Дар Евтодеї - Гуменна Докія
Косинка, але мабуть не обійшлося без Б. Анто-ненка-Давидовича, дуже вже був їдкий. Всім киянам зрозуміла була назва фейлетону. Тоді саме з успіхом ішов у опері "Літаючий балет".
А в самому кінці навчального року, як уже от-от мали бути вакації, а студенти гуртками сиділи на вікнах та у парку напроти університету і виспівували "На вгороді верба рясна...", блискавкою влетіла неймовірна чутка. "Жовтих чобіт" уже нема. Не вернувся Качура з весняних вакацій. Лише прийшла по університету депеша з Кам'янець-Подільського чека: "Яким чином тримаєте ви в себе цього петлюрівського бандита? Ми його вже давно шукаємо і не могли впіймати, а тепер він сам вліз нам у руки... "заскучав за мамою"...
Не знаю, чи так, чи лише фолкльор, але вже Качура ніколи не показався в ІНО.
13
Приїхавши додому після цього першого року студентства, я впала в тупу й довготривалу прострацію. Цілий місяць, зранку до вечора, лежала я на тапчані, як мертва колода, і не мала бажання поворухнути жадним членом. Ніякої в голові думки. Де поділася моя весела юнацька ментрежність? Як це я ті іспити склала, коли на лекціях нічого не входило в голову.
Поволі, дуже поволі ця прострація проходила і я почала помічати навколишній світ. Остаточно струснула я з себе київську втому, як зустрілась із Василиною. Я їй написала чи що, бо вона прийшла до мене із Ставищ. Відразу задумали ми один "пекельний плян", а саме — піти пішки в гості до Гані Мазуренко, це десь недалеко, село Високе, на П'ятигірщині. Там же десь є й Петро Огородник, і Максим Тхорівський.
Вернулась ставищанська атмосфера. Ми з Василиною безпричинно регочемось, тішимось волею, степом, нашою подорожжю. Для цього багато й не треба було, бо ми з виразу, з інтонації розуміли одна одну. Василина розповідає про свою зиму — вчителювання у П'ятигорах, а я їй — про всі премудрості, що набралася за зиму в Києві. Про діялектичний матеріялізм з його трьома фазами, про лекції біології проф. Артоболевського, які вони були популярні... а також і про те, як я зрізалась на азбуці комунізму. Про концерти, доповіді, вечірки УКП, про виставу "Березоля" і ніч після вистави... Я була захоплена своїм Києвом, — і зараз це передалося Васи-лині. Вона признається, що думає виходити заміж за Захарка Задорожнього, але ні! Тільки їхати восени до Києва, нема чого тут сидіти грибом! І Василина ж у вигіднішому становищі тепер, ніж я. Має рік вчительського стажу, член вчительської спілки, а не так, як я, що вишу між небом і землею...
Не сказала тоді тільки Василина, що вона в П'ятигорах кінчала самогубством, вішалася. Причина? И досі не знаю.
* * *
У Високому було нам весело за межею звичайного. Сад, ми за столом під яблунею. Прийшли Максим із Петром. Співали — наче хотіли відібрати цілий рік неспіваний. Якийсь деліріюм веселости напав на нас усіх, особливо, як Максим почав співати гумористичну "Та були в кума бджоли". Ще такої не чули! Мелодія уривається на "бджо" і це "о" тягнеться довго-довго, спочатку вниз, а тоді вгору і раптом уривається вигуком "ли!". Приспів "Тпрундирлинди, тпрундирлинди, бджо-о-о-ли!" означає акомпаньямент бандури. Далі епопея розвивається так:
Та прийшов кум до ку...
Та прийшов кум до ку-у-у-у-ма-а!
Тпрундирлинди, тпрундирлинди, ку-у-у-у-ма-а І
Пісня може тягнутися й годину, бо далі розказується, що кум попросив меду, поліз на горище, а там на нього напали бджоли, і злізти вже не може, бо драбину кум прийняв. Словом, експедиція за медом скінчилась дуже невтішно. Але це треба вміти співати, Максим же міг хоч кого підкорити своїми "бджолами"...
