Втеча від себе - Самчук Улас
— Та хіба о третій.
В дорозі до себе Нестор менше думав про розговіння у Водяних, ніж про ті три години дня суботнього. Та дівчина, здається, головна тут сила і вона диктує. Але ж т мусиш розуміти, підшіптував збоку голос. Ах, замовчи. Що ти тут розумієш. Не бачиш, вона в розпачі? І хапається за соломинку.
Нестор має від Татяни доручення полагодити справу розговіння з Іваном, взявся за цю місію без ентузіязму, не хотілося більше мати діло з тим прокаженим, але він все таки зайшов до нього і застав його, у тій же піжамі і в тих же, на босу ногу, виступцях, що й минулого разу, з розпатланою чуприною й неголеною бородою зі зло ошкіреним виглядом голодного Бровка, якого прив'язано на ланцюгу і велено відстрашувати не бажаних переходнів. Так, видно, йому найприємніше почуватися на білому світі, нема до чого, хай йому біс, чепуритися, а до того треба відпочити, його корпуленція переладована втомою минулого, тож то перед ним нова втома майбутнього.
— О, це ви? — зустрів він Нестора, як видно, здивовано. — Сідайте. Що там ще недосказано? Наперед кажу — ні.
Нестор передав доручення Татяни. Іван відповів не одразу. — А як же туди дістатися? Як це далеко од нас? — було його першим питанням..! І при тому він запалив бичка. (У нього на нічному столику купа недопалків).
Нестор надіється організувати транспорт, це всього, як навпростець, яких дванадцять кілометрів. Виїхали у неділю, так біля години одинадцятої. Іван сидить на краю ліжка, пахкає димом і тяжко думає. І по часі годиться. Нестор вдоволений, встає з наміром відходити, але Іван враз озвався: — Слухайте, мій сусіде. Я б вам хотів порадити залишити мою дочку в спокої. Ви своє зробили, я вам вдячний, і на цьому, давайте, зробимо точку, — говорив той повільно, настовбурчено ...
— Мені здається, мій сусіде, що ця справа є значно поважніша, ніж це на перший погляд ока може здаватися — відповів на це Нестор.
— Може так, може ні, але я не бажаю, щоб до цього додавати інші ускладнення, — бурчав Іван.
— Що ви під цим, властиво, розумієте? — питав Нестор.
— Нема тут потреби щось роз'ясняти, ви самі знаєте що, я лиш сказав своє і, думаю, ви мене зрозуміли.
— Так, я вас зрозумів, лишень боюсь, що ви себе не розумієте. До побачення... У неділю за вами заїдуть... Біля одинадцятої, — сказав Нестор і відійшов.
Іван, здавалось, хотів, було, ще щось гостре сказати, але вже не встиг. Він залишився знов сам зі собою, як звичайно, з відчуттям особливого осамітнення, над чим він багато думає і чого не може звести до ладу. Останні слова його супротивника особливо вражали, він таки направду сам себе не розуміє, це такий крутіж дії, що в ньому не знайдеш початку, все лиш тікає і не думає куди, а Іван думає, а тому він на роздоріжжю. Йому лиш здається, що і тут мусить бути якийсь вихід... Не лишень той назад і Сибір, або той вперед і Америка. А де ж ділась та середина... Господи Боже! То ж він має батьківщину... То ж він нічого не зробив такого за що треба її від нього забрати. І хто це має робити? І яким правом? Якось дивно подумати, що йому, саме йому це відбирають і таким нахабним, зухвалим способом, що його не збагне ніяким розумом.
Але ж ти знаєш, Іване, що на твоїй батьківщині сталося? Хіба ти не бачиш, не чуєш? Чому сперечаєшся? Я не сперечаюся, відповідав він на таке, я лиш не можу, вбийте мене, цього розуміти. Ви лиш подумайте... Мене вирвано з ґрунту і викинуто... Отак, ніби непотрібний бур'ян... З місця, яке належало мені тисячу років.
Скільки разів і при яких тільки обставинах, він завдавав собі це питання і ніколи не знаходив на нього відповіді, так ніби його заворожено, так ніби він не чув ніяких тих, роками й роками, день-щодень, від рання до вечора, завжди крикливих, доказів, показів, переконувань. Візьми лиш любу газету, відкрий лиш радіо-апарат, зайди до першого-ліпшого кінотеатру і маєш чорне по білому.
Але Іван був завжди Іван, він міг все це бачити і не бачити, чути і не чути, всі ті минулі роки його не тільки не переконали, що він помиляється, а ще збільшили переконання, що правда по його боці. І що його супротивники, одного разу, мусять до неї вернутися, якщо хочуть жити по людськи. Як не тепер, то в четвер, а можливо й тепер. Тож перейдено смугу досвіду, що перед ним не встояв би сам люципер.
А тому Іван пробує... Ще раз пробує... Було-небуло — пробує. Це розпач, розуміється, у тому тисяч протиріч, смертельна загроза... Він це знає... Але це така арена і ти такий ґлядіятор для яких нема вибору. І тому він, з болями й жалями, але рішений і не лишень за себе, а і за свою дочку. І ніщо вже тут не змінить справи. Що він і дав зрозуміти тому самому Сидорукові.
І тепер Іван сам, довкруги сам, ніякий нікому сват чи брат... Але на розговіння чомусь, сам не знає чому, погодився. Вдарила якась нотка. Інколи це щось, проти чого не встоїш. Налазять згадки. Як там не кажи, а в тому сила, розуміється, сентимент, але такий сентимент, що заліз до крови і кости. А це вже щось, як закон і суперечка з таким не зміщається.
