Опришки - Гжицький Володимир

Гості не у хаті! А хто там? — відповіли, як годилося, із світлиці.

— Добрі люди, пускайте, — попросив старший сват.

— Просимо гостей до хати,— відповіли підставні батьки Дзвінки, яких було заздалегідь домовлено.

Степан і свати ввійшли до кімнати. Підставні батьки сиділи на лаві перед столом. Ксеня — під Стіною в гарному різьбленому кріслі, накритому дорогим перським килимом. Була вбрана, як королева: у розкішній сорочці, на якій мало білого полотна виднілось — уся була в чудовій вишивці! На шиї дороге намисто із золотих дукатів і коралів, гнучкий стан обвивали дорогі запаски,— таких, мабуть, не знайти було по всій Гу-цульщині,— на плечах киптар, золотими та срібними нитками мережаний, на ногах новенькі черлені постоли, красиво морщені. Один бог знав, де їх дістав їй Довбуш. Тепер в Цих його подарунках зустрічала судженого.

Коли увійшов зі своїми сватами, мало не зойкнула з болю, таким видався бридким. Навіть підставні батьки, байдужі до долі їх тимчасової дочки, нишком собі дивувалися з toro, що вона вибрала Собі такого жениха.

Добрий вечір, — привіталися свати.— Питайте нас, чого ми прийшли.

— Добрий вечір. Мете казати, чого прийшли.

— Як у вас без нас?

— Добре, але з вами ліпше. Просимо сідати. Дякувать, хай у вас добре сідає.

— Що чували? — спитав підставний батько. Тоді заговорив старший сват:

— Ми прийшли ці молодєта звести докупи.— Слово "молодєта" слабо пасувало до підстаркуватого вдівця Дзвінчука. Але таке слово стояло в обрядовому тексті, і староста хоч-не-хоч мусив його проказати. Він показав пальцем на Степана і Ксеню. Вона похнюпила голову.

— Ми хочемо,— продовжував старший сват,— аби вони собі виговорили бесіду, а ми аби чули, чи вони сі люб'є, чи вони хотє іти одно за друге, аби потім не нарікали, аби не було встиду для нас і для вас.

"Батьки" мовчали. Дзвінка вдавала, що не чує мови свата. Сиділа німа, схвильована. Степан підійшов до неї, але не посмів заговорити навіть півголосом.

Тоді сват, урахувавши ситуацію, продовжував:

— Будемо-сі годити, будемо запивати могорич, та й будемо дивитись, бо то таке, що не вкусиш, як яблуко, та й кинеш, бо то на ціле життя заплуга 1 є.

Не почувши протесту з боку Дзвінки, хоч не чув, правда, і її згоди, старший сват вийняв горілку і випив До підставного батька, той випив до матері, а вона — до Ксені. Приговорювали одне до одного, як годилося: "На щастя, на здоров'я".

Коли дівка згодна вийти заміж, то п'є до парубка, кажучи: "Дай боже здоров'я тобі", і називає ім'я, а той, випивши, повертає їй чарку, тоді вона п'є до матері, а та далі, і так аж до старостів та сама чарка іде з рук до рук.

Коли чарка дійшла до Ксені, вона на мить завагалася, але таки вимовила ту освячену віками фразу, назвала ім'я Степанове й випила. Після цього вже спокійніше перев'язала старшого свата рушником. Тепер була вже заручена. Правда, було пропущено обряд з медом, коли молоді вмочують мізинці в мед, а потім дають одне одному облизати. Дзвінка не схотіла, сказавши, що вже раз колись вмочала палець у мед, але від цього солодко їй не стало. Не змогли договоритись і про день вінчання. Дзвінка просила почекати, бо ще, мовляв, до весілля не готова. Степан наполягав, щоб швидше. Але вона стояла на своєму.

Після всіх церемоній гості й господарі засіли до

Заплуга-— зв'язок.

