Опришки - Гжицький Володимир
Хіба ти не знаєш про битву на Стозі і про те, що табір наш спалили?
— Про битву чув, а про те, що спалили табір, не знав.
— Спалили.
Данило хвилину дивився на Довбуша.
— А ви знаєте, хто водив Пшелуського на Чорно-гору? Хто навів на ваш табір?
— Кажи.
— Дзвінчук і Єндик.
Цілий день не відходили опришки від несподіваного гостя. Кожен з них про щось питав, а він говорив усе, що знав. Знав він і про Дзвінку, бо слава про Довбуше-ву коханку ходила так же широко, як і про самого отамана. Як вона жила, було відомо далеко за межами її оседку й села. За те, що кохала Довбуша, ніхто її не осуджував. А втім, з пошани до Довбуша і зі страху перед ним ніхто й не посмів би вголос осудити. Навіть пани Яблоновські, кріпачкою яких була Дзвінка, не силували її до роботи, не чинили їй ніяких прикростей, робили вигляд, ніби забули про неї. Здавалось, що в цьому криється якась таємниця. А насправді тут таємниці ніякої не було. Просто Довбуш не раз переказував панам Яблоновським і через Сулятицького, і через княгиню, коли відпускав її з полону, і через Блоху, що, коли скривдять Дзвінку, він тяжко помститься. А там, у палаці, знали, що Довбуш не кидає слів на вітер.
Не чіпали Дзвінки, але й нишком надіялися, що оседок її колись-то нарешті стане пасткою для Довбуша. Доки Дзвінка була його любаскою, знали, що не зрадить коханого. Задобрити її грішми теж було неможливо. І ось, по довгій нараді в сімейному колі, князь Яблоновський вирішив розбити зв'язок Довбуша з Дзвінкою, віддавши її заміж. На думку князя, зробити усе це було не так і важко. Адже Довбуша оголошено поза законом. Усіх, хто йому допомагає, чекає смертна кара, отже, і Дзвінку. Щоб врятуватися від кари, їй не лишається нічого іншого, як вийти заміж. Тоді за неї відповідатиме її чоловік. Мужем її має стати людина солідна і віддана двору. Отак і потрапив в женихи до Дзвінки Степан Дзвінчук...
Про засилання Степанове одразу ж стало відомо всій околиці. Почув про це й Данило Вовк і зараз думав, чи казати отаманові. Вирішив, що треба сказати. А то ж піде туди, не знаючи... Одначе при людях говорити не хотів.
Від Данила ж таки побратими довідалися, що по горах уже можна ходити. На полонинах трава зеленіє, скоро букові ліси листом вкриються. Через потоки ще важко переходити, але сніг усюди станув, хіба що в глибоких ярах ще залишився, але й той недовго пролежить.
Довбуш усе уважно вислухав, а по вечері влаштував нараду.
— Насиділися за зиму, — сказав твердо,— наголодувалися. Завтра вранці розходьтеся по селах і скликайте опришків сюди. Вербуйте нових людей. Цього року ми будемо піднімати на панів цілі села. Мусимо мати сильне військо і добру зброю. Трохи зброї у нас є. Підійдуть ще побратими — сходимо на нашу гору Стіг і там відкопаємо решту рушниць. Сподіваюся, вони не поіржавіли. З ними здобудемо стільки всякої зброї, скільки нам треба буде.
Після наради опришки не спали до пізньої ночі. Бесідували, думали.
Ех, коби ся бучок розвив і та Чорногора, Не одна би спорожніла багацька комора! —
затягнув раптом Дмитро Серичак, наперед смакуючи майбутні походи. Але ніхто не підхопив пісні. Чомусь не до пісень було. Може, хирна постать гостя стримувала.
Наступного ранку розійшлися. Мир пішов на Зелену, Маняву, Солотвину, Пугач вибрав дорогу через Криворівню, Ростоки, Кути, у рідне село. Іван Рахівський мав відвідати Ямну, Дору і пройти далі. Йому ж було доручено дістати паперу і письмового приладдя. Дмитро Серичак подався на Жаб'є, Космач, Текучу. Йому було дане завдання відвідати Дзвінку.