І наскільки той Іван сам, настільки Нестор не сам. Він на розрив занятий. Чергове його завдання, намовити Ірину на той самий подвиг що й Івана, лишень з іншого боку. Вона має проти цього свої застереження. — Між іншим, Несторе, — з виразом загодковости питала Ірина, — що є з тією красунею, з якою ти мав стільки клопотів?
Вже сама така характеристика цього питання насторожує, постає діялог, в тоні Ірини відчувається атака, в тоні Нестора оборона. — Вона має своїх, при чому тут ти, — говорила Ірина на завершення. — Мається на увазі комітет. Люди потребують піддержки, — казав Нестор. Сперечалися, але на розговіння Ірина погодилася. І цю точку було також рішено.
А наступний день суботній, на цей раз сірий, вікно, що виходить на сад, на яр, на поле — зачинене, за вікном по деревах топчеться вітер. І велика тиша. Навіть мовчать голуби. І лишень, вслухавшись, крізь тишу, доноситься приглушений гуркіт автошляху, що отам за долиною.
Заходили люди, а між ними, подібний на святого Сергія Радонежського, як його малюють у церковних календарях, бувший ректор Київського Політехнічного Інституту, Сергій Миколайович Смолицький, який зайшов довідатись, "як там справи", а побачивши на столику Ірини дві червоні крашанки, мало не заспівав; — О, так! О так! Моя стара також ґвалту пекти паску, мали золоту обручку, проміняли на муку... Це ж бувало... Пригадуєте? Дванадцята ночі, відвалюють від гроба камінь. Віками й віками, ось скоро тисячоліття. Бувало, як гримне хор Софії — "смертию смерть поправ" — здавалось, воно так і є. Ми, бувало, особливо діти, просто бачили воскреслого, що вирвався з гробу й несеться у небо. А за ті самі паски я мало не опинився в Сибірі. Котрогось там року, Великдень припадав на першого травня, а моя стара, візьме та й спече "бабки". І як то у нас водиться •— певне око підглянуло і донесло. І ціла буря. Тайфун. Ой, ректор та пече паски! Тягнуть, та суд, та комсамолія. Та які там, кажу, паски, то ж Першого травня. А чому така форма? То ж, кажу, "бабки". Не знаєте? Бачите. То ви, кажу, забули, що Перше травня, а що Великдень то не забули... Що трапляється разом раз на десятки років. Соромтесь! Такі ви комсамольці? Хто вас виховує! І вони настрашились, а я видряпався з лиха... Але скільки це коштувало нервів... Це ніякий там жарт, це питання життя. Одного нашого знайомого... Був учителем... Забрали... Гримнуло, а він перехрестився. За звичкою, механічно. А моя стара оце й каже: давай спечемо паски! У відплату. Не пожаліла шлюбного персня. От до чого дійшли. То ж звичайна, як глянеш, худоба, тічка скажених собак, а провались той режим — відвалювання від гробу каменя почнеться ще з більшою вирвою. І саме через оту тічку, — говорив Смолицький старечим голосом, його очі сльозилися і він витирав їх шматком зеленої ганчірки.
Сидоруки залишили його на обід, а по обіді, Смолицький і Нестор, позичили у господаря дому, ручного возика і поманджали до найближчого гаю по дрова. Старий скаржився, що його стара мерзне і не має чим заварити чаю. Стинали молоді кленочки, з яких стікав сік, розтинали їх на жердя і тягнули додому. І трохи забарилися.
Тож то вчора Нестор обіцяв Вірі, що на третю прийде на чай, а ось вже по третій. Відходячи, казав Ірині, що йде замовляти на завтра бричку... І було це йому неприємно, як і неприємно було відвідувати Віру у неї вдома, и;о подумали б її господарі, згадка про їх сина та ще дуже жива, але коли він вийшов на велику дорогу, вже здалека помітив знайому фіґурку у строкатій хустині, ясному плащі, що його розкидав вітер, яка, вздрівши Нестора, побігла йому назустріч. Їй, мабуть, спішно, проти неї вітер, але біжить. Рожеві щоки, сяючі очі, розкриті сміхом уста. Вітаються за обидві руки. — Я не видержала! Чекала, чекала... Де ви були? — кричала вона ще на бігу.
— Займався хазяйством, — відкрикувався Нестор.
Віра взяла його під руку, йшли з вітром, вона розтягала кроки, щоб втримати такт, намагалась дивитись йому до очей. Нестор збентежений, це сценка з часів юнацтва, щось, мов би з гімназії. — Слухайте, стрибунко-душко. Чи конче треба нам йти з вітром? Пропоную зміну курсу, — озвався знов Нестор. — А чай? А мій чай?— швидко реагувала Віра. — Хіба ж можна оце довкруги заміняти за любий чай? — показав він на поля. — То куди? Кажіть, ведіть, з вітром, проти вітру, у хмари, з хмари... Отак через луг до того он гаю, — захоплено щебетала Віра.
— Давайте отак, — вказав він на пригірок вкрити зеленою пшеницею, по якій ще недавно гарцювали американські танки і полишали за собою виразні сліди.
— Біжимо! — як стій викрикнула Віра.
Звернули з дороги і бігли стежкою під пригірок. Вітер дув зліва, пшеничка мрижилась, краєвид за ними ширшав і по часі, засапані зупинилися. — Бачите? — питав Нестор. Перед ними долина, річка, протилежне взгір'я, автошлях, по якому туди і назад пробігали верхи силуетів джіпів. І світило поміж хмаринами гостре сонце.
— Бачу, — казала Віра з приложеною до чола долонею.
— Що ви бачите? — питав її Нестор.
— Не кажіть, не кажіть... Щось надзвичайне, — казала напружена Віра.
— Ті там на горі машини. То Америка. А внизу Ільм. Річка. В ній вудив Ґете.
