Втеча від себе - Самчук Улас
Як вас, кажете звати? — задихався Іван і вказівним пальцем вказував противника.
— Ро-ки-та! — говорив той підкреслено, визивно, насмішливо.
— Гідний, свого батька, нахаба.., Але той не взяв мене своїм "стулом", не візьмете й ви вашим нахабством, він програв по всій лінії, ви програєте по всій лінії, в нас не візьмете, для цього ви замалі, — хропів Іван задушливо.
— Іване Григоровичу! — озвався Нестор. — Змініть ваш флюгер. Можна зірватися.
Іван урвав мову на пів слові, стряснув головою, глянув на Нестора, затягнувся міцно димом цигарки і викрикнув зміненим голосом: — А ну теж як?
— Маєте чарку? — питав Нестор.
— А ну те ж що? Чарка? Та є... Чорти б взяли.
Цей несподіваний тяг зробив влом. — А як же... То ж ви мої гості... У мене тут недопитка... Ану те ми її утрійцю ...
— Це я розумію! — говорив Сашко. — Ковбаса та чарка і минеться сварка.
— Щодо ковбаси... Маємо лиш цибулю. А щодо сварки... Вибачте... До неї вернемось, — казав Іван уривно, сягнув рукою за спинку ліжка, появилась, американського вигляду, пляшка, намацав три посудини вигляду стопок, розлив до них рідину кольору міцного чаю...
— Отже, непрохані гості, вдаримо по цій стопці і тоді марш. За здоров'я! — вимовив Іван мало не голубиним вуркотом і вилив свою мірку до рота.
За ним пішли його непрохані гості, але не повністю, бо їх стопки спорожніли лиш на половину. І закусували хлібом з цибулею, температура спадала, настрій вирівнювавсь, слово держав далі Іван і хотів він сказати щось надзвичайне. — О, так, — бурчав він скорше сам до себе, ніж до тих он лобуряк, що вдерлися до його спокою зчинили там стільки куряви. — Ви мене... Що й казати... Розклепали. І по заслузі. Признаюсь. Я не був те, що зветься лице. Але слова отчизна ми так і не розлущили. Бо воно у нас так заяложене, що й сам чорт не дасть з цим ради... То ж ви знаєте, що це сім сотень років шкуро-зміняння, яка зараза, скажіть, таке видержить. на цьому ж будовано отчизну... Родіну. Це творення на таких ось Іванах, як бачите. І що йому залишається, це триматися того кожуха, як та воша, що не має іншого ходу. Я йду туди, бо я те свинство знаю, бо це я сам... Кажете, будуть товкти мордою... Будуть... Можливо будуть. Це належить до їх етикети... Але я от що думаю: я думаю — піду, побачу, а тоді й скажу: вигорить — добре, не вигорить — цілуйте мене в зад і кінець. Мої розрахунки з ними доходять останньої рубрики, далі нема куди, або я не хочу куди. В кожному разі, це серйознійше діло, ніж ви тут обидва прийшли мені колядувати. Теревені річ добра, але жив ними не будеш. Воду треба міряти, коли хочеш ловити в ній раки.
Але от мене, — казав далі Іван, — інтересує така ось матерія: Знаю вашого, Рокито, батька, знаю його власною шкурою, нащадок Адама й Єви, тих, що вийшли прямісінько з раю... Скажіть мені, який дідько напутив його розводити рай тут у нас? То ж ми до такого, що тобі рило до циліндра. Це... Це... Це незбагнуте. Чи ви знаєте скільки загнав він в дубину за той рай нашого репаного мужицтва. Не зчислиш... Нам все кажуть: прийде. Настане время. Певно, що прийде, певно, що настане, тим мільйонам, що їх кості валяються по ямах великого СССР-у, не буде від того тепло. І, скажіть, що воно так особливе прийде? І коли прийде? Оце мені скажіть, Рокито, коли ви такий мудрий син свого батька, що прийшов мене тут натягати на своє копито, — говорив Іван рівною мовою, ніби міряв унціями аптечні пілюлі, його гості сиділи уважно і уважно мовчали. Було видно, що Сашко рветься до слова, але, як тільки може, зв'язує порване. А Іван отямився і збільшеним голосом, викрикнув:
— Але ж, хлопці! У мене там ще по стопці, а ви, бачу, штрайк.
