Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Зрозуміло, що ми обшукали увесь будинок від підвалу до горища, та його не було ніде й сліду. Ще раз нагадую, що наш будинок - то справжнісінький лабіринт, особливо найстарше крило, тепер покинуте; але все-таки ми обнишпорили кожну кімнату, проте ніде не знайшли ані знаку пропалого Брантона. Я просто віри не йняв, що він міг піти геть, покинувши тут усе своє майно, але що мені було ще думати? Я викликав тамтешню поліцію, та марно. Минулого вечора дощило, й огляд травника та всіх стежок навколо будинку нічого не дав. І тут нова пригода відвернула нашу увагу від цієї таємниці.
Дві доби Рейчел Говелс хворіла, то марячи, то б’ючись в істериці, тож довелося найняти для неї на ніч доглядальницю. Третьої ночі після Брантонового зникнення доглядальниця, побачивши, що її хвора спокійно заснула, теж задрімала в своєму кріслі; але коли вона прокинулася вранці, то побачила, що ліжко порожнє, вікно відчинене, а Рейчел зникла. Мене швидко розбудили, і я разом з двома лакеями пішов шукати пропалу дівчину. Неважко було визначити, куди вона побігла: од вікна через травник тяглися сліди аж до ставка, повз кам’янисту доріжку, яка вела з садиби. Глибина ставка сягає вісім футів, тож можете уявити собі почуття, яке охопило нас, коли ми побачили, що сліди бідолашної дівчини уриваються біля його берега.
Звичайно, ми одразу взялися за ості й почали шукати втоплену, але не знайшли ані сліду її. Зате ми витягли на берег іншу, найнесподіванішу, річ. То була полотняна торбина, повна якогось іржавого старого металу з кількома темними чи то камінцями, чи то скельцями. Крім цієї знахідки, ми нічого не надибали в ставку і попри всі наші вчорашні розпитування та розшуки не дізналися нічого ані про Рейчел Говелс, ані про Річарда Брантона. Тамтешня поліція зовсім розгубилась, і остання моя надія - тільки на вас».
Уявіть собі, Ватсоне, як нетерпляче слухав я цю розповідь про незвичайні події, які так хотілося пов’язати між собою й відшукати якусь рятівну нитку, що могла б привести до розв’язки. Ключник пропав. Покоївка пропала. Покоївка кохала ключника, але віднедавна мала причину його зненавидіти. Вона була валлійка, натура невгамовна, пристрасна. Після того, як він зник, покоївка вкрай розхвилювалася. Вона кинула у ставок торбину з дивовижною річчю всередині. Кожен цей факт заслуговував на увагу, але жоден не пояснював суті справи. Де мені слід було шукати початок цього ланцюга подій? Адже тут була лише остання його ланка.
«Мені, Масґрейве,- сказав я,- треба подивитися на той папір, вивчення якого мало для вашого ключника таку вагу, що він навіть не побоявся втратити тепле місце».
«Щиро кажучи, цей наш обряд - чистісінька дурниця,- відповів він.- Єдине, що викликає до нього інтерес,- то його давнина. Я взяв із собою список запитань і відповідей, якби раптом вам захотілося поглянути на них».
Він подав мені той самий папірець, який ви бачите тут у мене, Ватсоне; це було щось на зразок іспиту, який мусив витримати кожен Масґрейв, дійшовши повноліття. Зараз я прочитаю вам запитання і відповіді так, як їх тут записано:
«Кому це належало?»
«Тому, хто пішов».
«Кому це належатиме?»
«Тому, хто прийде».
«Якого місяця то було?»
«Шостого, коли почати з першого».
«Де тоді було сонце?»
«Над дубом».
«Де тоді була тінь?»
«Під берестом».
«Скільки кроків треба ступити?»
«Десять і десять на північ, п’ять і п’ять на схід, два і два на південь, один і один на захід і вниз».
«Що ми за це віддамо?»
«Все, що маємо».
«Заради чого ми це віддамо?»
«Заради правди».
«В оригіналі не стоїть жодна дата, але, судячи з правопису, це середина сімнадцятого століття,- зауважив Масґрейв.- Побоююся, однак, що це мало допоможе нам у розкритті нашої таємниці».
«Зате,- мовив я,- він дарує нам ще одну таємницю, набагато цікавішу за першу. Можливо, розгадавши її, ми водночас розгадаємо й іншу. Пробачте, Масґрейве, але я скажу, що ваш ключник здається мені вельми розумним чоловіком, кмітливішим за десять поколінь своїх господарів».
«Я не дуже вас розумію,- відповів Масґрейв.- Як на мене, цей папірець не має ніякої практичної ваги».
«А мені він здається надзвичайно важливим саме з практичного боку, та й Брантон, гадаю, був такої самої думки. Він, напевно, бачив цей папірець і до того, як ви спіймали його вночі».
«Цілком можливо. Ми ніколи його не ховали».
«Він, мабуть, просто хотів поновити в пам’яті його зміст. Як я зрозумів, він мав у руках якийсь план чи мапу, яку порівнював з рукописом і негайно сунув до кишені, тільки-но побачив вас».
«Так, правда. Але навіщо йому знадобився цей наш стародавній родинний обряд і що вся ця нісенітниця означає?»
«Думаю, що встановити це нам буде неважко,- мовив я.- З вашого дозволу, ми найпершим потягом вирушимо до Сасексу й глибше вивчатимемо цю справу вже на місці».
Ще того самого дня ми були вже в Гарлстоні. Вам, напевно, доводилося бачити зображення або читати описи цього славетного старовинного замку, тож я лише скажу, що він має обриси літери «Г», причому довше його крило є новішим, а коротше - давнім зародком, з якого виросло все інше. Над низькими, важкими дверима в середині давнішої частини викарбувано дату «1607», але всі знавці погоджуються з тим, що дерев’яні сволоки й кам’яні мури - ще старші. У минулому столітті товстелезні стіни й невеличкі віконця цієї частини замку змусили врешті його власників побудувати нове крило, й старе тепер перетворене на комору, а то й зовсім порожнює. Довкола будинку - чудовий парк із прегарними старими деревами; ставок, що про нього згадував мій клієнт,- у кінці алеї, за двісті ярдів од будинку.
Я вже твердо переконався, Ватсоне, що тут не було трьох окремих таємниць, а тільки одна, і якби я зміг осягнути зміст «Обряду родини Масґрейвів», то мав би ключ до таємниці обох - і ключника Брантона, і покоївки Говелс. На це я й спрямував усі зусилля свого розуму. Чому ключник так прагнув зрозуміти зміст давнього обряду? Напевно, тому, що побачив у ньому дещо таке, що пропустили всі покоління господарів,- дещо таке, з чого він хотів дістати для
