Опришки - Гжицький Володимир

Ішов важно, величаво, ніс свої великі, крислаті роги. Під його стрункими ногами потріскували сухі галузки. Він зупинився, нервово мотнув головою і почав нюхати повітря. Люди стояли з підвітряного боку. Не почувши нічого підозрілого, олень підніс угору голову і знову заревів. Почав з низьких нот, тоді переходив на усе вищі. А закінчив найнижчою. За кожним віддихом з рота йому бухала пара.

Довбуш і Фока довго милувались красенем. Нарешті отаман не витримав і вийшов із-за дерева. Людина і звір глянули одне одному в очі.

— Злякався? — спитав Довбуш.

Від несподіванки звір стояв якусь мить нерухомо.

— Не бійся, шукай собі своєї пари,— промовив Довбуш.

Олень враз крутнувся на місці і величезними стрибками подався в глиб лісу.

— Ви б його не стрілили? — спитав Фока.

— Ні.

— Чому?

— Тому, що нешкідливий і дуже гарний.

Пішли далі. Скоро забули про оленя. Кожен думав свою думу. Мовчали. Навкруги стояла тиша.

— Зима підкрадається,— порушив її раптом Довбуш.— Де ти думаєш зимувати, Фоко?

— З вами,—просто сказав хлопець.—Я більше не маю місця на землі. До Дзвінки не піду.

— Такий ти твердий?

— Не вірю їй більше.

— А може, перепросишся?

— Ні, отамане.

— Гаразд. Перезимуємо якось,— сказав Довбуш. Розумів, яких мук мусила коштувати смертельно закоханому другові відмова від можливості хоч бачити кохану.

Після коротких перепочинків, необхідних Фоці, йшли та йшли їм одним відомим бездоріжжям, спускалися в долини і знов виходили на верхи. Отак нарешті добралися до Чорногори. На гору Стіг, де був табір, прийшли аж пізно ввечері. Підходили до табору обережно. Усяке могло бути. Може, вже десь чатує засідка, або замість опришків там уже сидять вояки Потоцького. Одначе звуки флояри, що далеко полинули в безконечні гірські простори, обіцяли безпеку.

В таборі всі були в зборі. Сиділи групами коло кількох невеличких ватр перед колибами, готували, хто як умів, вечерю. Одні смажили на патиках овече м'ясо, інші варили в казанках кулешу, розмовляли про недавні походи, ділились новинами, оловідали цікаві пригоди, свої і товаришів, згадували убитих і скараних друзів, радились, де зиму зимувати. Іншим часом молодь танцювала б під звуки флояр і дрммб, співала б опришків-ських пісень. Але зараз ні в кого не було охоти веселитись. Наближався час розставання. А це завжди був найпечальніший час. Особливо цього року. Вертати до рідних осель було небезпечно. Мусили шукати притулку там, де їх ніхто б не знав.

Підійшовши до гурту, Довбуш привітався. Радість усіх важко передати словами. Найближчі його порадники Палій, Мир, Крига, Іван Рахівський і Орфенюк одразу ж пішли за ним в його колибу на раду. За якийсь час усім було оголошено, що цього року більше спільних походів не буде. Завтра ж треба розходитись.

— Як визимуємось, то знов зійдемось тут, мої дорогі побратими,— сказав Довбуш.— Файні ви хлопці, відважні, з вами я хотів би й на той рік гуляти. Як ліс зазеленіє, як на полонинах задзвонять овечі дзвіночки — зійдемося отут. Нам навесні багато треба зробити, багато дворів треба з землею зрівняти, багатьом панам голови постинати. А найперше мені треба з панами

Яблоновськими поквитатись. Вони мені й вам, побратими, дещо винні, та й тобі, Юрашку Бендейчуку. Правду я кажу?

— Правду, правду! — загукали опришки.

— А де ж ти, Бендейчуку, думаєш зимувати? — спитав потому Довбуш.

