Втеча від себе - Самчук Улас
А чи бачите оту там точку під вільхами на закруті? — говорив театрально Нестор.
— Бачу, бачу. Рибалка, — швидко казала Віра.
— Диригент Горенко. З Києва, — казав патетично Нестор.
— То він, то він. Пізнаю, — захоплено кричала Віра, мов побачила чудо. — Я чула в Києві його хор. Цікаво, чому й він тікає, йому там не було зле, — говорила вже спокійніше Віра.
— Йому хотілося половити рибку в Ільмі, — казав усміхнено Нестор.
— Но, но, но! Це не жарт. Несторе! Осініть!
— Його хор звався, здається, "Думка", — казав сповільна Нестор.
— Ха, ха, ха! — розреготалась чомусь Віра.
— Вам, бачу, весело, — зауважив Нестор.
— Ні. Вибачте... Це не те. Я щось згадала. Ну? "Думка". Так що?
— Може він переконався, що така назва там не на місці.
— І тому втік?
— Може й тому.
— От і все?
— От і все.
— Що ж він буде робити тут?
— Як бачите. Ловити в Ільмі рибку, вволю надуматись. Там це люксус, а тут думай, говори, кричи.
— "Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться" — заспівала враз Віра стертим сопраном звернена вбік долини, але одразу це урвала, підбігла до Нестора. — Це я для нього. Чи ви знаєте, що я також співачка?
— Чую. У вас цікавий голос.
— Стерся. Не було вправи.
— Що значить стерся? Скільки вам, бабцю, років?
— О! Багато. Рахуйте. На кожний мій рік кладіть десять. Роджена... Чекайте, чекайте. Коли я роджена? Двісті десять! Завтра... Ні, після завтра... Несторе! Після завтра мені двісті десять років Ґратулюйте! — викрикнула Віра, кинулась на шию Нестора і впилася устам в його уста.
Нестор збентежений, цей жест загострий. Уста гарячі, вогкі, жадобні. Рвучко її від себе відорвав. — Віро! — вирвалось у нього погрозливо.
— Це вам за бабцю. Будете сердитись — дістанете ще... Але ж, Несторе. Мені двадцять один рік. Я повнолітня. Змилуйтесь.
— Але мені двічі стільки, дитино, — говорив спішно Нестор.
— Запізно, запізно, мій тату! Дякую за зміну мого родочислення, це не поможе. Краще — біжім далі.
Схопила його за руку і вони бігли навпростець пшеницею, розчервонілі й засапані, добігли до віядуку, де ще недавно ховалися від літаків і де ще валялися порозкидані предмети, що служили за сидження.
— Несторе! Більше не можу! Хо! — відсапувалась Віра і з розгону присіла на кам'яній брилі.
— Маєте ви сірники? — навздогін питав її Нестор.
— Еврика! Огню! Давайте огню! — вигукувала Віра і зірвалась на ноги.
Кинулись збирати все, що могло горіти, незабаром з того постала купа, яку вмить обернено на багаття, що диміло, горіло, тріщало, а спричинники цього засіли насупроти на куснях старих шпал, будь що говорили, з будь чого сміялися, Нестор пригадав, як то у їх селі, зночі під Великдень, хлопці й дівчата робили біля церкви багаття — залишки давнього культу огню, що очищав, аж до неба і спалював на землі всі нечистоти та приносив урожай добрий... А за християнства, це пов'язано з багаттям у преторії Пилата, коли Христос стояв на суді перед ним, на подвір'ю преторії горіло багаття, біля якого чекало висліду суду чимало всілякого люду, а між ним також один з апостолів Христа, що його розпізнала одна дівчина і голосно прозрадила, що він належить до прихильників підсудного. На це апостол мав сказати: не розумію, що ти говориш. Але опісля його розпізнали також інші, на що він відповідав: не знаю чоловіка того. Це повторилось з ним тричі, але за третім разом, це було вже опівночі, заспівав десь збоку півень і тоді апостол пригадав слова його учителя звернені до нього на Тайній вечері: "Аще же алектор возопіє троєкрати і ти, Петре, отречешся од мене". Апостол засоромився, "ізшед вон і плакася горко".
