Опришки - Гжицький Володимир

Ти, може, забув, до кого прийшов?

Вона насупила брови. Дзвінчук знову розгубився. Але і зараз ще не здавався.

— Дозволь залишитись,— благав, хоч і не мав ні найменшої надії, що послухає його.

— Іди додому, Степане! — сказала владно і холодно. І Дзвінчукові нічого не лишилось, як одягнути

сердак і вийти з хати.

Минав другий тиждень з дня, коли опришки послали двох своїх товаришів на доли, а ті все не поверталися. В хатині на горі почали турбуватись. Палій запевняв, що їх упіймали.

— Пішли ж до своїх сіл; один до жінки, другий — до дівчини. Забули, що вони опришки і треба сокотитися 1. А в кожного ж є вороги. От і, той, схопили їх...

— Та то ще хто його знає,— заперечували йому.

— Людина заздрісна від самого народження,— казав він.— Пригадайте себе дітьми? Бувало, побачиш у когось з ровесників булку — заздриш. А вже що казати про дорослих? Люди по селах думають, що опришки бозна-які багатирі, от і заздрять. А де заздрість, там і злоба. Чому ми не любимо багачів? Тому що заздримо їм. Так-то!

Довбуш і Фока глянули здивовано на старого.

— Панська дитина не позаздрить на булку. Вона ж бо має свого досить. Тільки бідна дитина позаздрить. Тому що вона бідна, що ніколи тієї булки не бачила... А багача не того не люблять, що він має, а того, що він здобув те чужими руками, людською кривдою.

Розмова стала спільною. Заговорили про Д і душка, як він дійшов багатства, як швидко навчився панувати, як тиранив жінку і знущався з наймитів, та про те, як швидко змінюється навіть хороша людина, багатіючи.

1 Сокотитися — стерегтись.

А Фока доводив, що справжня людина за всіх обста* вин лишається однаковою.

Так минали в самотній лісовій хатині довгі зимові вечори.

Одного разу Мир, стоячи на варті недалеко від хати, помітив стадо диких кабанів. Спочатку навіть злякався: думав, що то військо наступає. Стадо було велике. Певно, перейшло з польського боку в букові ліси угорських Карпат. Стріляти не хотів, щоб не стривожити даремно товаришів. Було умовлено, що стрілятиме тільки в разі небезпеки з боку людей.

Дочекавшись зміни, він розповів побратимам, що бачив.

Опришки зраділи. Адже майже всі без винятку були хорошими мисливцями, знайшлись між ними навіть і такі, що на ведмедя ходили з рогатиною. До таких належали Пугач і Довбуш. Усім захотілось пополювати.

Довбуш дозволив. Треба було поповнити запаси м'яса, бо полювання на дрібного звіра не давало відчутної користі. А головне — змагання з таким звіром обіцяло багато насолоди. Адже стільки днів люди нудилися без діла! А це ж і труд, і розвага.

Наступного дня, тільки-но почало розвиднятися, хлопці вийшли на полювання. Палій із Фокою лишилися на хазяйстві, а троє мисливців подалися шукати стадо.

Уночі сніг злегка припорошив землю, на тлі його чітко було видно кожен слід, а під ногами приємно потріскувало торішнє листя. Повітря було прозоре, чисте, на небі — ні хмаринки. Заповідався гарний зимовий день.

Пугач хотів іти разом із Довбушем. Але той порадив розійтися в різні боки. Так імовірніше, що таки знайдуть стадо.

Так і зробили. Одійшовши з півмилі від хати, розбрелися, хто куди.

Довбуш, озброєний рушницею, ножем і сокирою на короткому топорищі, пішов схилом гори до букового лісу, який він запам'ятав під час своїх мандрівок по цих горах. Знав, що дикі свині жирують улітку вночі, а вдень відпочивають, взимку ж, навпаки, вдень пасуться десь на жолудях та буковому насінні, а вночі сплять. Але зараз хоч і була зима, проте тепла, малосніжна, і вони могли жирувати і вдень і вночі. Все-таки за ніч, мабуть, далеко не зайшли, хоч би через темряву. Ночі стояли безмісячні, а гущавина лісу робила цю темряву ще непрогляднішою.

