Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

«Мій предок, сер Ральф Масґрейв, посідав високе становище при дворі і був правою рукою Карла Другого в його мандрах»,- мовив мій друг.

«Он як! - відповів я.- Чудово. Гадаю, це дає нам останню потрібну ланку. Я хочу привітати вас, адже ви стали власником,- щоправда, за вельми трагічних обставин - пам’ятки, яка дуже цінна і сама собою, і як історична рідкість».

«Що ж це таке?» - запитав він схвильовано.

«Ніщо інше, як стародавня корона англійських королів».

«Корона?!»

«Саме так. Пригадайте-но обряд. Як там сказано: «Кому це належало?» - «Тому, хто пішов». Це про смертну кару Карла Першого. Далі: «Кому це належатиме?» - «Тому, хто прийде». Це Карл Другий, чиє повернення дехто вже передчував. Отже, немає ніякого сумніву, що ця пом’ята, покручена діадема вінчала чола королів із династії Стюартів».

«Але як вона потрапила у ставок?»

«Ну, відповідь на це запитання потребує часу».

Я поволі виклав йому увесь ланцюг своїх припущень і доказів. Уже посутеніло, й місяць яскраво сяяв у небі, коли я скінчив свою розповідь.

«Але чому Карл Другий не одержав назад свою корону, коли повернувся?» - запитав Масґрейв, знову поклавши пам’ятну річ у полотняну торбину.

«О, тут ви зачіпаєте загадку, яку ми навряд чи зможемо коли-небудь розгадати. Напевно, той Масґрейв, що знав таємницю, залишив перед смертю нащадкові цей документ, не пояснивши його змісту. З того дня й аж донині він переходив від батька до сина, поки нарешті потрапив до рук людини, що зуміла відгадати його таємницю, але поплатилася за це життям...»

Отака історія «Обряду родини Масґрейвів», Ватсоне. Корона й нині зберігається у Гарлстоні, хоча господареві й довелося подолати чимало перешкод і заплатити великі гроші за дозвіл залишити її в себе. Якщо забажаєте подивитись на неї, то назвіть лише моє ім’я, і я певен, що вам із задоволенням покажуть її. А щодо тієї дівчини, то про неї більше ніхто не чув: вона, мабуть, покинула Англію й забрала з собою в заморські землі пам’ять про свій злочин.

Це сталося тоді, коли мій друг Шерлок Холмс іще не одужав після нервової перевтоми, якої зазнав після напруженої роботи навесні 1887 року. Вся ця пригода з Нідерландсько-Суматранською компанією й зухвалим шахрайством барона Мопертюї ще надто свіжа в пам’яті публіки й надто пов’язана з політикою та фінансами, щоб я міг переповісти її в цих нарисах. Проте певним чином вона стала приводом до однієї рідкісної й загадкової справи, що дала змогу моєму другові виявити силу ще однієї своєї зброї з численного арсеналу інших її видів, які слугували йому в нескінченній боротьбі зі злочинністю.

Як зазначено в моїх нотатках, чотирнадцятого квітня я одержав телеграму з Ліона, в якій повідомлялося, що Холмс лежить хворий у готелі «Дюлонж». Менш ніж через двадцять чотири години я вже був у номері хворого і з радістю переконався, що нічого страшного йому не загрожує. Однак розслідування, яке тривало понад два місяці, коли він працював по п’ятнадцять годин на добу, а то й більше, підірвало його залізне здоров’я. Навіть блискуча перемога, що нею завершилася його праця, не врятувала сердегу від знесилення після такого страшного напруження, і поки ім’я мого друга гриміло по всій Європі, а готельний номер було по коліна засипано вітальними телеграмами, я знайшов його тут у полоні найтяжчої нудьги. Навіть думка про те, що він досяг успіху там, де не впоралася поліція трьох країн, і легко переміг найспритнішого шахрая в Європі, не могла здолати його байдужості.

Через три дні ми разом повернулися на Бейкер-стріт, але зрозуміло було, що моєму другові треба змінити оточення, та й мене вабила думка провести весняний тиждень на селі. Мій давній приятель, полковник Гейтер, що був моїм пацієнтом в Афганістані, часто запрошував мене завітати до нього в гості. Під час останньої зустрічі він сказав, що був би радий, якби зі мною приїхав і мій друг. Я завів про це мову здалека, але коли Холмс довідався, що нас запрошують до парубоцької господи й що він матиме там цілковиту свободу, то пристав на цю пропозицію, і вже через тиждень після нашого повернення з Ліона ми були у полковниковій садибі. Гейтер був бравий старий вояка, що побачив трохи не увесь світ, і незабаром виявилось, як я й чекав, що в них із Холмсом є чимало спільного.

Увечері того самого дня, коли приїхали, ми сиділи в полковниковому кабінеті; Холмс умостився на канапі, а ми з Гейтером зацікавлено оглядали його невелику колекцію східної зброї.

- До речі,- несподівано мовив полковник,- я думаю, що треба взяти з собою нагору револьвер, якщо раптом здіймуть тривогу.

- Тривогу?! - вигукнув я.

- Так, тут у нас нещодавно сталася пригода. Минулого понеділка пограбували будинок старого Ектона, одного з найбільших тутешніх багатіїв. Збитків завдано невеликих, але злодії й досі на волі.

- І ніяких слідів? - спитав Холмс, зупинивши свій погляд на полковникові.

- Аніяких. Але то дрібниця, це сільське пограбування навряд чи зацікавить вас, містере Холмсе, після тієї гучної міжнародної справи.

На цей комплімент Холмс відповів недбалим порухом руки, але з усмішки його було видно, що він задоволений.

- Чи було там щось цікаве?

- Як на мене, то нічого. Злодії обнишпорили бібліотеку, й здобич не варта була їхніх зусиль. У кімнаті все було перевернено догори дном, шухляди зламано, шафи з книжками перерито, і взято лише томик Гомера в перекладі Попа, два позолочені свічники, прес-пап’є зі слонової кістки, маленький дубовий барометр і моток мотузки.

- Що за дивовижний набір! - вигукнув я.

- О, ті хлопці, видно, похапали перше, що їм трапило до рук.

Холмс гмикнув.

- Тутешня поліція мала би зробити з цього якийсь висновок,- сказав він.- Адже цілком зрозуміло, що...

Я застережливо підніс палець:

- Ви приїхали сюди відпочивати, любий друже. Заради Бога, не беріться до нової роботи, поки ваші нерви не заспокоїлися.

Холмс знизав плечима, покірно глянув на полковника, і розмова попливла далі вже безпечнішим річищем.

Однак усі мої застороги звелись нанівець, бо наступного ранку ця загадка утрутилася в