Віра, що уважно це слухала, запитала: — Чому то апостол так ні з сього, ні з того, зрікся? Здається, він був один з вибраних.
— Мабуть, зі страху, — відповів Нестор.
— Чого він боявся? Тоді ж НКВД не було. Лиш мале підозріння. А скажіть; як би ви на таке реагували?
— Можливо, Вірочко, так само, — каже через вогонь Нестор.
— Чому? — питала Віра з гострим, на це слово, натиском.
— Бо це страшно. Не належу до хоробрих.
— О, не вірю. Я знаю ,що ви не боялись налетів, — казала Віра.
— Але боявся б тих біля багаття преторії.
— Але ж чому?
— Бо вони страшні. Фактично, за Христом не було ніякої вини і Пилат його не осудив. І умив навіть руки. Але його розп'яли.
— За що ж, ви думаєте, його розп'яли?
— За те, що він порушив правила суботи... Що звав себе сином Божим.
— І це вся його вина?
— Дуже велика. І Петро це знав. Ви згадали НКВД. Сьогодні, мені один київський професор розказував, що його мало-мало не розп'яли за те, що його жінка, у день бувшого Великодня, спекла печиво на подобу паски. це вже, рахуйте, щось, як дві тисячі років після Пилата. Так. Я не боявся налетів, але НКВД боюсь. І боюсь смертельно.
— Але ж чому? Ви ж його не переживали.
— Петро також не переживав розп'яття
— Про що ж фактично тут ходить? — майже з розпачем питала Віра.
— Я вже сказав. Про суботу.
— Ну, жартуєте... Не у нас.
— Як же не у нас? А у кого ж? У турків? Професора судять за...
— Чекайте, чекайте, — перебила Нестора Віра. — Давайте розберемося. Професора судять... Професора судять... Напевно комсомольці. Так. Це у нас бувало... Але ж це комсамольці. Сливе діти. Який там їх суд. Я сама до них належала, мене виключили за відмову якраз бути прокурором. Це щось, як... як, — Віра не знаходила слова як це назвати і їй поміг Нестор: — Як преторія Пилата, що кричала розпни! Це ви хотіли сказати?
— Ах, Несторе! Це таке все заплутане. І чому? Чи ви можете сказати чому?
— Я не можу сказати чому. В нашій природі існують прірви з незбагнутим призначенням. "Щось таки та значимо, коли так бояться нас" — пригадуєте такого дуже ліричного поета, який тішиться, що належить до такої прірви. Там не обвинувачують за злочин. Ваш батько не поповнив ніякого злочину, там обвинувачують, що ви не вірите в суботу, як вони вірують, в людині існує, наприклад, бажання карати ближнього за те, що той потрапить краще за неї жити. Іноді це звуть заздрістю, але цю заздрість аналізують і виводять з неї наукові теорії... Коли хочете — по моєму, нема справді бідних й багатих, є спроможні й не неспроможні. От і все. От і істина. Але там... У тій науці... Там вам Сибір, каторга, чверть століття Воркути за... Що ви Іван, а не Мишко... Так воно чомусь є, •— говорив Нестор через полум'я багаття.
Говорили й говорили, Віра все питала... І дивувалася. Нестор, мов обвинувачений, намагався виправдатись і також дивувався. Це здивування їх виповняло, дуже швидко біг час, підкидали до вогню паливо, вітер шарпався вздовж залізничного валу, вривався під віядук, колотив димом, проривалося крізь діри хмар небо і зливало цебрами сонце просто на пшеницю, що нагадувала хустину зеленого шовку в руці дівчини, яка прощає в дорогу милого.
