Дар Евтодеї - Гуменна Докія
А я навіть не знала, хто мій доброчинець та чому це там у Жашкові хтось мною піклується. А я тут мучилася. То треба ж і доброчинця не підводити.
В інституті я мала статус селянки-незаможниці і мусіла так поводитися, про це вічно пам'ятати. Моя природна боязкість і несміливість від цього усугублялася й мене паралізувала. Я намагалася скрізь знічуватися і бути непомітною.
Та недаром же я терплю оцю таємну й повсякчасну муку. Крім навчання в ІНО, я старалася вирвати від Києва все те, що було доступно. Знайшла хор, щоб ходити на співанки та нових пісень набувати. Це був об'єднаний студентський хор під орудою Вірьовки. Казали тоді — близького товариша Павла Тичини. І справді, розучували ми там Тичинині поезії у композиційному оформленні Вірьовки. "Як упав же він з коня...", "Нехай собі та шумлять дуби..." Народні пісні були все з "пролетарською ідеологією" — "За городом качки пливуть...", "Ой наступає та чорна хмара...", навіть перелицьована стрілецька "Ой видно село, червоне село під горою..." Революційна "Кар-маньйола"...
Але "гимном" усього тодішнього київського студентства, вихідців із села, була пісня "На вгороді верба рясна..." Де тільки не збереться купка, — під університетом, на човні, в парку, — зараз її затягають. Ця пісня так мені тоді набридла, що я її чути не могла, затикала вуха. Хоч поряд з іншими, — що ж, хороша пісня!
А де тільки чула я про якийсь виступ чи лекцію — зараз бігла. Пам'ятаю виступ Іллі Еренбурґа у 15-й авдиторії ІНО, перед його від'їздом до Франції. Величезні мішки-синяки під очима, втомлене обличчя пересиченого життям інтелігента. Я дивилась і думала: "Тобі три чисниці до смерти". Видався він мені дуже старим. Він аж ніяк не намагався подобатися авдиторії, що по вінця зібралася його послухати. Наче відбував остогидлий обов'язок. Зовсім не дбав, що там про нього думає читач.
Десь якась Сейфулліна вирвалася у залі колишнього Купецького Зібрання, а тепер Дому Вчителя — і я там. Завзяте київське пролетарське студентство штурмувало боєм видатні культурні імпрези. Але наймальовничіші були атаки на концерти капелі "Думка" під орудою Нестора Городовенка. Вже всі квитки продані, заля переповнена, всі входи замкнені, охоронці стоять на кожних, — а тут напирає жадібне культури пролетарське студентство. Р-р-раз! Двері під натиском юрби з тріском розчиняються, зголодніла культури лава молоді вривається в яскраво освітлену залю, наповнює всі прогалини. І раптом стає тихо. Молитовно. Концерт може вже починатися без перешкод.
І я ж там була, проривалась у замкнені двері, аякже!
Але ж нам пощастило! Ще одні хлопці запросили нас у свою кімнату. Вони теж їдуть на Різдво на три тижні додому і ми можемо в їх кімнаті ці три тижні жити. Це — в дев'ятому корпусі, зараз біля дзвіниці, на другому поверсі. Цей корпус був уже кубучівський.
Один з хлопців, Гребенюк, був з літературно-лінґвістичного факультету, а другого, дрібненького хлопчину з фізико-матема-тичного факультету, Зубрицького, прозивали "Воно" за те, що він висловлювався отако: "Воно ходить попід вікнами", "воно торгає за клямку". Сміялися з Зубрицького зовсім безпідставно, бо ця форма клясично-народня: коли невідомо "він" чи "вона", то кажуть "воно". Третього хлопця я не пам'ятаю.
Як опинилися ми після архиєрейського корпусу в тій кімнаті, то наче в рай потрапили. Це ж перший комфорт, відколи я живу самостійним життям!
Пожили ми там трохи, — коли приводить Василина якусь дівчину. Це — повія, — прямо сказала Василина. — Вона вчиться в Театральному технікумі, але не має де подітися, живе на вулиці. Нещасне створіння! Може, як ми її пригріємо, вона стане на чесний шлях. Жалко її. Ще таке молоде, а вже на вулиці. Сирота. Вона дуже мучиться, що повія.
Валя ця справді була ще дуже молода, просто підліток, з блакитними, повними провини, очима. Голосок її був тихий, ніжний. Я не протестувала проти такого доповнення нашої спілки, хоча не стільки була перейнята ідеєю перевиховання загиблої молодої душі, як захоплена Василининою шляхетністю.
Наша "вихованка" була ще бідніша за нас, то ми ділили з нею кандьор і галушки та дещо з нашої одежі. Так вона з нами й перейшла до іншої кімнати.
Егеж! На правах старожитніх мешканок Кубуча, закоренілих пролетарських студенток, ми в управі Кубуча вимагали вже просто нахабно. Там саме такого тону й треба було, і, ще заким повернулися хлопці з зимових вакацій, ми вже перебралися в другий корпус, у кімнату ч. 19. Оце ж там прожила я всі наступні роки до закінчення ІНО, з початку 1924 до середини 1926-го року.
* * *
Другий корпус був колись монастирською гостинницею і так був побудований. Чотириповерховий будинок. Головний вхід розділяв на дві частини. Кожна частина мала довгі коридори, по обидва боки були кімнати. Вікно нашої кімнати виходило в монастирський сад, а за огорожею цього саду була вже Воло-димирська Гірка. Щоб попасти туди, треба було вийти з подвір'я монастиря ворітьми і відразу праворуч був вхід до Гірки. Там доріжками-алеями дійдеш до пам'ятника Володимирові, до фунікульору, або й сядь на ослін і дивись на неозорний краєвид за Дніпром, на чернігівські ліси, а весною, як Дніпро розіллється — просто на море...
