Опришки - Гжицький Володимир

Нових приймав обережно. Допитувався, чому прийшли, чи не з жадоби наживи, чи знають, що їх чекає, коли попадуться смолякам в руки. Випробовував їх на сміливість, витривалість, кмітливість. Питав кожного, кого той лишив удома, чи має дітей, чи має дівчину. Тих, що мали дітей, не брав, а тих, у яких була дівчина, попереджав, що опришок не має права сходити в долину без потреби і без отаманового дозволу. Відібрані присягали на Довбушів топірець і рушницю.

За тиждень прибуло стільки новобранців, що мусили вже ночувати під відкритим небом. Одного ранку Довбуш зібрав хлопців, що зналися на теслярстві, і велів будувати ще одну колибу. А старого побратима Мира послав з десятьма хлопцями на гору Стіг по сховану там зброю. Велів поклонитися могилі побратимів. Там спочивали Крига, Баюрак і Квітчук.

— Після першої ж виправи поставимо хрест на їх могилі,— сказав Довбуш.

А сам тим часом гарячково готувався до походу на богородчанську фортецю. Нічого ще не говорив опришкам. Чекав Мира із зброєю.

Зброя виявилася в доброму стані. Куль і пороху знайшлося вдосталь. Озброївши все своє військо, Довбуш нарешті відкрив друзям свої плани:

— Ідемо на богородчанську фортецю. Там, нові мої побратими, доведете, чого ви варті. Старих я знаю, ті не підведуть. Пам'ятайте, хто потрапить у полон, того живцем розчетвертують. Дії мусять бути швидкі, як куля з рушниці. Як здобудемо фортецю — виріжемо все панське кодло і спалимо прокляте гніздо.

Відколи старі опришки знали Довбуша, такого наказу ще від нього не чули...

— На свист виходити з палацу — і в гори,— говорив далі отаман.— Вже сьогодні висилаємо розвідку з побратимів Івана Рахівського, Данила Пугача і... хто третій добровільно? — спитав, звертаючись до гурту.

Всі опришки, як один, піднесли вгору руки.

— Всім у розвідку не можна. Хто був уже в Бого-родчанах?

Зголосився Палій, його й призначили в розвідку третім.

Розвідники зразу ж і рушили на доли. А наступного ранку і Довбуш з тридцятьма опришками верхами подався в бік Солотвини. Всі були добре озброєні, всі мали рушниці, сокири, а старі опришки — ще й пістолі. У Довбуша висів при боці палаш, яким він торік стяв, голову офіцерові королівського війська.

Несли з собою чотири драбини. Кожну — по два чоловіки, міняючись по черзі через певний час.

До Солотвинського лісу дісталися ввечері. Там уже їх чекав Палій із хлопцями. Вони вже все розвідали. Нічого нового й несподіваного не виявили.

1$ В, Гжицький

545

Порадившись із найстаршими побратимами, Довбуш вирішив напасти на фортецю удосвіта.

Ще перші півні не співали, як опришки спустилися з лісу в село. Панський палац бовванів на горбі в густому тумані, мов у павутинні. Ні м}фу, ні залізної брами з вишками над нею не було в цьому тумані видно. Пугач і Палій повели усіх в обхід.

Тихо підійшли до муру і приставили драбину. Виявилось: закоротка. Не діставала до верху на пів людського зросту. Тоді Довбуш наказав двом побратимам підняти драбину на плечі. Тепер уже з останнього щабля можна було досягти верха муру. Одному Довбуш наказав стати цапки перед драбиною, а решті опришків по його спині, по вільних руках товаришів, що тримали драбину, лізти на драбину, а тоді по її щаблях — на мур. З муру, по гіллі дерев, що росли здовж нього, злазити на землю. Вправи з драбиною Довбуш проробив з опришками ще в таборі. Передбачав, що мур може бути зависокий. В крайньому разі, мали зв'язувати дві драбини докупи. Принесли з собою мотузки. Проте до цього способу не довелося вдаватися.