В колибі залишилися Довбуш, Данило і Фока. Фока також рвався на доли, але Довбуш не пустив. Надто був примітний, та й кашляв останнім часом.
— Ти мені тут потрібний, — втихомирював він хлопця,— Ми з тобою порадимось, поговоримо. А як принесе Рахівський папір та чорнило, до когось з панів листа напишемо. Напишемо? — спитав усміхаючись.
Час минав, а Данило так і не наважувався розповісти Довбушеві про Дзвінчині заручини: то Фока сидів у хаті, то Довбуш виходив. Нарешті одного разу отаман сказав, що йде в ліс на полювання. Товариству знову загрожував голод.
Навіть ті, що пішли на доли, нічого на дорогу не взяли, щоб більше залишити отаманові й Фоці. А тут же ще й Данило світив очима, виснажений, голодний.
Ішов лісом Довбуш, усміхаючись пробудженій від зимового сну природі. На південних схилах кичер зеленіла молоденька травичка. Щебетали перші перелітні пташки.
Тут був смерековий ліс впереміжку з буковим. На буках тільки ще розпукувались бруньки. Довбуш при.^ гадав, як колись випав страшний недорід трав і ранньої весни, щоб вівці не загинули з голоду, погнали їх на бруньки. Тримали в лісі, поки не поросла на полонинах трава. Тоді ще він пас овечок на чужих полонинах. Ой як давно то було...
Спускався все нижче, і в лісі ставало все тепліше, затишніше, та й сонце підбилося вище. По дорозі зустрічались нові породи дерев, траплялись вже й дуби, що досі не скинули з себе торішнього побурілого листя, грубі ялиці, кедри. Довбуш сподівався зустріти звіра. Розраховував на дикого кабана... На жаль, ніде не знайшов і сліду, хоч під буками лежало торішнє насіння.
Пройшовши ще з півмилі, набрів на потічок. Ніс той потічок свої води кудись у долину, розважаючи по дорозі своїм шумом сонні ліси і дикі скелі.
"Тут повинен би стрітися якийсь звір",— подумав Довбуш. Знав повадки тварин. Знав, що дикі свині тримаються біля води і козулі трапляються поблизу потоків. Тому пішов у його верхів'я, пильно розглядаючись по сторонах. У своїх м'яких постолах ступав безшумно, як кіт.
Раптом почув якісь незрозумілі звуки. Наче хтось чи то скімлив, чи то плакав.
Зупинився, розглянувся на всі боки — тихо. Подумав, що причулося. Ступив кілька кроків — знов те саме, тільки голос наче згори лине. Підняв голову і завмер від подиву, забачивши, хто видавав ті звуки. Недалеко від нього ріс серед сім'ї буків великий, старезний дуб. Він ще не розпрощався з торішньою одежиною — сухим кучерявим листям, серед якого де-не-де висіли спілі жолуді. Мало не на самому вершечку його на гілляці стояв на задніх лапах ведмідь, а передніми тягнувся до навислої над ним галузки, де висіли жолуді. Гілляка під ним вгиналася, і він ніяк не міг ті жолуді дістати. А був, видно, голодний, тому й сердився, і видавав із себе оте скімління, що привернуло Дов-бушеву увагу.
Смішно було дивитись, як король гір нервує і не може дістати дрібного жолудя, як він тупцяє на гілляці і скімлить від досади й злості.
"Шкода мені тебе, гірський вуйку,— звернувся до нього у думці Довбуш,— але ще більше шкода Фоки й Данила, що голодні сидять. Іншим часом я б тебе не скривдив, а тепер мушу".
Він зняв з плеча рушницю і, прицілившись, вистрілив. Ведмідь упав додолу мертвий. Це був молодий ще ведмедик — толук К Здалека видався більшим, дорослішим. На землі ж виявився невеличким худим зві-риком.