столу, випили ще по добрій чарці, закусили і почали співати заручинової пісні:

Лежали берви1 бервінковії, Ой роде, мій роде! Даруй же мені добре! Щоб ви всі гаразд мались, Щоб ми вам дякували...

Розійшлись аж над ранок.

По двох тижнях почали сходитися на Зелений Потік опришки, послані по селах на розвідку і вербування нових побратимів.

Іван Рахівський привів із собою двох братів Джа-миджуків і Василя Баюрака, який давно вже рвався на гори, та не знав, де там Довбуша шукати. Бо різні чутки ходили на долах. Одні оповідали, що його вбито в Угорщині, інші говорили, що захворів і вже не зможе панів карати. Різне говорили, а ніхто правди не знав і не знав місця його перебування. Іван Рахівський і три нові опришки принесли з собою багато харчів, в основному кукурудзяного борошна, сиру, бринзи, і привели живого вола на м'ясо. Віл до того належав одному багачеві в Микуличині, а харчі зібрали для опришків селяни.

— Чекай-но, а папір, чорнило приніс?

— Аякже, приніс.

— Фоко, прийми від нього подарунок,— сказав Довбуш.

За Рахівським скоро прийшов Мир. Відвідав по дорозі всіх опришків, що розійшлися на зиму з гори Стіг і переховувались, хто як міг. Вони радо зустріли звістку про те, що можна вертати на гори. Прийшли з ним чотири чоловіки і також принесли харчів на тиждень для кожного.

Вернув Пугач з Кут з людьми і Серичак, що ходив аж до Текучої. Його ніхто не знав в цих краях, бо родом був із Закарпаття, і він сміливо ходив із села в село. Привів двох опришків. Усі опришки принесли багато новин, і кожен вважав, що його новини найцікавіші. Довбуш уважно слухав кожного.

Берви — листя.

Мир побував у Солотвині і там довідався від свого швагра, котрий родом із Богородчан, що бюгородчан-ський поміщик зробив із свого палацу цілу фортецю. В мурі, що оточує палац, сказав поробити бійниці і до кожної бійниці поставив жовніра. Годує цілу залогу війська — так боїться опришків.

— Скільки ж то грошей треба мати, пане отамане, щоб прогодувати стільки війська!

— І зважте, не один день, а може, цілий рік треба годувати,— докинув хтось із слухачів.

— Та й не цілий рік, а вічно,— сказав Мир,— Доки будуть пани, доти будуть і опришки.

— Це ви мудро сказали,— погодився з ним Рахівський.

Довбуш слухав задоволено і тільки посміхався.

— Скільки ж у нього того війська? — спитав, погладжуючи вус.

— Чоловік із двадцять буде, а може, й двадцять п'ять.

— Не страшно.

— Та хто каже, що страшно?

— Ви були там, бачили фортецю? — знов спитав Довбуш.

— Аякже, був. Знав, що спитаєте, та й самому цікаво було, бо, відколи живу, не бачив фортеці.

— Яка ж вона? — спитав хтось із молодих опришків.

— Та яка? Звичайний мур, тільки високий, і через кожних десять кроків вузька довгаста діра в ньому для рушниці. На всіх чотирьох кутах по вишці, а на них варта. От і все.

— І ви бачили варту? — спитав Довбуш.

— Не бачив,— відповів Мир.— Я був удень, а вдень їх не виставляють. Тільки вночі.

— А де ж військо мешкає: в селі чи всередині огорожі?

— Всередині, в касарні. Знаю це напевно, бо цим цікавився. Я-бо пригадав, як ми ходили в гості до Гедалі і як з його військом змагалися,— зареготав Мир.— То подумав, чи не вийде й тут так само. Але ні. Вони таки всередині.

— Знайдемо й на них спосіб. Але чого то цей панок так боїться? — спитав Довбуш.— Совість нечиста?