Пропустивши вперед десять найхоробріших хлопців, Довбуш поліз і сам. Поки за ними перелазила решта, він розподіляв завдання. Кожен опришок мав знати, що йому робить.

Вартових на вишках біля брами доручив Пугачеві й Мирові. Вони мали їх безшумно зняти. Обидва справилися з цим швидше, ніж можна було сподіватись. Закололи їх сплячих і забрали рушниці. Двох інших, на задніх вишках, мали зняти Іван Рахівський і Бойчук. Рахівський заколов свого, а Бойчук не встиг, і той вартовий ударив у дзвін. Бойчук вистрілив і вбив його. Але постріл був небажаний. Коли б це трапилось на кілька хвилин раніш, усе б пропало. На щастя, Пугач уже відчинив браму, яка замикалася зсередини на звичайний засув. Свистом дав знати опришкам, які ще не встигли перелізти через мур, що хід вільний, і через кілька хвилин вони вже були біля брами, покинувши непотрібні тепер драбини.

Почувши постріл, Довбуш поспішив з кількома оп-

вдалося зробити на диво легко. їх було всього десятеро, і всі, роздягнені до білизни, спали. Опришки забрали у них рушниці, кулі, порох, загнали їх самих в кут і на

ришками до касарні, щоб роззб]

І це

казали не рухатися з місця. Забезпечивши відступ, Довбуш з Пугачем, Миром, Бойчуком, Рахівським і ще шістьма опришками попрямували до замку. Цю величну назву давали пихаті шляхтичі звичайним будинкам, у яких мешкали. І богородчанський "замок" був просто великим одноповерховим будинком з колонами.

Двері до покоїв відчинили опришкам самі лакеї. їм було обіцяно нагороду і запевнено їх, що пани для них більше не страшні.

Самого власника маєтку застали в постелі. На постріл Бойчука він навіть не прокинувся, і тільки грюкіт, з яким виламували двері до його спальні, розтривожив його п'яний сон. Побачивши опришків, спросоння не міг второпати, в чому справа.

— Хто тут? — крикнув, глянувши на пістоль, що висів на стіні на дорогому килимі.

— Довбуш! — сказав весело отаман.— В гості прийшов!

— Єзус-Марія! — скрикнув пан, і це були його останні слова. Довбуш рубонув його палашем по голові. Після цього одним ударом відтяв йому голову.

Виходячи з замку, Довбуш наказав підпалити його. Лакеї з його наказу принесли свічок, олії, пообливали олією меблі, постіль і запалили. За хвилину огонь охопив увесь будинок. Службі панській Довбуш дозволив теж набрати собі панського добра.

— Беріть усе, що вдасться врятувати від вогню, все ваше.

А опришки розбивали столи, столики, шукаючи грошей. Пугач забрав золоті прикраси, персні.

Довбуш не взяв для себе нічого, крім пістоля і мисливського ножа, що також висів у піхвах на килимі. Коли на його свист опришки зійшлися перед палаючим замком, він сказав:

— Забирайте рушниці, порох, і кулі, і все, що хто собі вподобав. Поки сонце зійде, маємо бути в горах. Касарні не паліть. Воякам я сказав, чого ми прийшли, і чого ми хочемо. Вони ні в чому не винні. Вартових шкода, та що ж поробиш!

За кілька хвилин всю зброю, відібрану у вояків, було роздано опришкам, а ще за мить вони спокійно вийшли з двору, який тонув у хмарах чорного диму. Довбуш заборонив воякам гасити полум'я, але й без цієї заборони вони вже, хоч би й хотіли, погасити його не могли б. Думали вже про службу в іншому місці, у нових панів. Тут робити було нічого.

Щоб змилити погоню,— а Довбуш сподівався погоні,— він вирішив розділити свій загін на дві частини і кинути в два протилежні боки. Сам він з одною частиною мав вирушити під Болехів, де його менше всього зараз сподівалися. Там, у селі Гошові, під самим містом, був маєток багатого, гоноровитого шляхтича Гошов-ського. Два роки тому Довбуш зазнав там невдачі. Двох опришків смоляки тоді вбили, а двох зловили і покарали мученицькою смертю.