Почало добре розвиднятись, поки ввійшов у казкове царство бука. Віковічні величезні сірі колони підпирали могутнє, без листя, побілене зверху мереживо галуззя, що сплелося над головою у суцільне ажурне склепіння.

Зійшло сонце. Виринуло якось зразу з-за гір і, пробившись крізь химерне плетиво, забігало золотими зайчиками по замерзлій землі.

Довбуш зупинився помилуватися лісом і сонцем і зорієнтуватися. І в цю мить почув характерний шум: лускіт ламаного ногами сушняку, голосне чавкання. Звуки зринули зовсім поруч, хоч досі наче нічого не було чути.

Обережно переступаючи від дерева до дерева, Довбуш дійшов до грубезного бука, що ріс серед таких же, як він, велетнів, і сховався за його кремезним стовбуром. У кільканадцяти кроках від нього паслися якісь тварини. Можливо, оте саме стадо?

Виждавши кілька хвилин, Довбуш підскочив, ухопився за гілляку — і вмить опинився на дереві. Ставши ногами на товсту гілку, глянув униз і побачив справді чимале стадо диких свиней. У стаді виділявся розмірами, видно, вже старий кабан. Ходив трохи осторонь. Крім нього, були дві матки з великими вже поросятами, та ще кілька тварин мелькало поміж деревами. Стадо залюбки снідало. Свині рили землю і час від часу піднімали вгору морди, шумно чавкаючи. Ворога воци не бачили, хоч старий кабан кілька разів повертався у бік мисливця. На щастя, вітер дув Довбушеві в обличчя.

Стадо помаленьку посувалося просто на нього. Він уже добре міг бачити окремих тварин. Бачив, як матки, знайшовши краще жеровище, скликали поросят і ті бігли на їх клич. А старий кабан пасся сам, і ніхто з менших не смів до нього підступати.

"Він, як Дідушок",— подумав Довбуш.

Дочекавшись, коли кабан підійшов на постріл і повернувся до нього боком, він потихеньку зліз з дерева, прицілився і вистрілив. Тільки грім з ясного неба міг би вчинити такий переполох у стаді. Розляглося вищання, кувікання, хрюкіт. Потоптавшись якийсь час на місці, тварини нарешті кинулися тікати. Тільки поранений кабан не тікав. Підняв свою довгу морду з малими злобними очицями і почав дошукуватись того, хто завдав йому болю. Шукав недовго — одну мить. Зачув-та-ки запах диму від пострілу. Навіть побачив димок. І з люттю кинувся в той бік.

Довбуш не мав часу набити заново рушницю. Міг би вилізти на дерево, там ще раз набити рушницю і звідти вдарити по звірові. Однак він лишився на землі.

Кабан наближався. Але він припадав на ногу і по дорозі зрошував кров'ю землю. Був тяжко поранений. Він уже побачив свого ворога, що виглядав із-за дерева. Довбуш миттю зважив, якою зброєю краще буде зустріти розшалілого звіра. Вирішив — сокирою. Була гостра як бритва. Звір наближався, заюшений піною, змішаною з кров'ю. Він сопів, клацав зубами — гострив ікла, що виглядали з нижньої щелепи двома великими білими серпами і терлись об менші верхні. Він уже почув і зловісний запах людини. Коли б не дерево, за яким чатував мисливець, звір кинувся б на нього з усього розгону, розпоров би йому живіт своїми гострими іклами, в пащі розмолов би його кості. Але Довбуш був досвідченим мисливцем. За ту хвилину, поки звір добіг до нього, він устиг не лише роздивитися його страшні очі, його могутній, сплющений з боків тулуб, наїжену на холці щетину, тверду й гостру, як голки, але й угадати, з якого боку він на нього кинеться. Наліво від дерева, що служило захистом Довбушеві, росла групка смерек-самосівів. Вона закривала червоні штани мисливця. Щоб заманити звіра на правий бік, Довбуш виставив управо ногу. На неї сразу ж і націлився кабан. Одначе тільки звір показав із-за дерева своє довге ікласте рило, як Довбуш сильним ударом сокири одразу відтяв його з обома парами іклів. Звір упав на передні ноги і зарився укороченою наполовину головою в землю. Тоді Довбуш другим ударом вже вищербленої об ікла сокири розколов йому череп.