— Ой, нечиста, отамане, нечиста,— почав Мир.— Оповідають люди в Солотвині, бо й Солотвина до нього належить, що це кат над катами. Йому мало того, що кріпаки п'ять днів у тижні на нього роблять. Він ще й б'є людей, жінок безчестить. Молодий ще, але жонатий, двоє дітей. Та з жінкою погано живе. Завів у домі повно любасок. Солотвинські й богородчанські селяни змовлялись іти до вас просити, щоб порятували їх від нього. Та тільки не знали, де вас шукати.

Довбуш мовчки слухав. В його голові уже визрівали плани нових походів. За цю зиму він багато передумав. Його вже не задовольняли окремі напади на панські палаци, фільварки. Хотілося підняти на багатіїв цілі села.

Але що глибше вдумувався, то менше лишалося надії на удачу... Темний народ, задурений церквою, панськими прислужниками, лихварями, сільськими багатіями... Як його піднімеш? Та й де взяти стільки зброї?

Багато новин приніс Пугач. Та все невеселі. Розповів і про смерть опришка Бабчака, що загинув у хаті, де зупинився на зимівлю.

— Дорого він продав своє життя,— оповідав Пугач.— Почав відстрілюватись. Трьох смоляків поклав мертвими, одному, що ліз вікном у хату, відрубав руку, а коли ті запалили хату, бо бачили, що живцем його не візьмуть, він застрелився і згорів.

— Хто його продав? — спитав Довбуш.

— Кажуть, що корчмар Лейзер. Є там така п'явка, що споює людей, а потім забирає за горілку киптарі з пліч. Бабчак до корчми, видно, заходив, а той і пізнав.

— Що ж, і до п'явки доберемося,— сказав Довбуш.— А що ж ти скажеш, Дмитре? — звернувся він до Серичака.— Ти ж був у Космачі? — він допитливо глянув у вічі молодому опришкові, і той, не витримавши його погляду, опустив свої.

— Я привів Павла Орфенюка, він з Космача, він більше знає, ніж я.

І Орфенюк розповів. Пани Яблоновські готують Дов-бушеві пастку і для цього думають використати продажного Степана Дзвінчука, який посватав Ксеньку.

— Уже посватав? — спитав Довбуш.

— Атож. Ще не говорено заповідей у церкві, але заручини відбулися. Вам треба берегтися Степана. І Дзвінки теж.

Щоб не показати слабкості, яка раптом скувала все тіло, Довбуш усміхнувся. Наче крізь туман побачивши Фоку, звернувся до нього:

— Не журися, Фоко, так мусило скінчитись. Співайте, хлопці,— повернувся знову до товариства,— співайте, веселіться. А ти, Фоко, заграй на флоярі, хай і в нас буде весілля.

Фока поліз до свого сховка по флояру, Пугач узяв дримбу, а охочий до співу Орфенюк затягнув коломийку:

На високій полонині Ізродили рижки. Та чи підем, пане-брате. Навесні в опришки?

Брати Джамизжуки не хотіли відставати й собі:

Чи ти знаєш, пане-брате, Що будем діяти? Виріжемо вражих панів, Будем панувати.

Тепер уже всі опришки співали, намагаючись перекричати один одного. Вважалося, що в співі це найголовніше. Від того співу дзвеніли вікна в хатині і здавалось, що вона ось-ось розвалиться. Тільки Довбуш не співав і не слухав співанок. Вийшов надвір, хотілося побути на самоті. Знав, що співають люди не з радості, а щоб розігнати тугу. Про Дзвінку не думав більше. В голові складався вже сміливий план, який треба було добре обміркувати.

До хати увійшов аж тоді, коли всі вже спали. Лежали покотом на долівці, на постелі із смерекових галузок, лежали густо, як оселедці в бочці. Стояв важкий дух. Довбушева лавка була вільна. Міг лягати, але не ліг. Чув, що не засне. Вийшов знову надвір, щоб змінити вартового. А вранці наказав робити драбини. Щоб були довгі, але якомога легші. Велів шукати на це діло сухих смерек.

Щодня прибували все нові й нові опришки. Верталися старі, випробувані, що ходили вже на виправи з Довбушем.