Опришки - Гжицький Володимир
Але він почав відмовлятися — не мав більше часу.
— Нещастя, Ксеню, не спить. Фока всього не допантрує. Він дивиться в один бік, а з другого підійдуть та через вікно вистрілять. Нащо тобі труп у хаті?
— А хіба тебе куля бере? — спитала Дзвінка.
— А чого б не брала? Хіба я не з такого ж тіста, як інші?
— Значить, Степан правду казав,— сказала тихо про себе.
— Степан? — перепитав Довбуш.
— Та Дзвінчук. Він за мною волочиться. Хоче старостів слати.
— Що ж він тобі говорив?
— Казав те саме: що тебе куля бере. Він аж до попа ходив питати. І піп сказав, що ти смертний, як і всі інші люди... Я не вірила, але коли ти сам кажеш, то треба вірити.
Останні слова вимовила крізь сльози. Сиділа бліда, і в очах була безнадія.
— Тебе дурити не буду,— сказав Довбуш. — Ти все повинна про мене знати. Коли б я кулі чи іншої смерті не боявся, я б і до тебе частіше приходив. А так, сама бачиш...
— Як же ж мені тепер бути? — спитала майже злісно.
— Про що ти?
— Тебе раз на рік чекати, чи?..
— Чи заміж іти? — докінчив Довбуш.— Так? Дзвінка мовчала.
— Чого ж мовчиш? Я давно знаю про Степана. Ти його любити не будеш. Мене ж не забудеш ніколи, до смерті. Коли можеш так жити — виходь за нього. Але пам'ятай: з нелюбом ой як важко. Та, видно, тобі таки потрібен спокій. Я тебе не забуду і не залишу без своєї допомоги до смерті. Матимеш усе, іцо й досі мала. Коли сам не зможу віддати, через когось пришлю. Жінки чи нової любаски шукати не буду. Бо тебе люблю одну на всьому світі. І за другого віддаю тебе... з великої любові. Не знаю, чи повіриш ти моєму слову...
Дзвінка, похилившись головою на стіл, заплакала.
— Не плач. Така доля опришка,— сказав Довбуш.— Мусить дбати не за власне.щастя, а за щастя людей. Не плач,— повторив він,— ось я тобі приніс подарунок.
Ксеня підвела голову. Довбуш вийняв з-за череса разок дорогого намиста із перлів і другий з великих золотих дукатів. Поклав на стіл.
— Тепер давай руку.
Вона простягла руку, і він надів їй на один палець золоту обручку, а на другий — перстень.
— Це тобі як шлюбна зі мною обручка,— сказав, надіваючи обручку,— а перстень і намисто — подарунок на весілля зі Степаном. Хай вони тобі приносять щастя.
Звичайно, Дзвінка не могла знати, яке казкове дістала в подарунок багатство...
У двері тихо постукав і за мить увійшов Фока. Несміливо розглянувся по хаті.
— Може б, нам уже і йти, ватажку,— сказав тихо. Довбуш одразу ж і встав з лави.
— Вірно, брате, перед нами ще далека дорога.
— Як же я вас випущу голодних? — забідкалася Дзвінка.
— Голодних — не страшно, аби тільки живих,— невесело пожартував Фока.
— Ти, Фоко, щось не такий вже зі мною, як колись... Чи забув мене? Розлюбив? — тихо сказала Дзвінка.
Фока опустив очі, але одразу ж і підняв їх на Дзвінку, пильно глянув на неї.
— А вам треба, щоб я любив вас? — спитав визивно. Дзвінка не сподівалася такого питання, та й Довбуш
змішався.
— Я завжди дорожила твоєю... дружбою,— промовила Дзвінка. Хотіла сказати "любов'ю", але затнулася на цьому слові і сказала "дружбою".
— А їх любов'ю дорожите? — спитав хлопець, кивнувши у бік Довбуша.
— Дорожу, Фоко, дорожу, голубе.
— А заміж віддаєтесь за Степана?
По цій мові він одвернувся і пішов до дверей.