— Подамся на угорський бік. Там маю сестру віддану, то наймусь на роботу, може, навіть у її чолрвіка.

— А де то зараз твій побратим Андрись Валя? — згадав Довбуш.

— Хто його знає. Може, вже в Польщі.

— А може, вовки з'їли,— сказав Палій.

Довбуш порадив побратимам зброю взяти з собою, заховати до зими в надійні місця. За зиму припасати, де хто може, порох і кулі, щоб, як тільки зійдуться навесні, зразу ж і могли діяти.

Ніч минала спокійно, остання ніч перед розставанням. Як усі ночі до того, табір охоронявся вартовими, що змінювались через нерівні, кожного разу спеціально домовлювані проміжки часу. Були точні, хоч годинники їм і не снилися.

Десь опівночі вийшов на небо місяць, і, наче під його поглядом, розступилися хмари, і тихе холодне світло полилося на верхи. Стало ясно як удень. Це була перша морозна ніч. У горах такі ночі бувають ясні й тихі.

На останній варті стояли два досвідчені опришки — Іван Лоюк і Павло Бойчук. Стояли вони один від одного на досить великій відстані. І раптом одному з них, Павлові Бойчуку, вчувся якийсь рух у долині. Він швидко підбіг до Лоюка. Спитав, чи той не чує. Але Лоюк не чув. Обоє почали прислухатися. І тепер ясно почули невластивий природі шум. Це не був ні шум вітру в галуззі смерек, ні хода ведмедя через згарище. В ньому час від часу прочувався брязкіт зброї і тупіт людських ніг.

Бойчук побіг будити опришків. В одну мить усі були на ногах, готові до бою. Довбуш пішов з Бойчуком на місце, звідки чути було той шум. Вже можна було розрізнити й голоси. Сумніву не було. Це наступало військо.

Довбуш мав тридцять вісім хлопців, готових до бою. У всіх була зброя. У більшості рушниці, у кожного достатня кількість пороху й куль. Можна було без великого риску зустріти й сотню королівського війська, зважаючи на те, що вояки не знають місцевості і, наступаючи на табір, мусять ще перейти чимале відкрите місце, що його з наказу Довбуша давно вже було очищено від кущів жерепу. Завбачливо подбав отаман про те, щоб ворог не міг підійти до табору непоміченим. Навколо табору було також покопано шанці на одного-двох чоловік кожний. Копали кожен для себе, добротно, по-газдівськи; 3 цих шанців можна було безкарно поливати ворога свинцем. Там зараз і засіли опришки. Кожен з них приніс у свій шанець, крім рушниці чи пістоля і бартки, ще й каміння. А Крига захопив довбню. Він довіряв їй навіть більше, ніж рушниці.

Вояків вів полковник Пшелуський. Мав загін з п'ятдесяти чоловік добірного коронного війська. Дізнавшись про розгром, вчинений Довбушем у Гедалі, напад на купців і на управителя Злотницького, коронний гетьман Потоцький лютував так, що з ним мало не трапився серцевий припадок. Викликав полковника Пшелу-ського і наказав йому винищити опришків. Іти по гарячих слідах, дістатися їхнього гнізда і там винищити. Самого ватажка привести живого. Без нього не вертати.

З таким важким завданням Пшелуський підступив до табору Довбуша. Вже сама дорога туди виявилась неможливо важкою. Коли б не зрадник, Пшелуському вік не дійти б туди зі своїми вояками. Це все були уродженці Поділля, гір зроду не бачили і, звичайно, умов гірського бою не знали. Тому й зачули їх опришки, хоч як старалися підійти непоміченими. Показували дорогу колишній опришок Ілько Єндик, якого Довбуш прогнав із загону за те, що опришкувата хотів заради простого грабіжництва та за непослух, і Степан Дзвінчук.

Довбуш наказав своїм хлопцям підпустити вояків ближче.

