Опришки - Гжицький Володимир
Першої ночі не дасть нікому нічого взяти зі стаї. Але за моїх часів були такі легіні, які закладались, що заберуть із стаї берфелу 4.
— Брали?
— Брали. Але не кожен знає, як то робиться.
— А як? — не вгавав цікавий.
1 Бануш — кулеша, варена на сметані.
2 Гуслєнка — квашене молоко.
3 Ю д а — різновидність чорта.
4 Берфела— пристрій, на якому висить казан над вогнищем.
— Он як,— почав пояснювати Юринга.— Такий леґінь, що хоче позмагатися з марою, іде на границю полонини і мусить вивернути на собі все лудинє, навіть постоли. Тоді може вертати до стаї. Там лівою рукою здіймає берфелу, і нічого йому тоді не станеться. Тільки коли вже йде з берфелою, то йому вчуваються всякі голоси: ніби вівці бекають, корови ревуть, хтось кличе, хтось фівкає, хтось стріляє, десь гримить. Але він на все те не повинен звертати уваги.
Довго розповідав Юринга, аж поки натомлені хлопці не поснули довкола ватри. Сьогодні і він міг лягати. Це ж бо настав єдиний день, коли нічник не повинен був підтримувати вічний вогонь у ватрі, а, навпаки, мав дбати, щоб вона погасла і щоб по відході пастухів і худоби ні одної іскри в її попелі не лишилось.
Полонених Мельника і Пилип'яка, зв'язаних, доставлено було під конвоєм Снятинською дорогою до Станіслава. Пораненого Мельника везли на возі, а Пили-п'як, прив'язаний до полудрабка за шию, зі скрученими за спиною руками, йшов за возом. Усю дорогу його штурхали, били, знущалися з нього, як хотіли. Терпів усе те мовчки. Мельник стогнав на возі. Рана була дуже болюча. Куля вирвала шматок тіла під лівою пахвою, зачепивши і зламавши ребро. Ніхто не зробив йому перев'язки. Брудна ганчірка, якою сам затулив рану ще там, в ущелині, присохла до неї. В такому стані й везли його на лютий суд Потоцького.
Притягли його в судовий зал, прикутого до дошки. Був напівмертвий. За великим столом, покритим зеленим сукном, сиділи якісь пани, поруч із столом стояв кат Михайло Козоловський з помічниками. Був відомий на всю округу жорстокістю в розправах над опришками.
Помічники підвели Мельника з підлоги і тримали у вертикальному положенні, бо сам не мав сили стояти. Біль у рані, гарячка, страшні тортури, які він виніс уночі, відібрали рештки сил.
— Хто ти? — спитав один із панів, що сиділи за столом, мабуть, головний суддя.
Мельник мовчав.
— Говори! — крикнув суддя. Знов мовчанка.
. — Бери його! — кинув суддя до ката.
Козоловський підійшов до жертви. Екзекутори, що підтримували Мельника, стягнули з нього вже подерту в катівні сорочку, оголили скривавлене тіло.
— Припекти! — крикнув суддя.
Ті запалили від свічок, що горіли біля залізного розп'яття на столі, два смолоскипи і притулили з двох боків до грудей катованого. Він, не зойкнувши, повалився на підлогу. Один з екзекуторів бризнув йому на лице води, але це вже було зайве. Мельник був мертвий.
— Четвертувати! — почувся байдужий голос з кутка. Там у розкішному фотелі сидів сам Иосиф Пото-цький, коронний гетьман. Узявся сам керувати слідством і судом, визначати кари.
Мертвого потягли у двір, щоб виконати там вирок. Потім частини його тіла мали порозвішувати на палях по роздоріжжях на острах опришкам.
До залу ввели Андрія Пилип'яка.
— Ім'я? — крикнув один з суддів.
— Андрій.
— Порекло? Опришок не одізвався.
— Прізвище, свине!
— Я не свиня.
— Прізвище! — кричав розлючений шляхтич.
— Пилип'як.
— Звідки родом?
— З Пасічної.
— Коли вступив до банди?
