Втеча від себе - Самчук Улас
Браму відчинив урочисто Микола Іванович, Татяна темній, святочній сукні вибігла на зустріч. Рухнуло бурхливе христосування, докори за спізнення, посипались компліменти. — Іване! То ж ти красунь! — Вірочко! Ти цвітеш. — Пані Ірино! Ви розкіш. — Несторе! Моя ви стара любов. І навіть Ян дістав свою пайку, до чого спричинилась його висока шапка.
У відплату Тані дісталось також, наприклад, Іван вирік: — Ти мені нагадуєш мого тестя. — Миколу Степановича? Здурів? — казала Таня. — Таке саме руде волосся. — Коли судити по волоссю, то ти нагадуєш нашого Кудлая. — Га, га, га! — реготав Іван, можливо, вперше за весь останній час. Микола Іванович зразок коректности, по військовому, сливе на струнко, його темно-синій, залежаний у валізі, костюм тіп-топ гладжений, пасиста краватка агресивно в формі. Появилась також Мар'яночка. Кучерява, рожева, ніби знята з бонбоньєрки монпансьє.
З шумом, гамором, юрбою входили до будинку, дерев'яні сходи тарабанили й рипіли, кімната заповнилась рухом і говором. І, здавалось, вони тут самі, хто зна де ділись власники дому, на їх половині мертва тиша.
До речі, кімната готова прийняти бій, стіл хизувався сніжно-білою скатертиною, в центрі паска, свічка, шість крашанок, довкруги порцеляна, кришталі, срібло. — Ууум! — першим мукнув Іван. — Чудово! — дещо позичене, — поясняла Татяна і просила до столу.
Хоча з цим не було спіху, гості знайомились. Вір розмовилась з Мар'яною про писанки, Нестор в куті, на нічному столику натрапив на великий, критий оксамитом, фото-альбом. Розгорнув і ахнув. Стара Прага. До нього підступив Микола Іванович. Пішли пояснення. Знані обличчя, студенти, професори, діячі політики, учасники визвольних змагань. Відчити, з'їзди, академії. Масивне скупчення інтелекту України irredenta. — Похвально, що вам це вдалося зберегти, — вказував на альбом Нестор. — останні хвилини, — казав Микола Іванович. — Коли ми залишали Прагу, большевики були вже на Ольшанах, кілометрів з десять. Ми чекали американців, які були під Берандовим приблизно на такій же віддалі, здавалось, один тільки крок. Але знаєте, чехи... Братші русове... Тож так їх чекали. І дочекались. Нам прийшлось спішно відходити, в останню хвилину. Хапали, що трапилось під руку. Все залишили — бібліотеку, картини, меблі... Вирвались з парою валіз, але це, — він вказав на альбом, — взяти мусіли. Все таки, як не кажіть, той шматок нашої Праги залишиться в пам'яті не тільки нас, але й віків.
— Але чи всім вдалося вирватись? — питав Нестор.
— Яке всім... Багато не змогло. Деякі по старості, деякі з недбальства, деякі з апатії, деякі з наївности... Мовляв "вони змінилися". Багатьох арештували з першого дня, на вік не зважалося, дехто поповнив самогубство. Славінського... Пам'ятаєте. Сімдесяти п'яти років. З ліжка, хворого. Вмер по дорозі, — говорив Микола Іванович.
— Це в їх стилі, — зазначив Нестор.
— Пані і панове! Стіл чекає! — втретє гукала Татяна.
Поволі сідали, Іван на головному місці, від нього по праву Ірина, по ліву Нестор, біля Ірини Микола Іванович, насупроти Віра, на завершення Мар'яна з Яном. Татяна во главі паради в чині генерал-господині і разом церемоніял-майстра, на її столі масивом їжа і пиття доведені, як казав опісля Нестор, до екстази, а Микола Іванович не тільки наливає чарки кольору бурштину, але й коментує, як це сталося. — Американцеві, на щастя, заболів зуб, вимагалось інтервенції доктор-Татяни і ось дві пляшки "Скач"-у, — казав він безпристрасно. — Хотілось по нашому, — спокійно додала Татяна. — Морозиха! — докинув Нестор. — Стоградусна, — казав Микола Іванович. — Дочка Григора... І в такому разі пом'янем тут і його душу, — говорив Нестор і підняв чарку.