Але в нас у кімнаті витав важкий сопух, гніт, якась моральна мряка чи що. І це йшло від Валі, таке щось гниле, злочинне, хоч вона ніколи не говорила про свої справи. Вона, очевидно, свого ремесла не кидала, це було видно по її очах — злодійської кішки — та деяких натяках. В хвилини каяття вона намагалася відібрати собі життя, але якось дивно: тупою фінкою колупала й гупала в грудну клітку, де мало бути серце, або в скроню. Надокучило вже й Василині. Помітили, що вона дещо підкра-дає, — десь поділися мої книжки, ще щось... Сказали їй забиратися. І що ж! Відразу очистилось повітря в кімнаті, легко й приємно стало, — а то висіло в повітрі щось моторошне, гнітюче, нестерпно похмуре й важке. А вона ж поводилася чемно, з милою усмішкою, з тихим словом, не мала брутальної зовнішносте, крім одного: була дуже неохайна.
Пожили ми який тиждень самі, приходимо до хати з лекцій — нас обікрадено. Замок на дверях зломаний, з мого ліжка здерто ковдру, у Василини пропала одежа. А ще сказала Василина, що з її корзинки вкрадено золоту десятку, яку їй мама дала на чорний день. То я не знала про десятку, а та повійка пронюхала! Отак Василині віддячилася!
І ще одне. Аж тепер зрозуміла я, що Василина має від мене якісь секрети, це не тільки золота десятка. Я від неї — ніяких. Так, вона має якесь секретне життя, я про нього ніколи не довідалася. Справді, що я знаю про її романи з Пацелею, Ма-риничем, Набекалом? Яка була причина, що вона в П'ятигорах вішалася? Чому така огида до Театрального технікуму? Бо Василина вже його покинула, а тепер переключилась на ІНО. їй колись пропонували вступити до цирку і вона ще навіть гордилася цим, а тепер каже, що в театрі жахливий позалаштун-ковий побут, просто відверта сексуальна розпущеність. І Василина з усіх своїх зацікавлень-обдаровань вибрала мовознавство.
Вже тепер не стояла я біля їдальні АРА, чекаючи, поки всі перейдуть і може впустять на залишки. Ні, я тепер звично й повноправно ставала в кінці хвоста, що витягався аж до Воло-димирської. Вуж цей вповзав у будинок на сходи другого поверху. Хоч би й три години чекати, але з подвір'я цього будинку вийдеш із червоним лицем і тупою ситістю від американського какао. Треба додати, що поза цими обідами в хаті нічого такого не було, то таке раптове наповнення шлунку ситим обідом дійсно накладало на думку якесь запаморочення, що проходило, поки дійдеш з їдальні до бібліотеки.
У цій славнозвісній їдальні побачила я вперше Антося Шми-гельського. Він там був за "викидайла", як лізли нахаби без "прав". На мене не справив ніякого враження, крім того, що видався мені дуже пом'ятим на лиці.
Американська допомогова організація не тільки годувала пролетарське студентство, але ще й присилала одежу та взуття. Якось не пам'ятаю нічого з одежі, либонь, вона до нас не доходила, бож одежа тоді була найбільшою міновою цінністю. Але взуття — пам'ятаю дуже! Це ж була найдошкульніша точка у всі часи мого доамериканського побуту. Або підошви з мотуззя, або саморобні матерчаті "лодочки", або босоніжки, що своїми пасами викладали початки ґуль на суставах. То не диво було накинутися на американські дари. Але, гай-гай, жадні їхні черевики не підходили. Вузькі й довгі. З доброго шевра, першорядні підошви, а взути не можна. Я вирішила, що для АРА американки почистили свої горища, захаращені непотрібним барахлом.
Зимою я ще й досі ходила в короткому кожушку. Але мішкова спідниця вже відійшла. Тепер я носила синю сатинову з бретелями та сіру туальденерову блюзку з чорною вузькою краваткою. Це була не так мода, як стандарт того часу. Мені дуже подобалося, бо я не надіялася на вишукані убори, рожеві "фільдеперси" на ногах, я їх свідомо зневажала. Улюблений мій колір тоді був синій. (Нотую це, бо в кожному періоді мого життя були свої улюблені кольори). Волосся звичайно було стрижене і дуже розвихрене, що мені завдавало багато клопоту, але до перукарні робити "перманент" я не ходила. По-перше, уникала всього штучного, а по-друге, — за що? Василина мала подібну ж зачіску, тільки її волосся було рівне, пряме й цупке, лискучо чорне і стріпувалося все разом. Дуже гарно, на мою думку. Взагалі, Василина мала оригінальну красу. Завжди свіжий рум'янець, розлитий на лиці, рівний ніс, овал і очі нагадували щось східне, але не таке східне, як у мене. Я була більш торчанка з моїми розпливчастими рисами...
Покинувши Театральний технікум, Василина винесла з нього одну приязнь, Андрія Більмача. Він також вступив до ІНО.
А я... Щось мені не виходило з хорами. Я вже перестала вчащати до об'єднаного студентського хору (як і чому — нема в пам'яті), а що мала потребу десь брати участь, то вступила до ІНОвського драмгуртка. Керівником там був син відомого режисера Дроб'язка і розробляв він з нами шевченківський "Кавказ" у стилі хорової деклямації, такої, як я бачила на виставі "Березоля".
Це там наглядів мене Борис Коваленко і почав зо мною дружити з явним наміром залицятися. Правда, цього мистецтва його бурмилова натура ніяк не торопала, — був він неоковирний і незграбний, як ведмідь.