Зачувши постріл, на місце поєдинку прибігли Мир і Пугач. Вони розійшлися у різні боки, але, натрапивши на слід стада, вже прямували по них саме до цього місця.

Зразу ж заходилися білувати. Пугач радив смалити звіра, як звичайного кабана. Але, роздивившись, сам відмовився від своєї поради. Щетина на звірові була як на їжаку, а крім того, її обліпила живиця, багно з листям. Обсмалити таку тушу важче, ніж здерти з неї шкуру. Почали білувати. І хоч усі троє працювали до поту, довелося-таки довго повозитися.

Тільки смерком повернулися додому. Зустрічати мисливців вийшов Фока і зразу ж, надворі ще, доповів, що повернулися посланці з долів, але принесли невеселі вісті.

— Ну, як си ходило? — спитав Довбуш, входячи і вітаючись з товаришами.

— Дякувати, ходилось непогано, та нічого не виходилось,— сказав Рахівський.

А Серичак додав:

— Добре, що живі вернули.

Довбуш сів на лаву під вікном і почав набивати люльку.

— Що, так негостинно приймали? — спитав, хоч здогадувався, у чому справа.

— Мало не вскочили у першій же корчмі,— почав Рахівський. — Недаром є в народі пісня:

Коли-с хотів, легінику, на світі пожити, Не слід було йти до корчми горілочку пити.

А ми ж і не пили тої горілки, хай вона пропаде, — продовжував він.— Тільки вечерю замовили. Але відразу й побачили, з яким недовір'ям та підозрою дивилися на нас і шинкар, і ті, що сиділи там. Було там кілька угорських селян за окремим столом, щось пили та їли. Ми чули, як вони про нас заговорили. Казали, що треба неодмінно донести на нас. Говорили по-мадьярськи, думаючи, що не розуміємо. Тоді по-мадьярськи заговорив і я. Вони одразу ж і вибачились перед нами. Але не в цьому справа... Вони нам повірили, що ми не опришки. Ми розповіли, звідки ми родом, звідки йдемо, де працювали влітку. Все вийшло добре. Але ми почули дуже сумні вісті. Виявляється, вони мають відомості, що розбиті опришки на чолі з пораненим Довбушем перейшли кордон і ховаються десь поблизу в горах.

— З пораненим? — перепитав Довбуш. Саме так, з пораненим.

— То добре,— усміхнувся Довбуш.—Значить, мене б не пізнали. Що ж далі? Чи, може, вже все?

— Ні, не все. Далі таке. Довідалися ми від тих селян, що старший хустської застави дістав наказ вислати загін для розшуку. По селах розклеєно відозви до селян, в яких обіцяються великі гроші за вашу голову. Так що перебути зиму у селян не вдасться. Ми дуже поспішали сюди, аби про це попередити.

— Тепер уже все?

— Все.

— Дякуємо вам,— сказав Довбуш. А по хвилині з усмішкою додав: — Перелякались, значить, мадьярські шляхтичі та ішпани М

Говорив гордо. Проти нього, виходить, ополчились дві держави, лагодять королівське військо?

— Ех,— сказав,— були б у мене всі мої хлопці, що на горі Стіг воювали, та був би Крига живий, я б їм показав, тим воякам, де козам роги правлять!

Він помовчав.

— Яка ж буде ваша рада, товариші мої, побратими? — спитав по хвилині.— Як по-вашому, що нам робити?

Опришки мовчали.

— Чого ж мовчите?

— Як ви скажете, так і буде, — озвався Мир.

— Я своє скажу,— відповів Довбуш,— але я хотів би знати, що ви думаєте? Яка твоя рада, Фоко?

Нікого з опришків не здивувало, що Довбуш звернувся до горбаня, хоч той і не був справжнім опришком.

Фока почервонів.