— Слухаєм, — буркнув Сашко. — Заливаєте мені з шкуру гріхи мого батька. Іване Григоровичу. Це ще глибше, ніж те ваше глибше. Це вже Біблія, а Біблія свята книга, на неї присягає президент Америки, мій батько виконував її заповіти. Але питаєте, що таке я. Лайтесь не лайтесь, але я є я і якраз таке, яке мені пасує. Мені, я і вам, набили морду, бо я не туди потрапив. От воно й все. Думаєте, що тільки ви маєте привілей сидіти на "стулі"? Вибачте. Дозвольте коментар: розводити на землі едеми — завдання мого племені, але скажіть, чого ви посунули туди з вашим суконним рилом з таким ентузіязмом б'єте і б'єте ті овації...
— Брешеш! — рикнув Іван, ніби його стебнуто шилом.
На Сашка це не зробило особливого враження. — Ну, не ви... Розуміється... Ваш кузинчик... Браток.
— Голота, сволота, дурнота! — ричав далі Іван.
— От ви і сердитесь, а це значить — що не правий. Було там всячини. Це сплав... Амальгама. В тому, я хочете, поєднано добре і злобне так близько, що воно зливається в самостійну якість моралі...
— Бастард! —— гримнув Іван.
— Гомункулюс, — продовжував Сашко.
— Помісь чорта з дияволом, — перебивав Іван.
— Ну, от. Знаменник знайдено. Я погоджуюсь...
— Але не погоджуюсь я, —• ричав Іван.
— Знаю... Розумію. Ви наставлені на подвиг Юрія Переможця. Святість на грішність. Ну, і що ж... Пробуйте. Щаслива путь. Але наша розмова не скінчена. Ні, ні, ні. Ми ще зустрінемось... Зударимось... Я перед вам в боргах...
— У яких таких, чорт би вас забрав, боргах? — рявкнув Іван.
— Батько, — відповів спокійно Сашко.
— До біса з тим вашим батьком! Це моя справа. Ми з ним ще порахуємось.
— На лоні Авраама. Ні. Маємо й інші конта. Знаємось з вашою дочкою... Іване Григоровичу... Коли ви потягнете її туди, і її там змелють на порошок — цього не подарую вам ніде й ніколи, навіть, коли б ви, одного разу, вилізли з цієї вашої рабської шкури. Це собі запам'ятайте!
— Геть! — крикнув Іван і зірвався на ноги. Нестор зірвався також і знов став між Сашком і Іваном. А Іван кричав. — Геть! Заберіть його до ста чортів! — звернувся він до Нестора. — Поб'ю морду!
І на цьому їх візита скінчилася, їх вигнано, Сашко вертається назад до Ваймару, Нестор проводить його за село і на цьому кінець.
Знов удома, десята година, останні вісті Сі-Бі-Сі з Лондону, Берлін взято, на розваллях Райхстаґу прапор "родіни", Гітлер з Ґеббельсом відійшли в царство тіней, Ґерінґ-Ґеббельс-Ріббентроп у втечі, Деніц канцлером Райху і пропонує капітуляцію західнім аліянтам.
Отаке ось, мость пане. У розмові про це з Іриною, Нестор глаголе: — От воно й сталося. Европі Фавста капут. Її факел переймають ЗСА-СССР.
— Добре, що не Третій Райх, — казала спокійно Ірина.
— Це було остання спроба її рятувати, — казав Нестор. — Засобами склерозного ґенія, якому не хватило більшої фантазії, ніж гола ненависть старечого безсилля. Потрясаюча логіка дії. Не помогли розпачливі апеляції до раси, ані прикметник "Нова".
Такий ось куций коментар і така байдужість. Шість років, день за днем, до цього йшлося, формувалось перехід од другого берега епохи, гартувалось переконання, що це неухильність, катаклізм, кінець.