— Фоко! — крикнула Дзвінка, але хлопець уже був за дверима.
За хвилину, попрощавшись із Дзвінкою, вийшов і Довбуш.
Осінь надходила швидкими кроками. Трава на полонині пожовкла. З усієї маржини тільки кози ще добували собі поживу на своїх згарах. Але ж то така худоба, що їсть усяке, чого інша і в рот не візьме. Коза обгризатиме кору й на сухій деревині, не погребує сухою галузкою, а пройде байдуже мимо зеленої травички.
Юрчик добре вивчив козячі звичаї, навіть пісню про своїх кіз склав:
Ой ви кози, мої кози, Де мені вас пасти? Усі ріки поздувало, Треба мости класти.
І справді, після останніх дощів потоки перетворилися на бурхливі ріки. Минули погідні літні ранки, коли на тлі чистого синього неба так чітко вимальовуються гострі скелі й лагідні схили зелених верхів. Тепер усе частіше вкривала полонини біла негура, крізь яку й на десять кроків перед собою нічого не видно.
Одного дня вранці прийшли у Федорову стаю мі-шанники. Прийшли на "розлучінє", по свою маржину. Воли й корови мішанник має право забрати, коли сам захоче, а по вівці приходить, коли ватаг покличе. Причому завжди у святковий день. Такий день якраз і настав. Ватаг запросив усіх гостей перед стаю і почав "читати" зі свого "реваша" К
— Котрий має в мене двадцять овець? •—Я,— почувся голос з гурту.
— А які твої знаменєта? 2
— Різані вуха.
— Розлучай!
Мішанник іде в кошару і відбирає свої вівці. Тоді другий, третій.
Коли вже всі по черзі відібрали свої вівці, почалось прощання з ватагом і пастухами.
— Дєкуємо вам, пане ватаг, та й вам, ґречні вівчарики та гайдеї, що-сте так файно маржинку пасли та скорому нам надбали.
1 Р е в а ш — палиця з пам'ятними позначками.
2 Знаменєта — мітки.
Скидали свої заяложені крисані і кланялись у пояс не лише ватагові й вівчарям, а й тій полонині, яка вигодувала їх худобу. Віддавали чолом тим чудовим горам, вкритим лісами, що від дитинства милували їхні очі, що ростили їх і годували,— горам, без яких гуцул не мислить собі життя.
Попрощавшись та наговоривши ватагові й пастухам багато хороших слів і побажань, задоволені селяни погнали свою худобу на доли. Ватаг і пастухи зосталися з маржиною депутата. Такий був звичай. Для цієї худоби ватаг полишив ще на закуску невеличкі, не дуже збиті худобою ділянки паші. На цих ділянках можна було ще деякий час пасти. Крім того, хотів згодувати частину заготовленого на весну сіна, бо мав його цього року багато. Сіно для майбутньої весни заготовлялося на полонинах обов'язково. Бо хто знає, яка вона буде? Буває, що навесні сніг укриє полонину овечкам по коліна, і на той важкий час сіно доконче треба мати.
І ще була одна причина того, що Штола вирішив затриматись на полонині. Чекав опришків. Було домовлено з Довбушем, що той забере частину Дідушкової худоби собі на зимівлю. Після розправи зі старим Діду-шком Довбуш попередив про це його сина. Іван Дідушок від природи не був таким жадібним, як його батько, то й не дуже це переживав.
Одначе справи обернулися так, що молодий Дідушок не зазнав взагалі ніяких втрат. Довбуш не прийшов по товар.
Не знаючи, що у нього трапилось, Штола довго чекав його на полонині. Нарешті почалися нічні приморозки.
Одного разу Штола вночі заглянув до Юринги перевірити, чи не спить старий.
— Я не те що спати, всидіти від холоду не можу,— сказав нічник. — Пора нам додому, пора. Так ми всю худобу поморозимо.
— Не поморозимо,— заспокоював ватаг.
— Не кажіть,— не погоджувався старий.— Якби не ватра, я й сам замерз би, правду кажу. А коліна мені від холоду так ниють, що й ради не можу дати.