Довбуш випотрошив його, дав стекти крові, закинув на плечі і подався до колиби. Добрався аж пізно ввечері, стомлений, спраглий і голодний. Фока вже хвилювався і кілька разів вибігав виглядати, тож зрадів невимовно. Залишив для нього вечерю — юшку з оленини, заправлену кукурудзяною мукою, і добрий шматок м'яса.
— Ви вже їли? — спитав Довбуш.
— їли, ми добре наїлися,— запевняв Фока.
— Ти за себе кажи,— промовив ласкаво Довбуш,— за Данила не відповідай. Він ще не швидко насититься. Чи не так, Даниле?
— Ні, нЬк>го, я справді вже трохи від'ївся,—усміхнувся Данило.
— Дивіться, щоб я кого не скривдив,— сказав Довбуш, беручи з рук Фоки миску.
По вечері Фока пішов на варту. За ним мав заступити на варту Данило, а тоді, над ранок,— Довбуш.
Залишившись сам на сам з отаманом, Данило довго думав, як же йому розказати про Дзвінку. Кілька разів вирішував уже мовчати, а потім сумління підказувало, що так не можна. Хоч Дзвінка й була хороша люб^с-кою, та хтозна, якою стане для отамана заміжньою жінкою, коли присягне в церкві іншому.
Довбуш помітив, що Данило чимось мучиться, але подумав, що, може, то за жінкою, за дитиною сумує.
— Не знаю, отамане, як вам і казати,— нарешті по-
Толук — однолітній звір.
чав Данило.— Те, що маю розповісти, може вас засмутити.
Довбуш сів на постелі.
— Про Дзвінку хочу говорити... Чи дозволяєте? — спитав Данило...
— А чому б ні? Говори.
— Заміж збирається.
Довбуш повів рукою перед обличчям, немов відганяючи настирливу муху.
— За кого?
— За свого дівера.
— За Степана?
— За нього.
— Так, так...
"Дивні ці жінки,—думав Довбуш, — любить, цілує, плаче — і виходить за іншого... А втім... їй жити було нелегко, це правда. Але... Чому ж так скоро?! Чому за Степана?" '
В цьому було щось особливо образливе. Степан — ворог, гірший від самого пана. А Ксеня... Сама ж казала, що Степан їй ненависний, що не любить його. Ні, це не проста справа. Є тут щось...
— Чому ж за Степана? Чи не знайшла молодшого? — спитав із удаваним спокоєм.
— Не знаю, отамане,— одказав Данило Вовк, здивований тим, що його звістка, здавалося, не справила особливого враження.— Я так міркую, пане отамане, що жінці ніколи не можна вірити.
— Можна вірити, Даниле, можна,—сказав Довбуш.— Жінка — велике слово. Жінка нас з тобою породила, вигодувала, виростила, не раз наплакалася над нами, і малими, і великими... А ти таке кажеш.
— Я не про неньку казав, а про любаску. От як Дзвінка. Чого їй ще треба було? Все мала.
— А чоловіка не мала, — перебив Довбуш,— сім'ї не мала, розумієш, Даниле? А жінка створена на те, щоб дітей родити. От і Дзвінка... Доки була молодшою — тішилась, що її любить сам Довбуш. А потім, з роками, стало їй цього замало...
— А ви з нею говорили про це? — зчудовано спитав Данило.
— Говорив. Я сам їй нарадив заміж іти. Данило був вражений.
— То ви її розлюбили?
— Коли б розлюбив, може, і не давав би їй такої ради.
— Значить, любите й досі?
— Люблю!
Степан Дзвінчук готувався до весілля. "Обзорин" він не потребував робити, бо добре знав Дзвінчине господарство. Був певний, що, відколи до неї почав ходити отаман опришків, багатство її ще збільшилося.
І от Степанові свати з горілкою, калачами, волоськими горіхами та яблуками в супроводі молодого прибули до Дзвінчиного двору. Підійшовши до дверей, постукали.
— Ци є люди в хаті? — спитали.
— У хаті.