— Христос воскрес! — окликнула Татяна.
— Воїстину воскрес! — відповіли всі хором.
Очі всіх звернені на Івана, він, мов би занімів, закрив очі, здавалось тратив притомність. Віра готова кинутись йому на поміч, решта насторожено чекала, але це тривало лиш кілька секунд, він швидко прийшов до себе, струснув головою і вимовив: — Нічево, нічево. Ето прайдьот, — казав він по російськи і одразу перейшов на свою мову. — От, знаєте... Не звертайте уваги. Нерви, — бурчав він і підняв чарку.
Всі облегчено відітхнули, випили, набирали їжу. Микола Іванович наливав "на другу ногу" і ніби сам до себе говорив: — Як не кажи. Доба чортяча. Але ось чудо. Хто міг думати, що ми зустрінемось... І в такому місці. Ото ще раз! За чудо!
Випили ще раз. Усі. Навіть Мар'яна чарку чогось лимонадного. Іван випив і було видно, що в його гартованій плоті нуртують вибухи чуття, тому Ірина почала з ним мову про брата Андрія, якого вона знала з кіно-студії. Це і врятувало Івана від паніки, він входив у норму, а побачивши мису справжніх, пузатих і навіть зі сиром, вареників, він викрикнув: — Вареники! Коли ми з вами бачились?!
Це додало сприту, почались в перемішку, без керма і вітрил, гутірки в туманності чарки, згадували і перезгадували хутір, а в тому рідних і менш рідних, а Віра, що сиділа на розі стола недалеко етажерки, на якій помітила кілька книжок знайомого вигляду авторства її дядька, в тому знаменний його ,,Розгром" і зовсім не знані "Тверді руки", про які щось було чула, але не бачила. — Тьотю Таню! — гукала вона крізь метелицю гамору. — Звідки ти маєш "Тверді руки"? Це пригасило гамір, обличчя повернулись до Віри. — Ми дістали, — казала Татяна. — Але ж у Києві ми їх не бачили, — говорила Віра. — Бо по виході їх скоро вилучено, — казала Татяна. — Я цього не знала, — відповіла Віра. — Нічого дивного, думаю, що й Андрій про це ні слова. До нас дійшло лиш пара примірників, — казала Татяна. — Це цікаво... За що їх зняли? З дядьком такого не траплялося, — дивувалась Віра. — У нас багато про це говорилось, казали, що там порушено питання мозолястих рук, що в революцію вважалося пашпортом пролетарськости, в протилежність рук білих, що символізували паразитів. Довідались, що вожді революції належали також до білоручок. От вам і проблема. — Андрій, мабуть, пригадав Іванове весілля, — зазначив Микола Іванович. — А й справді. Тоді нас перевіряли за руками, — казала Татяна. — Тепер це "нєльзя". Кажуть, що ,,вставайте гнані і голодні" там заборонене, — додав Микола Іванович. — Дивно, що дядько Андрій уникнув Сибіру — несподівано озвалась Мар'яночка, яка, здавалось, навіть цього не слухала. Очі всіх звернулися на неї, її обличчя залилось зніяковінням. На виручку їй прийшов Нестор.•— Ваш дядьо виробив собі там особливий імунітет. — І взагалі... Андрій! Вірочко. Ти його найкраще знаєш. Що він таке? — питав Микола Іванович. — Ти думаєш, Андрій теперішній, — додала до цього Татяна. — О! Дядьо Андрій. І це все. Він мене протегував, балував, привозив закордонні панчішки... Але чи я його знала? Ніколи ніяких розмов, ніяких питань... Щоденне, буденне — погода, їжа, часом спорт, одяг, взуття. Як спалося? Що снилося? І, розуміється, мій спів. Цим він переймався. Протегував, платив, бував на моїх виступах, розумівся на співі, як і на