Нарешті їх час відходити, Віра перечить, їй і так дуже добре, але час, але сонце, але життя. Назад вертались в мовчанці. Нестор просив лиш Віру зайнятися організацією транспорту... І заїхати завтра за батьком. Перед ними долина, скосе проміння сонця. Ану, чи побачать рибалку на закруті Ільму під вільхами? Даремно. Він вже зник. Але джіпи на другому взгір'ю гуркотіли далі.
XII
Весь той недільний ранок Нестор з Іриною заняті збиранням в дорогу, хотілося блищати, Ірина в чорній, з широкими рукавами, суконці, яка їй личила вельми, Нестор в костюмі з пасистою краваткою, приходили знайомі, багато христосувань, на столику збільшилось крашанок. Погода також зм'ягшала, її вітер унявся, здавалось йому було досить вчорашнього дня.
Чекали на підводу, сподівалися на одинадцяту, але вона появилася ген біля другої. Це вносило роздратування. Під браму підкотилась бричка на високих колесах, пара гнідих, тяжких коней, на козлах Віра у дивній кепі захисного кольору з віжками й батогом у руках, одягнутих у чорні рукавички, поруч неї, з іронічною посмішкою, Я у ролі коопілота, який почав польською мовою поясняти, чому вони спізнилися, бо він забарився в костелі... З Яном, згорблено й незграбно, у бахматому, але все так новому, бронзової барви, костюмі, вгрузло сидів Іван, який спокійно привітався з Нестором, з великим трудом зробив біля себе місце Ірині, тож то Нестор, полагодивши всіх і наговоривши купу привітань, присів насупроти Івана й Ірини на скрипці з оброком. При знайомстві з Іриною, Віра відзначилась зразком артизму, посміхнулась чарівною усмішкою, а Іван, у своїй величній незграбності, виявив таку силу кавалерськости, що його не можна пізнати. Він, як велить звичай древній, тричі христоснувся, був зело уважний, з місця взяв тон кавалера, почав розмову про погоду, згадав як то у них там "бувало"над Дніпром рікою, коли їхалось святити свячене. З Іриною, виявилось, вони земляки, Ірина зі Золотоноші, це ж рукою сягнуть до Канева. Батько Ірини, прокурор царського часу, знав Морозів, побував також на засланню, а вернувшись, перед самою війною, перебував у Каневі. Іван міг дещо про нього сказати... Жив в тяжких умовах, дуже постарів... Чи живе й тепер? Хто може знати.
Зараз за плечима Нестора, рівно й напружено, з віжками в руках, Віра. Привіталась з Нестором чемно й формально. Вона править кіньми, її руки простягнуті, її очі скеровані вперед, її волосся виривається з-під кепки і бавиться з вітром. Біля неї, з виразом професійної поблажливости, сидить Ян. Коні тяжкі, повільні, їх копита ступають рівно і твердо, колеса брички котяться ліниво байдуже. Одразу за селом, вони повернули до ліва на бічну, польову, м'яку дорогу, потягнулися вверх на взгір'я перекрочили широку, бетонову автостраду і плужились далі в напрямку півдня.
Погода ласкаво і, здається, переконливо підносила чоло, небо слухняно синіло, сонце розсипало свої щедроти, поля яріли бірюзово, чисельні жайворонки тріпотіли в повітрі.
Вірі інколи вдавалось добитись швидшого руху, її биндюги намагались їй догодити, пускались швидшим клусом і за пару годин показалась їх мета.
Село при шляху, при долині, двоповерхові, старовинні будови, оточені муром подвір'я, вузькі, нерівні вулички. І велика тиша. Вулиці німі і порожні, брами закриті. Тільки горобці та голуби, та зрідка собаки. І дуже зрідка люди, переважно старші, переважно жінки у широких, довгих, темних спідницях. На всьому значились смуток, жалоба, мовчазність.
Татяна й Микола Водяні мешкають у одній чималі кімнаті другого поверху більшого будинку головної вулиці.
