Відтепер обіцяють пани нас лише вішати, то кровне буде текти...

"Річ Посполита, схиляючись до вашої просьби..."

— От які тепер добросердні... та чорт їх просив, ми жадаємо...

"вона виряджає до вас комісарів, людей знатних, і не відмовляє зам вибачення, та тільки вимагає, щоб ви поперед усього освободили бранців із татарської неволі, звернули увагу на свавольних ватажків загонів, розігнали їх.."

— От ще! Пане Хмельницький! Накажи ставити шибениці на ватажків, щоб, борони Боже, кров християнську не проливати...

"і віддати їх комісарам, порвіть з татарами спілку і не заходіть собі ніколи з ними, а тоді сподівайтеся наших комісарів".

Аж тоді? Значиться, що ми тих комісарів ніколи не побачимо.

Ти, пане Виговський, либонь, не дочитав усього, а може, пани забули дописати,— каже обозний Чорнота.— Там повинен бути такий додаток: зложіть козаки зброю, скоріться, йдіть панам робити панщину та приймайте унію.

Всі стали сміятися.

Тепер читав Виговський листа від канцлера Оссолін-ського: "За життя блаженної пам'яті короля я був так, як і тепер, вашим приятелем і не раз вихвалював та підносив під небо вашу хоробрість, лицарство і славу, яку ви собі придбали у війнах за його милість короля і Річ Посполиту, нашу спільну ойчизну. Тим-то для мене дуже журливо тепер почути, що ви взялись до.зброї, щоб помститися за ваші кривди на кресових панах. Дуже воно погано, що ви з'єдналися з поганами, нашими і вашими споконвічними ворогами. Не краще вам було звернутись під покров його милості короля, вашого пана і діло по-доброму полад-нати..."

— На дурня він скидається.*. Хіба ми цього не робили? "Він усе був для вас такий ласкавий, прихильний вам,

а ви звернулись до кримців..."

— З тої прихильності короля прийшло нам стільки добра, що кіт наплакав.

"Тоді б я, як це і перше робив, заступився за вами і допоміг, щоб вас удоволити і того, хто вкорочує ваші свободи, покарати..."

— На те й у короля і в Оссолінського закороткі руки. Хай хто попробує покарати Ярему...

"Я й без того на початку цього року наладив із моєї канцелярії комісію, котра мала розслідити кривди, які вам заподіяно, щоб вас удоволити. Та коли ви самі каєтеся за цей гріх, хоч, ви кажете, і неповинний, то я заступатимуся за вами на соймі..."

Той написав, що знав... Як проженемо з України ляхів-панків, жидову та єзуїтів, тоді нам не треба буде комісії. А наш гріх хіба у тому, що так довго терпіли і не зробили того раніше.

Поки я скажу моє слово, спитаю наших послів до Варшави: чи ви справді у Варшаві так дуже каялися козацьких гріхів і благали прощення?

— Ми ані не каялись,— каже Петрашенко,— ані прощення не просили, бо ми жодних гріхів за козацтвом не почуваємо. Перше питання, яке ми там почули від сенаторів, було: "Чого козацтво від Польщі хоче?" Ми відповіли, що пани хіба з нас глумляться, коли питають нас про те, що ми стільки разів у наших жалобах просили. На ті жалоби мало одної скрині. Потому ми подали панам ті пункти, які ми дістали від пана гетьмана, а на це пани начеб поглухли... Чорнота каже:

Ці листи можна назвати безсоромними. Лядська хитрість вилазить, мов шило з мішка. Пани, як і все, нам нещирі. Хочуть нас комісіями приспати а зараз зібрати військо і вдарити на нас зненацька. Тих комісій вже було безліч, та все виявилося таке, що на що комісія згодилась і на що пристав і король, те знехтував сойм. Перший-ліпший панок, хоч би за тим і більшість була, а її ніколи не було, крикнув би: "Нє позволим!", і все пішло б у воду. Обіцяють пани у цих листах не забувати на нас. Певно... нагадають собі нас тоді, як їм буде треба нашого труду і крові. А тепер, козаки, бийтеся в груди, видайте ватажків, а в першу чергу гетьмана, зложіть зброю та йдіть робити панщину... Давніше, то бодай годували нас цяцьками, а тепер лише ласка і пам'ятливість, а воно те саме" що роса на траві. Високо пани п'яти підносять, так швидко забули Жовті Води і Корсунь. Треба їм знову пригадати шаблею так, як школярам пригадується азбука березовою кашкою.

Ми всі згодні з тим, що говорив пан обозний. Йдімо далі, щоб і духу лядського на Україні не було,— говорили старшини.

Гетьман каже:

Гарні й справедливі слова пана обозного, та от і я докину від себе дещо на доказ, що пани з нами лукавлять і хочуть нас комісіями приспати. У мене в руках лист самого Кисіля, писаний до московського царя, щоб він злучився з Польщею і вдарив на нас іззаду. Це пише власною рукою сам Кисіль, котрий пише до мене лесливі і пестливі листи. Гетьман прочитав листа, про який старшини вже знали.

Тепер, панове, я одної думки з вами: нічого гаятись, йдемо далі. Приїде комісія, то й добре, будемо з нею балакати, а своє робити.

Славно, пане гетьмане! Йдемо. А дасть Бог, зайдемо аж у Варшаву і усю Польщу догори дном вивернемо, а пани хай втікають до Гданська, хто цілий остане.

Старшина стала вже розходитись, як принесли лист від Кисіля.