Олексій Корнієнко - Чайковський Андрій

На небі ні хмаринки. Десь високо співав жайворонок свою одноманітну та все гарну] пісеньку. А ще вище кружляв величаво повагом орел...' На землі люба зелень замаєна квітами, що звертають свої гарні голівки до ясного сонця. В траві деркач з перепіл: кою перекликається. Десь здалеку скиглить чайка, мія квітами бринить бджола, цвірінькає цвіркун. Гарно, спокійно, мов у раю... Рай, та людям і глянуть на нього не хочеться. Пекло заводять. По-їхньому треба цю красу природи кров'ю підмалювати. Замало їм сонячного тепла, треба пожар розвести, замало пахощів, треба димом підкадити, затихо співають пташки, бринять комахи, треба ще людських стонів, плачу та прокльонів, замало небесної роси, треба ще гарячих кривавих людських сліз. Без війни, пожарів, убивств нема раю для тих, що хочуть панувати, живитися чужою працею, розкошувати в об-жирстві, п'янстві та розпусті. От який для них бажаний рай!

Так думав собі Олексій, вийшовши в поле. Він ліг у траві, загнувши руки за голову, і дивився в блакитне небо. Помітив жайворонка, мов сіру точку, високо. Він співає, радіє божим раєм. Та ось надлітає шуліка, кружляє у повітрі і дивиться бистрим зором униз... добичі шукає. Мала сіра пташина злякалася, відай, хижака, бо відразу затихла і, мов грудка землі, запала в траву.

"Усюди грабіжники, шуліки",— подумав Олексій.

Біля нього з'явився зелений цвіркун і скочив йому на груди. Підійшов вище до голови, заглянув своїми велики-, ми очима у вічі Олексієві, начеб хотів його спитати: "Чи добрий ти чоловік, чи лихий, чого зайшов у моє царство"?"

Олексій узяв його в руку. Цвіркун не пручався.

— Зле з тобою трапиться, як ти такий легковірний будеш... Бережись, бо у тебе чимало ворогів, а ти про них і знати не хочеш.

Він погладив пальцем.цвіркуна і пустив. Цвіркун скочив у траву і подякував йому тим, що кілька разів зацвірінькав.

На небі вже не було шуліки. Видно, що жайворонок слідкував за ним, бо зараз підлетів угору і далі співав, підлітаючи щораз вище і вище...

Олексій повернув до своїх думок. Докори совісті відізвалися знову. Почував за собою великий гріх. Почував себе супроти Хмельницького упокореним і засоромився... Хмельницький — то неабияка голова. Він же говорив йому кілька разів, що так довго треба хитрити, поки не стане на твердих ногах. Тоді заговорить прямо. Чорнота і Кривоніс говорять прямо, бо їм здається, що стоять певно і не бачать, що земля під ними хитається.

"Як я страшно помилився... Видно, що козаки добре знали, кого вибирають гетьманом. Тепер я такі погані думки буду від себе відганяти і вірно служити гетьманові, бо тим самим я служитиму Україні".

Ціле гармонійне оточенця навело на нього сонливість — і він заснув...

Прокинувся бадьорий і заспокоєний, пішов додому, співаючи стиха. Засів зараз до писання.

Переписав царські титули, перечитав і порівняв та провірив, начеб хотів напам'ять вивчити, а потім став писати. Робота йшла жваво, слова в'язалися гарно, і лист за дві години був готовий.

"Може, підождати до завтра та ще раз переробити? Ні, таки зараз піду до гетьмана і прочитаю, може, якраз не в ту вулицю попав..."

Гетьман помітив його у чекальні і дав знак, щоб заходив.

— —Що, ти вже готовий чи хочеш ще дещо спитати?

— Буцімто готовий, та не знаю, чи робота вийшла до ладу.

— Давай сюди!

Узяв письмо і став читати... Кивав головою та знову читав, брав перо і справлював.

— Добре, синку! Як на перший раз, то навіть дуже добре. Ти зрозумів мою думку... З тебе вийде гарний канцелярист.

Опісля написав кілька слів на кусочку паперу.

— Тепер усе гарненько перепиши і принеси сюди до підпису. А з цею цидулкою піди до скарбника, він тобі виплатить червінця.

Олексій зрадів дуже з тої похвали і подарунка, поцілував гетьмана в руку, дякуючи, і вже хотів відходити. Хмельницький його задержав.

Підожди, Олексію, присядь тут, та ще побалакаємо,— гетьман узяв свою люльку і набив тютюном.

От бачиш, ти подумав, писнув — і вийшло таке, що з того може бути велика користь для нашої справи. Коли б це написав дурень,— то хоч би таке саме, а міг би накоїти великого лиха. Треба написати, щоб пишучий і сам у те повірив, що написав.

Я би, батьку, ще про одне поспитав, та не смію... Я це не для цікавості пустої хочу знати. Коли я маю по твоїй думці робити і писати, то хіба тоді добре зроблю, як твоя інтенція, твій замисел сидітиме в моїй душі...

— Питай, питай...-

Чи не обійшлись би ми без татар, поки Польща не очуняє від розгромів?

Небезпечно. Коли б ми начату з татарами роботу робили далі без них, то татари могли б нам пакостити і в найгарячіший час скочити нам на спину. Я маю відомості, що Польща вже забігає ласки у татар проти нас. Вони могли б легко з ордою злигатись хоч би за дешевеньку ціну, що їм вільно буде ясир з України брати. Тоді взяли б нас у два вогні — і ми пропали б.

Думаю, що коли б увесь народ повстав, то нам і татар нічого лякатись.

