Серед темної ночі - Борис Грінченко

Бре­ше­те! Са­мi ви зло­дiї, усе по за­ко­ну кра­де­те. А ми не зло­дiї… Тре­ба їсти - при­хо­ди­мо й бе­ре­мо!.. Так, берем­о!.. I воюємось з ва­ми!.. Ви нас уби­ваєте, а ми з ва­ми во­юємось!.. Хто по­ду­жає, той i прав. Ho­mo ho­mi­ni lu­pus est. А хто воює, той - ге­рой! А ви чорт зна що, муж­лаї!.. А я - Па­трокл Хви­гу­ровський… Пат­рокл - ге­рой. Хви­гу­ра - образ­ець…

I йо­го п'яна го­ло­ва вже схи­ля­ла­ся на стiл.

IV

Роман хоч i лiг зве­чо­ра п'яний, але ха­зяї, кло­по­чу­чись пiд вiк­ном, збу­ди­ли йо­го ду­же ра­но. Лед­ве про­ки­нув­ся, зга­дав про вчо­раш­нiй свiй за­мiр, i дум­ка про це но­ве дi­ло вже не да­ла йо­му спа­ти. Йо­му не ле­жа­ло­ся. Вiн схо­пив­ся, одяг­ся… В цю мить по­чув, що хтось бе­реться за две­рi i хо­че до ньо­го ввiй­ти. Две­рi вiд­чи­ни­ли­ся.

- Левантина!..

- Романочку! Бра­ти­ку! Не зай­май ме­не!.. Дай ме­нi вiдпочити!.. Я вiд ха­зяїна втек­ла… Усю нiч блу­ка­ла… Не зай­май ме­не… За­бо­жись, що не зай­меш!..

- Ну, та шо ти! Та хрест ме­ня по­бей, ко­ли я що-не­будь!..- за­бо­жив­ся швид­ше Ро­ман, iз­ра­дiв­ши. Iди та ля­гай спать! А, бiд­ня­га!..

Його ма­ленька свiт­лич­ка пе­ре­би­та бу­ла в кiн­цi, i за тiєю ле­ре­сiч­кою шальовоч­ною вiн спав. Ту­ди вiн i по­вiв Левантину. Во­на впа­ла на лiж­ко i за­раз же зас­ну­ла. Вiн пос­то­яв, по­ди­вив­ся на неї, ус­мiх­нув­ся, то­дi за­чи­нив за нею две­рi в свiт­ли­цю i пi­шов з до­му, замк­нув­ши ква­ти­рю.

Iшов ву­ли­цею та­кий за­до­во­ле­ний та ра­дий. Са­ма при­бiг­ла! Ну, не­хай вис­питься, - од­нак во­на йо­го рук не ми­не. Та те­пер йо­му й не до неї. Ад­же вiн учо­ра за­бо­жив­ся, що сьо­годнi пi­дуть у Диб­лi. Тре­ба вмо­ви­тись, щоб хлоп­цi бу­ли го­товi.

Вiн пi­шов до Яро­ша, але то­го не бу­ло до­ма. Не зна­ла й жiн­ка, ку­ди пi­шов. Ро­ман за­зир­нув до чай­ної, - i там йо­го не знай­шов. I де вiн у чор­та по­дiв­ся?

Роман пi­шов блу­ка­ти по го­ро­ду по вся­ких за­кут­ках, де мiг зуст­рi­ти Яро­ша. Нiх­то нi­де йо­го не ба­чив…

А Ле­ван­ти­на тим ча­сом спа­ла. Спа­ла дов­го, до пiзнього обi­ду. Щось її на­реш­тi збу­ди­ло. Розп­лю­щи­ла очi, гля­ну­ла на ха­ту i спер­шу не мог­ла зро­зу­мi­ти, де во­на. Чи се ще нiч? У ма­ленькiй ко­мiр­чи­нi тем­но. Нi, он крiзь не зов­сiм прихил­енi две­рi вид­ко щi­ли­ну свi­ту. Чи це їй сниться? Ба нi, за две­ри­ма щось го­мо­нить… Ро­ма­нiв го­лос… Вiд­ра­зу зга­да­ла все.

- Яв те­бе два ра­за бил, усю­ди шу­кал, - ка­зав ко­мусь Ро­ман.

- Ходил до Хве­дор­чен­ка, щоб за сви­де­те­ля бил, - од­по­вiв хтось не­вi­до­мий.

- Да, я й за­бул… Ну, а в Диб­лi хлоп­цi го­то­вi? Диб­лi? Ле­вантинине се­ло?

- А ти та­ки ду­маєш? - пи­тав­ся нез­най­омий го­лос.- А єслi не по­щас­тить?

- Ще й как по­щас­тить! - од­ка­зав Ро­ман i по­чав упев­ня­ти сво­го гос­тя: роз­ка­зу­вав усе, як тре­ба зро­би­ти, до­во­див…

Спершу Ле­ван­ти­на ма­ло що ро­зу­мi­ла. Але де­да­лi все ви­разнiше й зро­зу­мi­лi­ше ви­яв­ля­ло­ся їй те дi­ло, що ма­ло ста­тися…

- Я вас бро­сю в яр­ку, - ска­зав на­реш­тi Ро­ман.- Как за­па­лю, то ви нем­нож­ко по­си­дiть, по­ка на­род згвал­тується та по­бiжить на пу­жар. Тог­да вже й ви… Най­луч­че бе­рiть у тре­тiй ха­тi скраю злєва, - Па­нас Га­ман, - у йо­го ха-аро­ших ко­ней троє. От трьом i будеть ро­бо­та. А сколько всех нас бу­деть?

