т. 4 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Ви дивіться,- шепотів він мені,- він так сидить цілий день. Я вже цілих два місяці щодня слідкую за ним. У нього нема ні душі близької. Ні однісінької! За це я ручаюсь.
Дідусь аж розгарячився.
- Головою ручаюсь. Вій тут сидить цілий день. Потім іде на rue de Seine, там купує жареної картоплі, півлітра вина, на два су хліба і йде далі. На rue Dophine він купує собаці м’яса і знов іде далі. Ночує він під мостом. Там вони й їдять. Ви розумієте? Ви помічаєте цю фігуру? Дивіться, як він сидить. Він так цілими годинами може сидіти.
Старець сидів, схиливши чорну, скудовчену голову на груди, і не рухався, немов слухав якісь голоси з-під землі або вдивлявся в якісь образи своїми незрячими очима. Собака теж схилила голову і також слухала. Що вони слухали? У що вдивлялися? Може, перед їхніми очима вставали образи людей, яких вони любили, знали, може й зараз люблять, знають.
- Напевне у нього єсть хтось близький,- гаряче сказав я.
- Нема! - з захопленням скрикнув месьє Лярош: - Присягаюсь вам, що ні одної душі. Я довідався все до рисочки. Він був робітником на заводі. Йому випалило очі й зіпсувало праву руку. Бачите, він держить шворку в лівій руці. Ні одної душі. Він так живе вже десять років. Собака в його п’ять років. І, знаєте, в них чудесні відносини, у хазяїна й собаки! Вони ненавидять одне одного до того, що, боюсь, це дає їм радість жити. Тепер вони спочивають, або просто дрімають. А то весь час гризуться, він її б’є, а вона його кусає.
- Ви, здається, радієте цьому? - спитав я холодно.
Лярош аж руки потер від задоволення.
- О, я страшенно радий! Це те, що я давно шукаю для себе. Це чудовий експеримент. Ви дивіться, у його нема нічого спільного з людьми. Нічого. У нього нема майже ніяких приємних переживань. Йому завжди холодно, їсть він тільки вранці й увечорі і то так, що завжди нема почування задоволення. Це розкішний екземпляр! І дивіться, він живе! Ха-ха-ха! Він живе од одної порції вина до другої. Це - незрівняно. Це, знаєте, тайна життя, оголена від усяких зайвих, сторонніх явищ. Це дерево, на якому зрубано всі віти й листя...
Дідусь був, їй-богу, в щирому захваті. В лиці його світилась навіть вдячна ніжність до цих страшних істот. Якби вони корчились тут від мук цілими днями і все таки жили, він би потирав від задоволення руки. Я так це й сказав йому.
- Розуміється! - здивовано й радісно скрикнув він.- І я думаю, що так це й буде. Діло йде до того, я вже цілих два місяці слідкую за ним! Я тільки цього й жду!
- А тоді що буде? - спитав я льодовим голосом.
Лярош чудно подивився мені в лице, взяв за лікоть і, одводячи вбік з дороги прохожих, тихо сказав:
- Тоді я буду цілком вільний!
Я здивовано глянув на нього. Але він тихенько засміявся, потер руки, підморгнув і, уклонившись мені, швиденько пішов од мене.
Їй-богу, божевільний дідок!..
________
Мене тягнуть до себе ці дві істоти під стіною Люксембурзького саду. Вони не помічають ні весни, ні п’яного вітру, ні запаху роз, які продавці цілими пуками носять по вулиці і кричать про них усім прохожим в лице. Вони сидять, схиливши скудовчені кучеряві голови до землі, і щось своє слухають, не помічаючи, що навіть поліцаї на ріжках вулиць випинають свої намощені груди з більшою бадьорістю та енергією. Чи чують вони шаркіт ніг по тротуару біля своїх голів? Вони тільки тоді ворушаться, як хтось кида їм монету в капелюх. Тоді людина щось бурмоче, а собака зідхає й стріпує вухами.
Увечорі вони, дійсно, встають і йдуть униз по rue de Seine. Собака, очевидно, знає характер свого хазяїна й ніколи не кусає його тоді, як у нього в руці палиця. Вона вибира момент, коли він кладе палицю біля ніг. Але це, видно, трапляється дуже рідко. Відносини у них, справді, напружені: він майже щохвилини шарпа її за шворку, зав’язану біля пояса, і лупить палицею. Лярош каже, що сліпий так знає вулиці, що йому зовсім не потрібна поміч пуделя, але він навмисне держить його при собі, щоб мучить. Не знаю, але на місці сліпого я інакше відносився б до собаки.
Сплять вони, дійсно, під мостом, там єсть такий непомітний закуток, де ні одне поліцейське око не побачить їх. Лярош, очевидячки, таки добре знає цих істот. Він проходить повз сліпого швиденько, але я помічаю, яким він пильним, хазяйським оком озирає старця і пса. І йому досить одного погляду, щоб зразу помітить, сталась якась зміна з ними, чи ні.
Зо мною дідок поводиться кумедно. Іноді він з хмурим підозрінням вдивляється в моє лице, немов чекає побачити на ньому ознаку зради йому. Іноді приходить пізно ввечорі, сіда на чемоданчик і мовчки подовгу сидить, погасивши свічку. В такі хвилини мені чогось згадуються всякі випадки з божевільними і поради, як з ними поводитись, коли вони накидаються на людей.
Іноді на нього находить сум. Тоді він стоїть біля вікна, дивиться на вогкі покрівлі будинків і тихо говорить:
- Молодий чужичне мій, підсуньте чемодан мені.
Я підсовую й хочу зазирнуть в лице йому, але він уперто дивиться на город.
Вчора під вечір Лярош хутко вбіг до мене в хату.
- Вставайте, ходім! Швидше! - радісно-піднятим тоном, весь захакавшись, закричав він.
- Що таке? Куди йти?
Такого хвилювання я в моєму спокійно-холодному приятелеві ще не бачив.
- Я вам покажу один з останніх актів людської комедії. Швидше.
- З старцем?
- Еге ж! Швидше. Ато можем загубити.
Я одяг капелюх і ми побігли. Власне, мені не хотілось ніяких ні комедій, ні драм, мені просто хотілось лежать на матраці й дивитись на стекла вікон, в яких одбивалось оранжеве