Мала успіх і ставищанська "Зарізав дід Бедрик..." У непере-вершеній Василининій інтерпретації. Починається вона в швидкому бадьорому ритмі:
Зарізав дід Бедрик Чорну ягницю,
а далі цей бадьорий ритм заломується на вдавано замогильний:
Зарізав, зарізав,
Викинув на гору,
Щоб не було того поговору,
і вже зовсім лірницьке мелянхолійне закінчення:
Що-о він за-арізав!
Тут у нашому товаристві всі дуже добре розумілися на нюансах, що — мелянхолія і сум, а що — вдаване. Тому вся трагедія, що малює пісня далі:
Як прибігла Гапка, То й руки зламала, Тут моя праця, Тут кривавиця, Тут моя, тут моя Чорная ягниця, Що-о він за-а-арізав!
У неділю рано В усі дзвони дзвонять Вже ж Бедрика По цвинтарі водять. Били його, били, Ще й волочили, Чорнії кудра Закривавили, — Що-о він за-а-арізав!
в дійсності сприймалась, як гумореска.
Особливо наголошувала Василина "чорнії кудра"...
Я шкодую, що нема кому тямущому передати цю пісеньку, отак, як вона співається, у трьох темпах. Комусь, що оцінить вкладений у неї гумор.
Ну, звичайно, не оминули ми й "Горе вам, дівчата..." Це була тутешня п'ятигірська... Заспівав Максим і свій "коронний нумер", "Тьомна ночка...", може солдатську, що пройшла українську обробку, але не до кінця.
Тьомна ночка, тьомная Із вечора до утра. Журилася дівчина З ким я буду вечерять Тьомну ночку коротать. Ой пойду я у лісок Пущу громний голосок Щоб мій милий услихав, Сів на коня й прискакав...
Максим її співав отак незачеплену обробкою, як її сам почув, секрет її чару був у його виконанні. Коли він співав, то наче вростав обома ногами в землю і то з землі йшли оті густі медові звуки, а сам він впевнено й значущо при тому всміхався.
Це був зовсім інший світ, ніж там у Києві. І тут, у зелені, у садку, між шкільних товаришів було мені саме місце. Ніякої депресії, ніякої туги, що чогось нема тобі. Ні, все — найкраще.
Це наше гостювання у Високому під крислатою яблунею залишилось маленьким самоцвітом безжурности поміж похмурим камінням та скелями...
14
Удома ж було все те саме. Наша Льона далі товаришувала з Лєною Шепель, з "дувидками" Кузьмінськими — російською мовою. За цей час у неї виросло розкішне волосся. У мами було воно чорне і рівне, а в неї пушисто-золоте. В хаті вона не хотіла братися "ні за холодну воду", а мамі допомагав у всьому Коля, що вже виріс і був дуже доброї вдачі. В школі він також добре вчився і вступив до піонерії, а слідом за цим його вибрали піонервожатим.
Батько нічим не змінився, далі найулюбленіше його місце було на тапчані, а ставлення до новин у Жашкові таке ж непримиренне. Так само ходив десь по "оказіях" із сопілкою і мав там своє товариство.
Як і колись, розмови я могла провадити тільки з мамою. Мама питала: "Як це так? Працювали все життя, старалися дітей до пуття довести, з боргів не вилазили, а тепер — усе не твоє?" Мала вона на думці не тільки наші відібрані хати, а й те, що діялось навколо. Вістки приходили звідусюди, що нові "хазяї села", комнезами, тиснули хуторян і нехуторян.