Довбуш обіцяв тоді помститись. А вже коли Довбуш обіцяв, то слова дотримував. Панок чекав на його прихід два роки. Тоді вирішив, що уже не прийде. Проте не відпускав жовнірів, хоч утримання їх коштувало дуже дорого — звичайно, не йому, а селянам, на яких було накладено заради цього додаткові податки. От до цього панка і збирався Довбуш у гості.

Другу групу, під командою Івана Бойчука, Довбуш послав у бік Микуличипа. Мали руйнувати маєтки панів і лихварів, палити корчми, сіяти страх серед шляхти. Виконавши завдання, мали вертати на збірний пункт,, на Зелений Потік, в місце, якого ще пани не відкрили.

Отак домовившись у лісі під Солотвиною, загони розійшлися в протилежні боки. Пішли горами, лісами, не шукаючи доріг, продираючись крізь зарості, перескакуючи через потоки, проходячи через бори і болота, долаючи скелі й ріки.

Отак само сміливо й зухвало йшла того року весна. Під її чарами з дня на день все більше зеленіли полонини, розвивалось листя на деревах, густішали ліси. Людям хотілося співати разом з птаством, що щебетало тепер від зорі до зорі, славлячи всемогутню матір при-РОДУ-

Довбуш ішов попереду своєї ватаги, глибоко задумавшись. Думав усе про Дзвінку. Гнав від себе думки про неї, а вони все вертали й вертали.

Хтось із опришків позаду заспівав:

Шкода травки та й муравки

Тому облогові — Шкода тої молодиці

Тому ворогові.

Довбуш машинально обернувся, і співак раптом замовк.

Довбушеві шкода зробилось, що збентежив молодого летіника.

— У поході треба йти тихо,— сказав м'яко.

— Він ще молодий, не знає, — відізвався Мир.

— А ви повчіть.

У ті часи взагалі рідко можна було зустріти в лісах людину. От на полонинах люди бували частіше. В цю пору на деяких полонинах уже почалось літування. Цієї весни раніше, ніж звичайно, гнав пастухів на полонини нестаток заготовленої на зиму паші.

Надходив вечір, коли опришки зупинилися навпроти села Готова. Довбуш наказав побратимам відпочивати, а Іванові Рахівському, Миру, Пугачу і Фоці моргнув, щоб трохи відійшли з ним порадитись. Розповів їм нарешті план, який визрій у нього дорогою.

— Є тут у селі піп,— почав він, — немолодий уже, православний. Тримає панську руку. Після того як ми побували у цім селі два роки тому, той піп виголошував у церкві проти опришків і окремо проти мене казання, закликав людей, аби нам не допомагали, виказували тих, хто до нас прихильний, і ще всяке говорив. Добре б того попа настрашити. Ось що я надумав. Напишемо йому листа. Фока напише, я скажу, що саме писати, а хтось того листа передасть попові в руки. В листі напишемо таке: "Ваше преподобіє, чи як там, я, Олекса Довбуш, кланяюсь вам низенько і прошу, аби ви були такі ласкаві приготувати на завтра вечерю для двадцяти чоловік. Як сонце зайде, я прийду на цю вечерю з опришками. Коли б ви не послухали і вечері на той час не було, то прийдеться вам за це відповідати". Можна б додати: "Не подивимось, що ви духовна особа, а так почастуємо, як того капелана — чули, певне?" Чи, може, вже не треба цього? — звернувся до побратимів.

Фока сказав, що не треба, і без того все ясно.

Одно було всім неясно: для чого це робиться? Як можна вечеряти у попа, попередивши його про свій прихід, коли ось поряд у фільварку стоїть військо?

Проте ніхто не заперечив отаманові, не задавав ніяких питань.