Опришки - Гжицький Володимир

За якийсь час підійшла і решта майбутніх мешканців. їх вже чекала вечеря, яку й спожили з великим апетитом. По вечері сіли відпочити. Згадували свої походи, оповідали про походи товаришів, а найбільше було розмов про останню битву, про велетня Кригу, що загинув, перебивши ломакою з десяток озброєних рушницями вояків.

— Не треба було йому вилазити з шанця,— сказав Палій.— Ми б їх все одно побили. А так запалився, виліз, і ми втратили такого чоловіка! — Він глибоко зітхнув.— Був десятьох вартий,— додав помовчавши.

— На голову він не був дуже міцний, але в руках мав силу нелюдську. Одного разу на полонині бугаєві в'язи скрутив,— сказав Мир.— Було це, коли ми з ним ще пасли багацьку маржину. Я був вівчарем, а він — гайдеєм. Пас корови, а серед них і волів, і бугая, та такого вам лютого, що приступу до нього не було. Одного разу прийшли до ватага з села жінка з дитиною —-дівчинкою літ, може, десяти. Дівчинка, як звичайно, знайшла собі забаву неподалеку від стаї і бавиться. Аж тут надійшла маржина, і бик попереду. А збоку підганяв худобу Крига. І бачить він, що бик іде просто на дитину. Уже голову понурив, знаєте, як то бугай? Уже сопе. Ще мить — і дитині смерть...

Крига стрілою кинувся бикові навперейми. Встиг-таки наспіти. Бик заревів — і до нього. Крига мав у руках палицю і вдарив нею бика по морді. Але де там? Це бика тільки більше розлютило, і він кинувся на

Кригу. Другий би вже й попрощався з життям. Та ж не такий був Крига. Кинув патик, який зламався об бичу морду, і, коли той мав уже увіпхати йому в живіт свої роги, вхопив їх обома руками, крутнув і повалив бика на землю. Поки бик уставав, Крига вхопив дитину і відніс у безпечне місце. Після того бик уже не поривався до бою.

— Соромно стало, — засміялися навколо.

— А що ви думаєте? Тварина також має свій сором,— сказав Мир.

— Правда, — підтримав його Серичак.— Кіт як кинеться на мишу і не впіймає, то аж плаче зі встиду.

Довбуш слухав те все мовчки, усміхаючись собі під вусом. Може, не все й чув, що говорили, може, своїм думкам усміхався. Він взагалі був небалакучий. Може, тому кожне його слово надовго запам'ятовувалось.

— Як був я малим хлопцем,— заговорив він раптом,— і пас вівці, як от Мир, на полонині, у одного старого ватага, то там я наслухався всіляких казок про розбійників, що жили серед пралісу в хатині на курячій ніжці. І от мені чомусь зараз пригадалась одна з них. Може, тому, що ми тепер, як ті казкові розбійники, тільки борід у нас нема. А в кожній казці про розбійників вони з довгими бородами й вусами. Це щоб бути страшнішими... Отож згадав я ту казку, порівняв тих розбійників з нами та й задумався собі: а хто ж то ми? Живемо в хатці, правда, не на курячій ніжці, але в горах, серед дикого лісу, боїмось жандармів, на руках наших кров десятків людей, ні бога, ні церкви не знаємо. То хто ж ми такі є? Розбійники? Як ви скажете?

Опришки мовчали.

— Фоко, як ти скажеш? Розбійники ми чи ні? Фока, що сидів на печі, щоб краще згори бачити

товаришів і особливо отамана, був щасливий, що той до нього звернувся. Тож замість прямої відповіді спитав:

— А те військо, що недавно напало на нас, розбійники?

— Вони слуги, наймити своїх панів,— сказав Довбуш.

— А ми? — знову спитав Фока.— А ми хіба не слуги нашого бідного народу? Вояки служать королеві і

17 В4 Гжнцькнй

513

панству, а опришки — бідакам. Опришки світ рівняють. Вони добровільно відмовились від теплих хат, від родин, а погодились на вічне блукання з місця на місце, на страх і гоніння, на риск життям... От позавчора полягли троє наших товаришів,— продовжував він, передихнувши.— За що вони загинули? За правду! Ми не розбійники, пане отамане! Про нас і про вас, наш батьку, люди пісень складають, казок оповідають. І піде наша слава на весь світ!

Хлопець замовк, а в очах його заблищали сльози. Довбуш глянув на нього з любов'ю і ласкою.

— Добре ти сказав, сину,—промовив зворушено.— Дав тобі бог великий розум. Як, побратими? — звернувся знов до опришків.— Правду сказав наш Фока?

— Правду, ватажку, святу правду! Мудро> сказав! Допізна точилися розмови у лісовій хатині на чужій

землі. Перед самим сном, коли всі вже обляглися, Довбуш промовив, наче сам до себе:

— Не знаю, чи довго б ми витримали отак без роботи в оцій хаті серед лісу?

— Ой, правду-сьте сказали, отамане,— відізвався* із свого місця Палій. А за ним загомоніли й усі:

— То тільки пани можуть без роботи жити...

— Як такому панові нічого робити, їде до сусіда чи до попа в карти грати...

— Без роботи чоловік не годен жити, а тим більше такий, що від дитинства звик до неї...

— На цьому угорському боці зима недовга,— сказав хтось для потіхи. Але всі погодилися на тому, що діло якесь собі треба знайти. Почали думати яке.

Іванові Рахівському і Серичакові Довбуш порадив найнятися на роботу десь у поміщика або багатого селянина, а то й у місті. Тоді там же напитати роботу для решти побратимів. Для отамана й Фоки бажано б знайти роботу в одному місці. Усім треба постригтися так, як ходять на Закарпатті, поголитись, убрання гуцульське змінити на міщанське. Вбрання для всіх куплять Серичак і Рахівський у Мукачеві або в Ужгороді і принесуть сюди.