Старий говорив правду. Ночі ставали щораз холодніші. Але не в цьому була головна причина того, що він рвався додому. Скучав за молодою дружиною. Скучав і ревнував. Після того як "заприсягнув" її, заспокоївся на деякий час. Але преміювання вівчарів не давали забути того, що сталося. За цілу ніч чого вже, бувало, не передумає...
— Ось що, бадю Миколо,— почав Штола.— Ви ходили з опришками, знаєте їхні порядки, і я їх знаю. Довбуш хоче взяти з Дідушкового ботею1 овець на зиму. Може, й пару корів. Обіцяв, що прийде або пришле своїх хлопців. Як же я можу його обманути?
— То правда,— сказав Юринга.— На зиму м'ясо опришкам доконче треба. Але вони вже не прийдуть,— помовчавши, знову заговорив він.— Раз не прийшли до приморозків, значить, вже не прийдуть. Довбуш має розум! Він знає, що у нас йому небезпечно, то і боїться, мабуть, пастки.
По двох днях після цієї розмови Штола велів збиратися. В стоїщі зранку почався рух. Пастухи носили вівцям і коровам сіно, помагали ватагові в стаї: мили молочний посуд, казани, відра, коновки, миски, цебри, бербениці. Ватаг складав скором, за який мав відзвітуватися перед молодим господарем.
З усіх пастухів тільки один козар Юрчик, за згодою ватага, і цього дня погнав свої кози в згари. Сидів на улюбленому своєму місці — на грубезній гілляці старого бука,— звідки йому видно було все стадо, і вигравав на свирілі. Перегравши кілька пісень, звичайно співав, причому якомога голосніше. Це було не лише приємно, а й потрібно. Так він відстрашував непроханих гостей, таких, як вовк, рись чи ведмідь. Придумував нові пісеньки і тут-таки співав їх:
Співаночки мої милі, Де я вас подію? Хіба я вас, співаночки, По горах посію.
Боляче й сумно було хлопцеві розставатися з горами, з широкою волею, з чудовими скелями, що стриміли вгору, мов дивовижні замки, із темними борами, повними таємниць і краси, зі згарами, до яких він так звик.
На долах чекала його чужа курна хата, сон на долівці разом з телям чи ягням, бо у бідняків новонароджених телят і ягнят тримали у хаті.
Б о т е й — стадо овець.
От я собі нагадаю Давнюю давнину, Покотяться мої сльози Личком у долину.
Отак виспівував Юрчик, доки не почув трембіти, що кликала до стоїща. Поки пригнав стадо, надворі посутеніло. Ватаг перевірив, чи всі кози цілі, велів загнати їх у кошару і покликав усіх до вечері.
Прощальна вечеря була багата на скором. Тут були бринза, бануш *, гуслєнка2 і молоко, хто яке хотів.
По вечері пастухи посідали довкола ватри слухати старого Юрингу. Повчав, як у світі жити.
— До півночі буду палити, а попівночі перестану,— говорив охочим слухачам.— Бо то коли вже покидати стоїще, то у ватрі не має права залишатись ані одна іскра. Аби мара вогню не ухопила та не спалила стаї... І гасити силою ватри не можна: ані затоптати, ані залити водою. Має сама погаснути. А хто б її погасив, міг би смерті дожити.
По спинах молодиків пробігали мурашки. Як легко можна було розпрощатись із життям, не знавши такої простої справи.
— Як тільки вийде з полонини остання маржина, зараз приходить у стаю мара,— продовжував Юринга.
— А яка вона? — не витримав козар Юрчик. Юринга хвилину подумав.
— Це забитий чоловік, у ньому половина людини, а половина юди 3. А чому так? Тому, що чоловікові не було ще призначено вмирати, а юда ухопив його без закону: без подзвінного, без похоронів! Розумієш?
Юрчик не зрозумів, але кивнув головою ствердно.
— А що вона робить, така мара? — спитав хтось із молодих вівчарів.
— Насамперед перешукує в усіх кутках.