Я намагалася щось пояснити, мовляв, — нові часи, те, що на їх думку було добре, тепер виявилось недобре. — Нащо були батькові ці хати? Світ перебудовується і якщо в нас забрано власність, то так і треба. — Дурна твоя балачка! — на це мені мама. Замість облегшити, затаврувати заподіяну несправедливість, я тільки гнівила. — Але ж треба, щоб усім було добре! — настоювала я. — Коли? Як рак свисне? Вже тепер видно, яке те добро...
Але я ж не могла перейматися жалями батьків. Мені таке життя, як їхнє, було немиле, я такого не хотіла. І мама могла б мати іншу долю, якби не та епоха, що в ній вона народилася.
Вона мусіла вийти заміж, бо не було де подітися. Е, такої епохи ще й для себе я не приймаю!
А там у Києві, куди душа летіла, там треба було бути пролетарською студенткою з ідеологією нового ладу, а не такого старорежимного, як панує вдома. Не означає це, що я свою шкуру гляділа, а через це відмежовувалась від батьків і їх жалів. Ні, це було інше. Я не могла тримати в голові дві бухгальтерії, одну вдома, а другу в виші. Я хотіла бути чесною до духу часу і до місця, де я здобуваю освіту. Це, освіта, було для мене важливе й велике і для цього я хотіла бути щирою. Як я могла бути ворогом до часу, коли він такий для мене випав, а не інакший? Я й не була ворогом. Який зв'язок мало те, що в нас націоналізували хати, із гаслом "Геть експлуатацію людини людиною" — я не бачила, ми наймитів не мали ніколи, але я була за це гасло. І існуюча система на кожному кроці греміла, вбивала в голову, що вона усуває визискування людини людиною. Чи могла я бути проти рівноправности жінки, сама жертва того, що нею вродилася і на кожному кроці чула: "З дівчат, як з козла молока!"? Чи "Освіту в найширші маси" — зле? Чудово!
Це були тодішні мої улюблені думки. Тож чи боліло мене, що в діда забрали його землю? Що з того, що він її мав, коли його геніяльний внук, Юхим, помер від сухіт, хвороби злиднів? Дідове багатство в нас у хаті не поважалося й так. Чи може я за поміщиків та капіталістів?
Словом, я була як молоде зілля, яке хоче рости з того ґрунту, в яке посіялося, хоче прищепитися. А ґрунт той був неясний і хто похвалиться, що він такий ясновидець і бачив майбутнє? Моє дороге, національне, оскільки воно не було буржуазне, ніхто не заперечував. Я говорила українською мовою, я ходила на всі лекції, збори й концерти, де було українське.
А тут у хаті шиплять. Треба ж їх якось примирити, треба, щоб і вони зрозуміли, що нове ламає старе і що того старого вже не завернеш і що треба в цьому новому шукати щось і добре.
А щоб було наглядніше, як воно все неясне було тоді, додам, що Петро Товстолужський, той самий, що видавав директиви про націоналізацію хатів та землі, він же запитав мене найперше, як ми зустрілися після мого приїзду з Києва: — Чи ти вже в комсомолі? — Ні! — Та ось тобі моя рекомендація.
Ця рекомендація довго в мене була, але в її так ніколи й не показувала нікому...
* * *
Одна з головних рис пролетарського студента — громадська активність, про це вже також мені вуха протурукали в виші. Про громадську роботу питають у всіх анкетах. Це те, чого я найбільше не вміла. Просто ніяк вона до мене "не прикисала", як би сказала мама. Перший раз попробувала я виступити з промовою — і назавжди закаялася.
Я не знаю, хто це мене втелющив. Може Петро, а може й Саша Цимбал. Саша завжди тримався дуже скромно, доброзичливо, особливими талантами не виблискував, і досі не вмів говорити українською мовою, але був це цілком інтелігентний хлопець. Може це йому треба було виправдатися за те, що я посідаю магічну оранжову картку, а він ставить у ній печаті перереєстрації, а може це мені така ідея влетіла, щоб виправдатися за свій незаможницький квиток?
Вже не було в Жашкові "Просвіти", а став "Сельбуд".