— Ніколи.
— Говори!
— Більше не скажу.
— Роздягнути! — крикнув суддя катові. Пилип'яка роздягли.
— Приску йому в штани!
Один з екзекуторів метнувся в сусідню кімнату і за хвилину виніс звідти на залізній лопаті купку червоних жарин. Над ними ще гойдався синій вогник.
— Будеш говорити?
— Буду! — раптом озвався Пилип'як.— Слухайте! Плював я на вас і не боюся вас! За мене помстяться мої друзі. Я стинав таким, як ви, голови і жалію, що мало!
— Мовчати! — заверещав суддя,— Сипте йому приску!
Екзекутор розтягнув очкур і всипав жарини між ноги жертві. Кімнату наповнив сморід тліючої одежі, горілого людського тіла.
Суддя наказав відчинити вікна.
Пилип'як зблід, стиснув губи. З-за сціплених зубів вирвався йому страшний стогін.
— Відповідай на питання,— знов почав суддя,— де Довбуш?
Пилип'як мовчав,
— Де Довбуш? — повторив суддя голосніше.
— Не можу говорити, болить,— простогнав опришок.
— Облийте його водою,— наказав суддя. Підручний ката линув за очкур катованому води.
Пилип'як глибоко зітхнув, глянув через відкрите вікно на гори, попрощався в думці з ними, бо знав, що вже їх не побачить. Тоді обернувся до суддів.
— Що вам треба? — спитав.
— Де Довбуш?
— У горах.
— Де саме?
— Орел не сидить на місці, а літає, так і Довбуш.
— Які його плани?
— Знищити всю шляхту, зрівняти світ, відрубати погану голову Потоцького.
— Мовчати! — почувся рев з кутка.— Він сміється з суду! Четвертувати —живого! Живого четвертувати! Зараз ведіть, зараз! Ведіть його! — репетував Потоцький. Утратив владу над собою. Аж запінився зі злості.
Пилип'яка виштовхали у двір. По дорозі він лаяв панів, суддів і самого Потоцького, але його вже не слухали. Судді і коронний гетьман теж посунули у двір подивитись, як четвертуватимуть живу людину.
Посередині двору в'язниці височіла постійна шибениця, а під нею великий обрубок старого дерева — плаха. Збоку — невисокий поміст, куди сходили судді й інші офіціальні особи. Туди й зійшли гетьман коронний Йосиф Потоцький і суддя. Пилип'яка підвели до плахи. Руки йому були зв'язані за спиною. Помічники ката поставили його на коліна. З групи судових виконавців виступив один і прочитав вирок. "Винного в злочинах проти держави і людства опришка, Пилип'яка Андрія, судити смертю. На придушення інших опришків і стримування їх від подібних актів і розбоїв, Андрій Пилип'як повинен бути живцем четвертований катом Михайлом Козоловським на місці. Частини розтятого тіла мають бути розвішані на палях по горах".
Після зачитання вироку до засудженого підійшов піп з хрестом і спитав, чи хоче він покаятись. Але Пили-п'як одвернувся. Кати зняли з вирокованого сорочку, і не встиг він зітхнути, як почув сильний удар в потилицю. Це було останнє відчуття в його житті. Голова його покотилась, кривавлячи поміст. Кат підняв її за довге волосся і, поклонившись у пояс Потоцькому, повісив за волосся на цвях, вбитий у шибеницю. Заходився четвертувати оголене тіло.
Вийшовши з Дзвінчиної хати, Довбуш легенько свиснув. На свист вийшов із-за оборогу Фока, і вони вдвох серед повної темряви рушили в гори. Довбуш ішов попереду, ззаду, тримаючись за його топірець, плентався Фока. Обидва йшли навпомацки, але Довбуш добре знав дорогу. Скільки ж то раз було нею ходжено на знайомий груник, до коханої...
— Тепер уже можна не поспішати,— нарешті сказав він. Досі з обережності не розмовляли.
Чим вище піднімалися вгору, тим ставало світліше. Раптом і зовсім посвітліло — вийшли на полонину. Тут стояли невеличкі стіжки сіна, готові для вивозу. Сюди й простував Довбуш.
