Спогади про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Перед нами був маленький квадратний погрібець футів із сім завглибшки і з чотири - завдовжки й завширшки. Під стіною стояла низька, окута міддю скриня з відкинутим віком: у замку її стирчав оцей химерний старомодний ключ. Віко її покривав товстий шар пилу, а волога й черви так поїли дерево, що воно запліснявіло навіть ізсередини. Кілька металевих кружалець - напевно, старовинних монет, таких самих, як оці, що в мене,- лежали на дні скрині; більше там нічого не було.
Однак тієї миті ми не думали про стару скриню - очі наші зупинилися на тому, що було поряд. То був чоловік у чорному вбранні: він сидів навпочіпки, схилившись на край скрині і обхопивши її обома руками. Обличчя його зовсім посиніло, й ніхто не розпізнав би скорченої постаті; але коли ми підняли тіло, мій клієнт за зростом, одягом і волоссям упізнав свого ключника. Той помер іще кілька днів тому, але на тілі його не було ані крові, ані ран, що могли б прояснити його жахливий кінець. Коли ми витягли тіло з погребця, то опинилися перед загадкою, не менш таємничою, ніж та, з якої почали.
Мушу зізнатися, Ватсоне: я був приголомшений результатом свого розшуку. До цього я був певен, що варто мені знайти місце, вказане в обряді, як справа з’ясується; але тепер, коли я досяг його, розгадка таємниці, яку родина Масґрейвів так дбайливо берегла, була від мене так само віддаленою, як і раніше. Щоправда, я пролив світло на Брантонову долю, але тепер мені треба було з’ясувати, що саме з ним сталось і яку роль у цій справі відіграла зникла жінка. Я сів на барило в кутку й ще раз уважно пригадав усі подробиці.
Ви знаєте мій метод у таких випадках, Ватсоне. Я ставлю себе на місце дійової особи і, насамперед осягнувши її розумовий рівень, намагаюсь уявити, як би я сам чинив за таких обставин. У цьому випадку справа була простішою, адже Брантон відзначався неабияким розумом, тож мені не треба було брати до уваги різницю в рівні нашого мислення. Він знав, що десь тут заховане щось цінне. Він визначив це місце. Він переконався, що камінь, яким закрито скарб, надто важкий для рук однієї людини. Що він мав зробити далі? Запросити на допомогу сторонніх він не міг, бо навіть якби й знайшовся хтось такий, кому він міг би довіритися, то довелося б відчиняти зовнішні двері, а це було надто ризиковано. До кого ж він міг звернутися? До дівчини, що колись була йому віддана. Чоловік, хоч би як прикро він повівся з жінкою, завжди вірить, що не втратив її кохання назавжди. Приділяючи цій дівчині, Говелс, незначні знаки уваги, він спробував помиритися з нею, а потім умовив стати його спільницею. Уночі вони разом зійшли до підвалу, й спільними зусиллями їм пощастило відсунути камінь. До цієї хвилини я так добре уявляв собі їхні дії, ніби бачив їх на власні очі.
Але навіть для двох людей, надто коли одна людина - жінка, така робота була не під силу. Навіть для нас - мене й здорованя-констебля з Сасекса - ця справа виявилася нелегкою. Що ж вони зробили, щоб полегшити її? Напевно, те саме, що зробив би на їхньому місці я. Отож я підвівся й уважно оглянув розкидані по підлозі дрова. І майже одразу знайшов те, що шукав. Одне поліно, завдовжки в три фути, було на кінці надламане, а декілька інших - сплющені: їх, мабуть, притиснуло щось надзвичайно важке. Підважуючи камінь, вони, напевно, підкладали під нього поліна, доки отвір не став таким, щоб крізь нього можна було пролізти, а потім підперли плиту ще одним поліном, поставивши його сторчма, тож воно цілком могло надламатися з нижнього кінця,- адже камінь тиснув на нього всією своєю вагою. Поки що все вкладалося в логічний ланцюг.
Але як я мав міркувати далі, щоб відтворити ту нічну драму? Ясно було, що в отвір міг проникнути лише хтось один, і то був Брантон. Дівчина, певно, чекала нагорі. Брантон відімкнув скриню, передав їй те, що там було,- адже ми знайшли скриню порожньою,- а потім... що сталося потім?
Може, це жадоба помсти раптом спалахнула в душі цієї пристрасної валлійки, коли вона побачила, що той, хто зрадив її - а ця зрада, можливо, була боліснішою, ніж ми уявляли собі,- потрапив їй до рук? Чи випадково підпора впала й плита замурувала Брантона в цій кам’яній могилі? Тоді вона винна лише в тому, що мовчала про його смерть. Чи, може, вона зумисне вибила підпору й сама закрила пастку? Так чи ні, але я немовби навіч бачив, як та дівчина мчала крученими сходами нагору, притиснувши до грудей знайдений скарб, тікаючи від приглушеного крику та відчайдушного стукоту по кам’яній плиті, під якою задихався її невірний коханець.
Ось де була розгадка блідості її обличчя, її хвилювання, нападів істеричного сміху наступного ранку. Але що ж усе-таки було в скрині? Звичайно ж, та сама металева річ із камінцями, яку мій клієнт витяг із ставка. Вона якомога скоріше кинула її у воду, щоб знищити останній слід свого злочину.
Хвилин із двадцять я сидів непорушно, обмірковуючи цю справу. Масґрейв, дуже блідий, усе ще стояв, погойдуючи ліхтарем, і дивився вниз у яму.
«Це монети Карла Першого,- мовив він, подавши мені кружальця, що були в скрині.- Як бачите, ми не помилилися щодо часу походження нашого обряду».
«Здається, в нас іще дещо є з доби Карла Першого! - вигукнув я, згадавши раптом перші два запитання обряду.- Покажіть-но мені, що було в торбині, яку ви знайшли в ставку».
Ми піднялися до кабінету, й він поклав цю річ переді мною. Поглянувши на неї, я зрозумів, чому він не надав їй ніякої ваги: метал був майже чорний, а камінці - бляклі й потьмянілі. Але я потер один із них об рукав, і він, наче іскра в темряві, засяяв у мене на долоні. Металева частина прикраси мала форму подвійного обруча, але він був пом’ятий, покручений і майже втратив свій первісний вигляд.
«Не забувайте,- сказав я,- що партія короля мала в Англії великий вплив навіть після його смерті. Цілком можливо, що перед утечею її члени