Вояки мали завдання, вийшовши з лісу і косодере-вини, що росла по узбіччю, пробігти відкриту ділянку якомога швидше і напасти на табір зненацька. Надіялися на легковажність та впевненість опришків у своїй безпеці в цьому дикому закутку.

Ось уже й показався із заростів перший ряд королівських вояків. Ішли пригнувшись, з рушницями напоготові. За першим на деякій відстані ішов другий ряд. Так само, як і перший, пригнувшись, почав підніматися вгору. В таборі було тихо. У полковника Пше-луського створилося навіть враження, що опришків уже там немає. Могли ж змінити місце для табору або й взагалі розійтися по домівках. Готовий був уже напасти на провідників з лайкою, аж раптом розлігся пронизливий свист, а за ним залп із тридцяти восьми рушниць. Перший ряд королівського війська як ішов розсипаним строєм, так і впав. Усі до одного. Але поки опришки набивали рушниці, другий ряд підбіг впритул до шанців.

— Бий їх! — почулася команда, і хлопці з сокирами кинулися на нападників. Ті з опришків, що мали пістолі, зблизька випустили в них свої набої.

Такої битви ще не бачили віковічні гори. Брязкіт зброї, крик переможців, зойки поранених розтинали тишу предковічного лісу. Перевага була на боці опришків. У рукопашному бою успіх битви визначали сокири. А Крига, схопивши довбню за один кінець, пішов трощити ворожі голови, як у Гедалі на весіллі лавкою. Ревів при цьому, наче дикий звір. Рештки королівського війська почали в паніці утікати. Раптом пролунав постріл — і Крига з піднятою вгору довбнею впав смертельно поранений на землю. Довбуш бився у той час з молодшим офіцером на шаблях. За двобоєм напружено слідкував полковник Пшелуський. Він уже зовсім втратив надію на перемогу, але тримав Довбуша на мушці. Ніяк не міг стрілити, щоб не поцілити офіцера.

Це він пострілом поранив Кригу. А в цей час Довбуш нарешті вибив шаблю з рук офіцера, легко, як галузку, стяв йому голову і оглядівся.

Побачивши Кригу на землі і димлячий пістоль у руках полковника, кинувся на того, не давши йому опам'ятатись, і прошив шаблею наскрізь. Тоді знов оглядівся. Кілька королівських вояків стояло з піднятими вгору руками — здалися на ласку переможців. Перед ними стояли опришки з одібраними в них рушницями. По всьому узбіччю валялися трупи вояків, а серед них і кількох опришків. Скинувши крисаню, Довбуш постояв хвилину над тілом Криги. Про що він думав? Може, про своє життя, на яке важать тисячі отаких, що отут лежать і стоять з піднятими вгору руками. Думав недовго. Надів крисаню й наказав опришкам зібрати трофейну зброю, скласти в одне місце. Потім звернувся до полонених.

— Ось ви в наших руках,— сказав він їм.— Самі прийшли. А по що? По наше життя? Вам не вдалось його у всіх нас забрати. Убили ви трьох наших побратимів, а вас лягло три десятки, а поранених ще, май, більше. Офіцери ваші побиті. Чого ви йшли до нас? Що ми вам злого зробили? Ми не палили ваших осель, не безчестили ваших жінок. Ми нищили тих, що і вам були ворогами. Ми забирали в багатих, шляхтичів, дуків, лихварів, а давали бідним, допомагали знедоленим, йшли на захист тих, хто прибігав до нас просити допомоги. А ви пішли на нас зі зброєю! Ви тепер безборонні, і ваше життя в наших руках. Ми можемо вирізати вас до ноги. Але ми не душогубці. Ми хочемо, щоб ви розповіли вашим камратам, що чорні хлопці не розбійники, не вбивці. Нас покликав бідний народ собі на оборону, бо не може він більше терпіти панської сваволі.

Замовк на мить, задумався.