План Довбуша усім сподобався. Другого дня вранці Серичак і Рахівський, пострижені й поголені, в чоботях, що їх постягали з побитих вояків під Стогом, і в чистих сорочках, які були у них в заплічних мішках, рушили на доли. Довбуш з Фокою і рештою опришків залишились. Чекання скорочували собі полюванням на готурів. Щодня мали з цього свіже м'ясо й розвагу.

Ватаг Данило Веха саме вечеряв разом із своїми пастухами, коли хтось постукав у двері.

— Хто ж би то так пізно? — міркував уголос Данило, кладучи ложку на стіл.

У двері знов постукали.

— Заходь, хто стукає,— запросив ватаг.

Двері відчинились, і через поріг не те що переступив, а насилу перевалився незнайомий. Коли б це в іншому місці, не на полонині, подумали б, що п'яний. У стаї було темно, світ подавала тільки ватра, тож роздивитися гостя було важко. А він заточився і сперся на стіну.

"Хворий,— подумали пастухи,— або дуже втомлений".

Молодий вівчар Петрик устав із свого ослона і підсунув його гостеві.

— Сідайте спочиньте,— запросив ввічливо. Чоловік, заточуючись, мовчки сів і опустив голову.

Його не чіпали й не допитувались, хто він і чого хоче. Сам заговорить. Бачили, що молодий, що дуже знесилений, наче довго голодував або хворів. По тривалій мовчанці він справді підвів голову, кинув поглядом на присутніх і зупинився на ватагові, якого пізнав по тому, що сидів на чільному місці, і віком був старший, і одягнутий багатше за всіх. Уклонився і привітав його по-гуцульському: "Слава Йсу".

Ватаг відповів йому ґречно, як належить, і тоді вже спитав, хто він і куди йде.

Поки той сидів мовчки, встиг його розглядіти. Догадався, що перед ним опришок або кріпак-утікач.

— Ви нас не бійтесь,— промовив заспокійливо.— Ми люди мирні, зла нікому не робимо. Будьте, як у себе вдома.

— Звуть мене Андрись Валя,— сказав прибулий і знов замовк. Вагався, чи говорити правду цим людям. Побачивши доброзичливі обличчя та пам'ятаючи, як взагалі пастухи ставляться до опришків, вирішив усе сказати. Помаленьку розповів, звідки родом, як його продали космацькому поміщикові, як він потрапив до

Довбуша, як ходив з ним у походи і як опинився на цій полонині.

Розповідь про Довбуша всіх дуже зацікавила. Хлопець одразу виріс в очах присутніх. Хто з молодих пастухів не мріяв стати опришком? Хто з них не думав про героїчні походи чорних хлопців? А тут перед ними живий опришок, учасник славних виправ Довбуша. Звичайно, вони чули про них. Бо ж слава Довбушева доходила до найдальших закутків Карпат. Але почути про його подвиги від його опришка було невимовно цікаво.

Андрись умів захопити розповіддю.

— Там я сам був з отаманом,— говорив він, описуючи напад на дім Гедалі.— Там я бачив на власні очі, як опришок Крига трощив ослоном шляхетські голови, як старий єврей Гедалі і його дочка винесли скриньку золотих і поклали перед ватажком, а він до них і не доторкнувся, сказав узяти опришкам, а потім розподілив поміж них і ще наказав роздати бідним, коли повернуть додому.

Згадка про купи золота пройняла дрожем молодих пастухів. Ніколи в житті не бачили вони золотої монети і тільки чули про її чародійну силу. Зараз у кожного запрацювала уява. Кожен думав, що б він купив, маючи купу золотих. Та ніхто ні до чого певного не додумався.

Ватаг кілька разів переривав оповідача, просячи зупинитись докладніше на тім чи іншім епізоді. Цікавили й гроші. І які вони були, якими монетами, і скільки їх? Цікавило, по скільки золотих дісталося кожному, скільки припало зокрема йому.

Здивувалися, коли Андрись сказав, що він, як і сам Довбуш, грошей не взяв, а казав віддати його частку бідним, бо вважав, що не має на них права.

— Хочу бути таким, як Довбуш. Повернувшись додому, зберу своїх опришків і піду бити панів, а в першу чергу свого пана, що програв мене в карти, як собаку, і віддав на другий кінець світу. Коли б не Довбуш, я б ніколи більше сонця не побачив.

Не всі вірили його словам, бо не кожний міг зрозуміти, як то людина може відмовитись від грошей, та ще •ігаких великих.

"Певне, боїться, щоб у нього грошей не відібрали, тому так каже!.." — думали нишком. Що Довбуш не рав грошей — вірили. Він же і без того має досить зо-

лота. У Чорногорі цілі комори. Всі знають про гору Кедровату і про легендарну печеру, відому на всі Карпати. Недарма навіть пісню про його скарби складено:

Якби на Кедроватій отворив, То би на весь світ засвітив!

— То чому ж все-таки ти відмовився від грошей? — не втерпів один пастух.

— Опришкував я мало,— сказав Андрись.— В розгромі лихваревого весілля нічим не відзначився. От і не хотів незаслуженої нагороди.

Але це знову нікого не переконало. Посміхалися собі нишком.

Уважно слухали оповідання про бій ведмедя з вовками. Це була справа всім знайома. Ведмеді рідко робили шкоду пастухам, і всі жаліли ведмедя.

— Не вдалося мені побачити, хто кого переміг,— оповідав Андрись.— Бачив тільки, як одному вовкові розпоров живіт... Але там ще було їх багато.

— Ведмедеві від них не врятуватись,— сказав ватаг.— Вовк — звір злобний і дошкульний.