Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

- От що,- мовив Холмс,- я хотів би негайно оглянути місце тієї пригоди. У цій пригоді дещо вельми зацікавило мене. З вашого дозволу, полковнику, я залишу вас із Ватсоном і піду з інспектором, щоб перевірити, наскільки правдиві мої здогади. Повернуся за півгодини.

Інспектор повернувся сам через півтори години.

- Містер Холмс ходить сюди-туди полем,- сказав він.- Хоче, щоб ми вчотирьох вирушили до садиби.

- До містера Канінгема?

- Так, сер.

- Чого?

Інспектор знизав плечима.

- Не знаю, сер. Мені здається, що містер Холмс іще не зовсім видужав. Поводиться якось дивно, наче хворий.

- Ваші побоювання зайві,- відповів я.- Як на мене, в цьому його дивацтві є певний метод.

- Радше в його методах є дивацтво,- пробурмотів інспектор.- Але він аж палає нетерпінням, тож якщо ви готові, полковнику, то ходімо.

Ми знайшли Холмса в полі; він походжав туди-сюди, низько схиливши голову й засунувши руки в кишені.

- Справа стає дедалі цікавішою,- сказав він.- Ваша подорож на село, Ватсоне, вдалася якнайкраще. Я провів тут чудовий ранок.

- Як я зрозумів, ви побували на місці злочину? - запитав полковник.

- Так, ми з інспектором дещо тут розвідали.

- І з успіхом?

- Так, ми побачили там дещо вельми цікаве. Я розповім вам усе дорогою. Передусім ми побачили тіло цього сердеги. Він справді помер від револьверної рани, як і повідомлялося.

- То ви в цьому сумнівалися?

- О, все це треба було перевірити. Ми недарма зробили цей похід. Потім ми мали розмову з містером Канінгемом і його сином: вони змогли точно вказати місце, де вбивця, тікаючи, продерся крізь живопліт. Це було дуже цікаво.

- Звичайно.

- Тоді ми завітали до матері вбитого. Від неї, щоправда, ми не нічого довідалися, бо вона дуже стара й хвора.

- Ну й чим скінчився ваш розшук?

- Він переконав нас у тому, що це дуже химерний злочин. Може, наш теперішній візит трохи його прояснить. Я думаю, ми з вами, інспекторе, погодимося в тому, що цей папірець у руці небіжчика, на якому записано час його смерті, має для нас величезну вагу.

- Він повинен дати нам ключ, містере Холмсе.

- Він його дає. Цей лист написала людина, яка підняла Вільяма Кервана з ліжка в таку годину. Але де поділася решта аркуша?

- Я пильно обнишпорив довкола землю, сподіваючись її знайти,- сказав інспектор.

- Лист видерли з руки небіжчика. Навіщо цей лист був комусь так потрібен? Бо він його викривав. Що той лиходій мав з ним зробити? Сунув, напевно, до кишені, не помітивши, що клаптик залишився в пальцях Вільяма. Якби ми знайшли решту тієї записки, то дуже легко розкрили б усю таємницю.

- Так, але як ми можемо залізти до кишені злочинця, якщо не спіймано самого злочинця?

- Атож, над цим треба поміркувати. До того ж тут є ще одна річ. Хтось приніс Вільямові цей лист. Звичайно ж, не той, хто його писав, бо тоді йому легше було б усе переказати словами. То хто ж приніс лист? Чи, може, він надійшов поштою?

- Я розпитав про це,- сказав інспектор.- Лист Вільям одержав учора ввечері поштою. Конверт він знищив.

- Чудово! - вигукнув Холмс, ляснувши інспектора по плечу.- Ви вже побалакали з поштарем. Працювати з вами - просто насолода. А ось і хижка, і якщо ви підете з нами, полковнику, я покажу вам місце злочину.

Ми проминули чепурну хатинку, де мешкав небіжчик Вільям, і вийшли на дубову алею, що привела нас до старовинного будинку доби королеви Анни, з вирізьбленою над дверима датою Мальплакетської битви - 1709. Прямуючи за інспектором і Холмсом, ми обійшли будинок і наблизилися до бічних воріт. Біля дверей кухні стояв констебль.

- Відчиніть-но двері, офіцере,- наказав Холмс.- Он на тих сходах стояв молодий містер Канінгем, коли побачив двох чоловіків, що билися,- саме тут, де ми зараз. Старий містер Канінгем дивився з отого вікна - другого ліворуч - і бачив, як убивця майнув за кущ. Так само каже й син. Обидва свідчать про одне й те саме місце біля куща. Тоді містер Алек вибіг і схилився над пораненим. Земля тут, як бачите, дуже тверда, тож не залишилося жодних слідів, що допомогли б нам прояснити справу.

Поки він говорив, садовою стежкою з-за рогу вийшли двоє чоловіків. Один - підстаркуватий зморшкуватий джентльмен з вольовим, засмученим обличчям, другий - дженджуристий юнак, чиє розкішне вбрання й усміхнений вид аж ніяк не в’язалися з трагедією, що привела нас сюди.

- Все так, як і було? - спитав юнак Холмса.- Я думав, що ви, лондонці, мали б усе це швидко розплутати. А ви не такі вже й швидкі, як я бачу.

- О, дайте нам трохи часу,- привітно відказав Холмс.

- Він вам знадобиться,- відповів молодий Алек Канінгем.- Мені здається, що у вас немає жодного ключа.

- Є лише один,- відгукнувсь інспектор.- Якби лише нам пощастило відшукати... Боже мій, містере Холмсе! Що з вами?

Обличчя мого бідолашного друга враз невпізнанно змінилося. Очі закотилися, все лице звело судомою, й він з глухим стогоном упав навзнак. Перелякані раптовістю нападу, ми перенесли його до кухні, де всадовили на великий стілець. Кілька хвилин він важко дихав. Нарешті, засоромлено просячи вибачення за свою недугу, він підвівся.

- Ватсон пояснить вам, що я тільки-но одужав після тяжкої недуги,- сказав він.- Але зі мною й досі трапляються такі раптові нервові напади.

- Хочете, я відвезу вас додому в двоколці? - запитав старий Канінгем.

- Ні, коли вже я тут, то хотів би з’ясувати одну подробицю. Нам буде дуже легко це зробити.

- Яку?

- Мені здається цілком можливим, що бідолаха Вільям прийшов уже після того, як грабіжник побував у домі. Ви вважаєте незаперечним те, що крадій не заходив досередини, хоч двері й було зламано.

- Як на мене, це помітно одразу,- з притиском сказав містер Канінгем.- Мій син Алек тоді ще не спав і, звичайно ж, почув би, якби хтось ходив тут.

- Де він сидів?