Народ... народ... Ти, певнб, маєш чернь на думці. Це бачиш на війні колода при нозі, а в повстанні лише помічна сила. Воювання — то штука, якої треба щойно навчитися, а на це у нас м!ало часу. Моє справжнє військо — то запорожці і реєстрові товариші. Треба признати черні завзяття, відвагу, вона преться вперед без упину, та коли її опанує страх, паніка, то втікає навмання, і ніхто її не здержить, ще й тебе за собою потягне. Чернь, стиснена ворогом так, що не має виходу, зробить усе, чого від неї ворог зажадає за врятування марного життя. Таких випадків наша історія знає дуже багато. Скільки ж то разів чернь видавала ляхам своїх ватажків на те тільки, щоб на часок зберегти життя... Чернь — то не військо, а іно лиш матеріал на військо. Вона добра до загонів до нищення, а не до справжньої війни. До того треба вишколеного війська — і карності. Чернь — то мов сліпий кінь: ведеш його сам, то тягне, а випустиш поводи з рук, то де-небудь шию зломить. Вона дуже химерна. Піде хтось "між неї з добрим язиком, то певно збаламутить її і потягне за собою. А де би ми тоді з нашими ідеалами і бажаннями опинились?

Хіба тобі, батьку, нічого за народ боятись, він піде сліпо за тобою.

Поки мені таланить... Врешті я хочу це вихіснувати. Народ — ю м'який віск у руках того, хто вміло рукою може його уробпяти в таку форму, яку сам хоче. Але, щоб з того воску щось путнього і твердого зробити, на це мало життя одної людини. Тій бідній, злиднями прибитій черні, тим хрєшєним та людською мовою говорячим волам робу-чим треба освіти, науки, загалом культури. Треба його вести, мов сліпця на ремінці, мов малу дитину. А з ким я маю робити це велике діло? Багато вас є? Вже то пани подбали щоб наш хлоп остав піззвіром,— і цього треба, і того іі ба, і людей, і грошей, треба і школи, і вчителів,— і ти м< • '. і собі голову, звідкіля те все взяти? А тут з усіх боків " 1 ь— "Давай н м самотину Україну!"

Гет— ав із '1-а стоіу і сг>е > іити по хаті. Пони?ий

голоб— в пл? (і, >аки п— чзв так, ию вєг,-,і

палі-— • , із куп?.л і гчлгв і. г'Оза себе. Г:"-ї

думг оояі>ч с'і з. О. хотілося и. .

Зосм — *"л '" і ьма-і

— , л;. . . ,гп з "

— ; 1 3 к.'ю буде-'— — нк —

вдома? На пані В' пішли:' А;втім.; це— небезпечно. Зачну я стягати податки, то всі на мене накинуться: "Нащо нам гетьмана та України, як на це платити треба... Пани дерли з нас, а гетьман теж... Досить з нас податку, крові..." Можна би стягнути гроші з добичі воєнної, та хіба ця добич наша? Все розшарпають та порозносять. Дехто лише тому до козаків пристав та й на війну пішов, щоб поживитись... Скільки то добичі ми під Корсунем набрались, а де вона? Срібну тарілку, за яку купив би пару волів, міняли за чарку горілки. Діти, та й годі. Тож бачиш, мій сину, які колоди приходиться з шляху усувати і з якими труднощами боротись...

Але грошей я роздобуду. Наложу податки на крамарів, що сюди з-за границі приїжджають. Будуть ремствувати, але заплатити мусять, а це вони собі з баришем із покупців стягнуть...

Нелегка це —справа. Так воно гарно говориться, аж слухать любо: "Своя самостійна держава без хлопа і пана, але перевести ці кличі в діло... А тут вороги з усіх боків. Звідси магнати, які з Польщі, либонь, ніколи не виведуться, затужать за втраченим раєм; звідси Москва, яка дивиться лише, щоб Україну захопити та її добром поживитись; звідсіля татари'ласі все на наше добро. Нема небезпеки, щоб Москва з татарвою проти нас злигалась, але Польща може легко це зробити або злигатися з Москвою. Москва це зробить. Польща віддасть ці ледові окраїни на півночі Москві, а сонячною Україною поділяться. Ми чванимося, що наша4 Україна — це молоком і медом пливуча земля. Воно гарно, та це наше нещастя, бо збігається до нас усяка наволоч за тим молоком та медом і не дає нам ні молоком, ні медом нашим поживитись. Не можна за жодну ціну до такого союзу допустити. Тепер тобі буде зрозуміло, чого я так до одних та других забігаю.

Коли б мені повелося прогнати з України панів, єзуїтів та жидів, віддати панську землю працюючому людові, то я ще лиш половину війни виграв. Аж тоді буде цілковита побіда, коли приборкається магнатів у цілій Польщі. Така Польща з сильним королем-самодержцем не буде нам страшна, а з такою Польщею не буде нам страшна ні Москва, ні Туреччина, ні Татарщина. Тоді Європа буде забігати у нас ласки.

Мені треба поспішати з тим, що мога, щоб не опинитися на льоду. А ті псяюхи-татари не квапляться. Хочу мати певну побіду, а ризикувати не хочу, бо коли б мені поковзлася— нога, то попали б у ще гіршу біду, як досі були.

Гетьман ходив по хаті щораз швидше, говорив начеб сам до себе, і здавалось, що на Олексія не зважає, начеб його тут не було.

Я чував таке,— заговорив' знову Олексій,— говорили, що, мовляв, яка з того буде народові користь, як замість польських панів заберуть землю козацькі старшини і хлоп буде робити замість ляхові панові — козакові...

Таке говорять між чернею панські емісари, які змагаються чернь обернути проти козаків. Воно так не буде. Та земля, яку займають козацькі старшини, остане при них за їх службу. Магнатська земля піде на власність запорозького війська. До козацького війська прийметься кожного, хто собі своєю службою для вітчини на це заслужить, і кожний такий з тої землі буде користати.