- 3 то­бою шес­те­ро.

- Харашо. Дак двом при­ка­зать, щоб се­лi аж воз­лi мли­на. Знаєш? Там са­ме воз­лi мли­на у Се­ре­ден­ка ко­нi - ве­ли­ка ха­та, а воз­лi неї то­по­ля… Усе лю­ди й сто­ро­жi бу­дуть на пу­жарi, то вам во­ля бу­деть!

- Смотри, сам не по­па­дись! - пе­рес­те­рi­гав гiсть.- Те­пер во­ни зна­ють, хто в їх ко­нi брал, то бу­дуть на те­бе за­сi­дать.

- Чортового батька по­па­дуть ме­ня! - вiд­ка­зав Ро­ман.- Я знаю, ку­ди тi­кать… Ат, чорт! - сха­ме­нув­ся вiн.

- Чого ти?

- Та я й за­бил, шо ми не са­мi в ха­тi.

Вiн пi­дiй­шов до две­рей i за­зир­нув у щi­ли­ну.

- Нє, спить.

- А хто там?

- Дєвка од­на.

- Туди к чор­ту! Чо­го ж ти не ска­зал? От роз­зя­ва! Усєм би ти мас­так бил, єслi б только не так панькав­ся з ба­ба­ми. Ну шо, єслi пос­ли­ша­ла?

- Нє, так спить, шо не пос­ли­шить.

- Ходьом у се­нi, чи що.

Вони вий­шли i роз­мов­ля­ли дов­генько ще в сi­нях. То­дi Ро­ман вер­нувсь у ха­ту, ма­буть, по шап­ку, i ку­дись уд­вох пiш­ли.

А Ле­ван­ти­на чу­ла вже до­сить, щоб зро­зу­мi­ти все… Те­пер во­на зна­ла, чим зро­бив­ся Ро­ман i хто брав у їх на се­лi ко­нi… Ко­но­вод!.. Зло­дiй!..

Боже єди­ний! За що ти так ка­раєш її? По­ка­рав ко­хан­ням, по­ка­рав i ко­ха­ним!..

Злодiя по­ко­ха­ла!..

Тяжким бо­лем прой­ма­ло їй ду­шу, роз­ри­ва­ло сер­це. Ма­ло во­на заз­на­ла, дак ще це!..

Зiрвалася з лiж­ка: тi­ка­ти! Тi­ка­ти звiд­си!

Побiгла до две­рей, торк­ну­ла­ся до них, - две­рi бу­ли зам­кненi. Ки­ну­ла­ся до вiк­на, - во­но не вiд­чи­ня­ло­ся.

Вона си­дi­ла як у тюр­мi.

Вона ж му­сить тi­ка­ти вiд­сi­ля швид­ше, швид­ше. Му­сить бiг­ти в своє се­ло, пе­рес­те­рег­ти Стру­ка, пе­рес­те­рег­ти лю­дей, щоб бе­рег­ли­ся, щоб за­по­бiг­ли ли­хо­вi. Во­на по­вин­на ска­за­ти… Що ска­за­ти?

Що Ро­ман - зло­дiй, па­лiй! I йо­го вiзьмуть до тюр­ми, судит­имуть, мо­же, й на Си­бiр заш­лють… I во­на пош­ле йо­го на Си­бiр?

Ця дум­ка вi­дiб­ра­ла в неї враз усю ту си­лу, що бу­ла про­кинулась. Зне­мо­же­на вiд­ра­зу, сi­ла i схи­ли­лась на стiл.

Не вва­жа­ючи на все, що бу­ло, у неї в сер­цi зав­сiг­ди жев­рi­ла iск­ра ко­хан­ня до Ро­ма­на, i ос­тан­нi­ми дня­ми ця iск­ра роз­го­ра­ла­ся все бiльше й бiльше. Еге, во­на те­пер так до­бре, так ви­раз­но по­чу­ва­ла, що во­на йо­го ко­хає, що во­на нi­ко­ли не по­ки­да­ла йо­го ко­ха­ти. I во­на пош­ле на Си­бiр то­го, ко­го ко­хає! То­го, ко­го ко­хає? Нi! Во­на ко­ха­ла Ро­ма­на, хоч i грiш­но­го про­ти неї, але чес­но­го па­руб­ка, а не ко­но­во­да, не зло­дiя, не па­лiя! А те­пер во­на вже йо­го не…

Але ж нi! Во­на йо­го лю­бить, лю­бить та­ко­го, як вiн есть, i не мо­же вир­ва­ти, ви­ки­ну­ти з се­бе то­го.

Любить! А на­що ж во­на йо­го лю­бить, що з тiєї лю­бо­вi бу­де? Хi­ба вiн бу­де їй дру­жи­ною? Хi­ба во­на пi­де за зло­дiя, за па­лiя? Що ж їй ро­би­ти? Що?

Ухопилася за го­ло­ву ру­ка­ми. Го­ло­ва па­ла­ла, розскакувалас­ь од ду­мок, але не да­ва­ла по­ра­ди.

А мо­же… бу­ли вся­кi грiш­ни­ки та й ка­ялись… Чо­му ж би Ро­ман не мiг по­ка­ятись i зно­ву чес­ним зро­би­тись?

Вона йо­го про­ха­ти­ме, бла­га­ти­ме, во­на йо­му ру­ки цiлувати­ме, аби тiльки вiн не ро­бив то­го, не йшов ту­ди, по­ки­нув своїх то­ва­ри­шiв… Во­на бла­га­ти­ме йо­го до­ти, аж по­ки вiн пос­лу­хається її, по­ки­не все,