— Стомився? — спитав Фоку.
— Ні, не дуже.
— Зараз спочинемо, ба, виспимось до ранку. Ніхто нас тут шукати не буде,— сказав весело.— Зараз ми собі виберемо найкращу спальню.
Він відійшов трохи в бік від стежки і зупинився біля величенького стіжка.
— Треба зробити в ньому таку нору, щоб обом можна було в ній сховатись. Давай, я звідси, а ти з того боку смикай сіно.
Стіжок був недавно складений, отже, не дуже зле-жаний, сіно легко піддавалось, і через кілька хвилин нора була вже готова. Друзі залізли в неї і затулили обидва отвори сіном. За кілька хвилин уже міцно спали.
Удосвіта, тільки засіріло, пішли далі. До гори Стіг треба було ще йти мало не цілий день. Снідали на ходу. Дзвінка дала на дорогу сиру, яєць, у пілочку масла і добрий окраєць хліба.
— Ти чогось розгнівався на Дзвінку, Фока? — спитав, жуючи, Довбуш.
Фока глянув на отамана.
— Вона ж вас міняє на Степана Дзвінчука.
У його голосі чулася досада. Довбуш же всесильний! Він може Степана на порох стерти. Навіщо ж дозволяє таке?
— А може, ви її розлюбили? — спитав по хвилині.— Коли б я був, як усі люди, то тільки вам одному, мабуть, зійшов би з дороги, а більш нікому,— сказав раптом твердо.— Я вбив би всякого, хто б зазіхнув на неї.
— А за що ж би мені уступати?
— За те...— хлопець замислився,— за те, що багачів нищите, що бідних не цураєтесь.
— Те ж саме роблять й інші опришки, і до мене робили.
— Не так, отамане. Ви інакший.
— Де там інакший,— заперечив Довбуш.
— Ой, інакший. От хоч і зі мною. Багато людей мене бачило, а тільки ви мене помітили, і Дзвінка також,— вас двоє. Але й вона побачила через вас.
— Розумом ти багатий, Фоко. Фока махнув безнадійно рукою.
— Що мені з того? Не людина я, а тільки півлю-дини, та й навіть менше. І скажіть мені, отамане, за що я мушу увесь свій вік мучитись? Що я кому завинив? Чи я просився на світ? Вродили калікою і пустили на посміховисько людям.
Він зітхнув.
— Наді мною з дитинства всі знущались. Діти не хотіли бавитися з калікою, бо я ні бігати, як вони, не умів, ні стрибати, ні плавати. Підріс — парубки мене стали цуратись. Який з мене леґінь! Про дівчину я і думати не смів і не смію, отак і вмру, не зазнавши ні любові, ні щастя. Та я недовго заважатиму людям на землі. Мені тут не місце. Тісно мені тут. Таких, як я, треба маленькими вбивати, щоб не проклинали все життя своїх батьків.
— Вони ж не винні,— промовив Довбуш.— Яка мати чи батько хотіли б лиха своїй дитині?
— Треба було задушити маленьким.
Розмова обірвалась. Довбуш не знаходив слів, щоб потішити друга. Що вище піднімались, то ставало холодніше. Листяні дерева й кущі давно поскидали літнє вбрання, і тільки смереки та кедри зеленіли, як і навесні, не лякались зимової стужі, завжди чепурні, однаково прекрасні. Небо було сіре, вкрите важкими олов'яними хмарами. Треба було сподіватись негури. Із грубих небесних перин летіли додолу поодинокі пір'їнки.
Довбуш раптом зупинився, і Фока став як укопаний.
— Тихо! — прошепотів отаман. Вловив своїм гострим слухом якийсь йому одному зрозумілий шум.
Фока нічого не чув. Стояла така тиша, що чути було шепіт сніжинок з пожовклим листям.
— Тихо! — ще раз застеріг отаман.
Фока як занімів. І раптом тишу прошив, мов блискавка хмару, рев оленя.
Через мить побачили його.