всьому, чого б не торкнувся. Але в його робітні я майже не бувала. О, можливо, два-три рази мигцем. Над робочим столом, вражав портрет Сталіна, стіни заложені книгами. Машинка, телефон... Але спитайте мене, що він коли робив і взагалі, яку грав ролю — не скажу. А він грав ролю... У Спілці письменників, в політиці... Без нього ніщо. Завжди в почесних президіях... Говорили ми на двох мовах, залежно від потреби, борони Боже якесь питання, навіть невинне... Як я вже опісля зрозуміла, він виробив не лишень імунітет, а й особливу спритність поведінки... Гостре відчуття в коливання ліній партії, вождів, а головне — головного, від якого залежало кожне дихання. І, як мені здавалося, він не боявся, як було з іншими привілейованими. Але його боялися. .. Навіть високі партійники. Тому, мабуть, він і ризикнув тими "Твердими руками", з надією, що це пройде, як жарт, як стара згадка, але не пройшло. Там не розуміють гумору. А що це зійшло безболісно... Дядьо Андрій мав фори. На самій горі. І взагалі... Це складна, вражлива натура. Я його дуже любила, — закінчила свою мову Віра.
Усім це сподобалось, Микола Іванович навіть подякував, прекрасна, як він висловивсь, характеристика, Ірина глянула на Віру кілька разів, Нестор вдавав незучасненого, Татяна інколи вставляла якесь слово від себе, то ж то Іван — тріюмф, він лиш слухав, але як слухав... Так дочка. Недурно її дід по матері був найбільший говорун, але Татяна все ще не вдоволена цілком, вона вимагає більше: — А як там, Вірочко, його Ольга? — питає вона крізь атмосферу за третьої чарки — "Бог тройцю любить". — Ольга, не знаю як тепер Ольга, а тоді це не Ольга, а Берта. Її рознесло. Бабця Лоханська була огрядна, але цю переогряднило... Андрія не може терпіти за якусь там артистку, і єдиним її кумиром — її Юрко, який дуже в неї вдався і який мріяв бути боксером. Вона все твердить, що це вона зробила з Андрія людину, що вона знайшла його в Харкові у якійсь ванній де його мало не з'їли воші, — казала Віра. — І Андрій все це терпить? — питала Татяна. — Не лишень терпить, він її раб. Одна в Совєтському Союзі людина, якої він боїться, — казала Віра. — А була така романтична пара. Ольга — цікава, гарна, буйне волосся... Стрибала, співала, зарадна, практична, Мар'яна проти неї... — Татяна урвала на цьому свою мову й питала: — А, як же, Вірочко, мама? — А, мама! З неї не багато лишилося. Протилежність Ольги... І на цьому Віра зупинилась, було видно, що про маму говорити їй не хотілося.
Це, було, і закінчило цю тему, але заторкнуті питання не хотіли втихомиритись, Микола Іванович, що виглядав, як добре зрілий баклажан, продовжував мову, переважно через стіл з Нестором. — А мене це, кажу вам, сердить, — говорив він ажитовано, мов би його ображено — такий вам мудрий і сильний, а разом така ганчірка. — Нестор розумів про кого мова і питав: — Чому вас це сердить? — Може це, не так сердить, як інтригує. По перше: чому він її терпить? По друге: чому боїться? По третє: чому її рознесло. То ж там завжди бракує харчів, — з особливою прецизністю говорив Микола Іванович. — І ще одно: чому той їх синок мріє бути боксером? — додав він до всього.
— Наскільки я це зрозумів, — почав мову Нестор, який весь час здебільшого тільки слухав, — таємниця цього феномену в його природі.