Нестор з Іриною прямі цього учасники зі завдання — байдуже що, жити далі, як живе в полі трава, як тріпочеться в небі жайворонок, як метушиться між руїнами мурашка. Ось там те з Лондону Сі-Бі-Сі, а для них надходить Великдень, як натяк їх минулого і їм хотілося б щоб це було з ними, навіть у цій малесенькій конурчині села Тавбаху біля розторощеного впень Ваймару. Паски, крашанки... Пройтись старовинними стежками... — Це життя... Це, Несторе, тепло нашого духа, — казала Ірина. — Без цього ми б замерзли.
Так воно є. На ходу, на бігу, між руїнами... Домашнє огнище. І закон їх буття.
У п'ятницю, наступного дня, зрання, небо знов розприндилось, завалилось хмарами, повіяло північчю, посипало, ніби дощем, ніби крупою, молоденькі листочки дерев виглядали засоромлено.
Нестор, о десятій годині рано, вийшов до уряду одягнутий у дощовий плащ і сірий капелюх і при виході на головну дорогу, вже здалека, побачив усміхнену, рожеву, у білому береті Віру. Бігла назустріч розмахуючи відкритими полами ясного плаща, схопила Нестора за руку. — Добрийдень, Несторе! — вирвалось у неї захоплено.
— Добрийдень Віро, — відповів він її ж тоном.
— Де ви барилися? Я замерзла чекаючи.
— Ваш годинник спішить.
— Не так мій годинник, як моє серце.
— Дай серцю волю, заведе у неволю, — казав Нестор грайливим тоном.
— Не всі такі песимісти. Один з таких радить — "любітеся, кохайтеся, як серденько", — казала Віра. Вони ступали нога в ногу в напрямку Ваймару, вітер нападав на них із-над гори до права, Нестор міняє тему.
— Учора у мене був Сашко, —• каже він легковажно.
— О! — вирвалось на це у Віри.
— Ми були з ним у батька.
— О! Це приголомшує. Як він? — питала Віра маючи на увазі батька.
— Трагіка. Суцільна трагіка, — казав Нестор.
— Вас це дивує? Після всього, що він пережив?
— Він хворий. Він дуже хворий. Психічно.
— Хочете сказати, що я можу чимсь йому помогти?
— Хочу й не хочу. Це питання дуже великого напруження.
— Їхати з ним на Сибір? Та й на Сибір нас не пустять разом, — помітно зденервованим тоном, казала Віра.
— Ні, ні, ні. Думаю, що Сибір і для нього Сибір, він живе мрією Канева, — родина, ідилія, всі разом і він, патріярх роду, доживає решту днів своїх на розлогих берегах Дніпра. Уявіть, що у нього все ще живе щось таке. Пройшовши через всі огні різних атмосфер.
Віра на ці міркування не знайшла відповіді, вона замовкла мовчанкою болю, а Нестор, щоб її розрадити, ні з того, ні з сього, її запитав; — Чи ви знаєте, що у нас сьогодні свято?
— Яке таке свято? — дивувалася Віра.
— Старої дати... Плащаниця, — відповів Нестор глянув на Віру, щоб бачити її вираз.
— Was ist das Плащаниця?*( * Що таке Плащаниця?) — запитала вона незучаснено маючи на думці ту саму справу батька.
— Ісуса знято з хреста, огорнуто в плащаницю і положено у гробі, — казав Нестор словами Євангелії.
— Так. Пригадую. Від баби. Ісус був три дні у гробі і воскрес, — мов би зраділа Віра і додала: — Чи так щось можливе?
— У релігії, у поезії. У просторі недосяжности. Для мільйонів й мільйонів... Протягом віків, — говорив Нестор.
— Думаєте, що совєтам пощастить це знищити? — питала Віра. Її ця тема почала цікавити.
— На це багато так, але й багато ні. Моє особисте — ні. Поборники релігії самі релігійні, чи уявляєте собі американця, який би стояв на гробі Вашінґтона, приймав параду, втикану хоругвами і звав себе атеїстом, — говорив Нестор.
— Виходить, що американці не релігійні, — казала Віра.
— У них релігія і держава живуть побіч, але незалежно, твій вибір.
