Володарка Понтиди - Косач Юрій

З того всього я нічого собі не робив, адже ж провина моя тільки в тому, що я відлупцював старого ловеласа, бо було за що. Але Христанек таки сильно впав духом, особливо, коли йому не повелося підкупити і стражників, яким він віддавав всі свої клейноди і гроші, щоб йому дозволили вистрибнути з карети. Однак, замість цього, йому дали доброго штурхана під ребро, так що він зімлів, а то й прикинувся зімлілим, але й це не допомогло, бо його з карети і так поволокли як бахматий лантух.

В президіумі нас передано ще лютішим жандармам і їхня зграя дивилась на нас як на чудовисько. Розпочався допит; пера заскрипіли; папери зашелестіли; яриги порозчиняли свої чорні книги і я збагнув, що тутечки не до жартів. Граф Лімбург-Стирум обвинувачував нас у всіляких злочинствах, а з улесливості поліцейських яриг я бачив, що його слово й осьде має вагу і нічого ми з ним не виграємо.

Граф свідчив, що ми забрали у нього якесь срібло та карету (на цьому він, щоправда, пізніше не настоював) і якимсь особливим способом обчикрижили його на десять тисяч дукатів. Я не міг прийти до ладу, про що саме йдеться, але справа була в тому і то ясна, що йдеться про перстень, який свого часу з доручення графа, Христанек виторгував для княжни Володимирської чи пак графині Піннеберг у графського ювеліра в Гельдерні. Все це помикитив Христанек, що собі присвоїв той перстень, перепродав його другому ювелірові, а гроші програв зразу ж у карти. Про це все граф довідався лиш тоді, коли лихвар почав правити у нього гроші і свідчився його листом та векселем.

Христанек спочатку відхрещувався від цієї усієї справи, але коли його трохи притисненно, признався до всього та навіть упав графові до ніг і благав не губити його та його доброго імені, а простити йому таке надужиття його гостинності, яке можна назвати лише нерозважністю молодого віку.

Але граф і чути про це не хотів та домагався арешту ще й Доманського, бо це начебто одне гроно спільників-негідників. Проте про княжну він висловлювався шанобливо та змалював її як достойну особу, що нещасливо перебувала як невинна овечка в лабетах ось таких пройдисвітів. Однак поліція, здається, не поділяла його думки, бо шепотілася між собою, а я мав враження, що вона давно до нас придивлялася і тільки чекала нагоди, щоб усіх нас накрити мокрим рядном разом з княжною. Що я міг на все це сказати? Спершу я хвилювався, бо чекав кожної миті, що профоси з'являться сюди з княжною і Доманським, якщо вони своєчасно не видерлися із Штутгарту. Що ж до мене, то я попав як хрущ в окріп. Все це був тільки привід; свого зуба точив граф тільки на мене за те, що я відшмагав його і за діло.

Просити графа—це старе опудало, я звичайно не збирався та й з президентом поліції повівся не вельми ввічливо, а це тільки збільшило їхню лють. Лімбург-Стирум домагався, щоб нас видали йому на суд і на кару, але поліцай-президент не хотів нас так зразу випустити з рук, бо, мовляв, слідство може виявити наші витівки і в Вюртембергії, до того ще й політичні, наприклад, змову на життя герцога. Аж під вечір нас виведено та відставлено до тюрми, таки при президіумі, щоб [як довірився нам якийсь сердечніший стражник], коли вийде рішення герцогського суду, — нас запроторити до Гогенаспергу, до тієї фортеці на високій скелі, де й ворона не крякне по нас.

З Христанеком, до якого мене приковано, я не тільки не хотів говорити, але й дивитися на нього було мені гидко. Яка каналія! Який огидний пройдисвіт! Як хитро він мене вплутав у цю мерзенну справу! Мій гнів вгамувала тільки висловлена ним думка, що княжна і Доманський та Рокатані щасливіші за нас, бо напевно в цій хвилині вільненько та преспокійно їдуть собі до Венеції. Добре, коли так, але ми були пропащі. Наша доля не варта була й понюшки табаки. Вюртембержці або згноять нас у тому триклятому Гогенаспергу, попришивавши нам всілякі справи, які їм лише забагнуться, або в кращому разі — це теж нам сказав добрий стражник, — продадуть у солдати і пішлють в Америку. Наш єдиний рятунок — дременути і, ще не переступивши порогу тюрми, я жив тільки думкою про втечу.

ЧАСТИНА П'ЯТА

ВІДЬМА ІЗ ШПЕССАРТУ

Облиште надію всі, хто сюди входить.

Данте Алігієрі.

Там, де дні захмарені й короткі,

народжується плем'я, що йому не

лячно умирати.

Франческо Петрарка.

Непереможний Еросе, ти, залітаючи

В багатіїв палати пишні, уста цілуєш

Пречарівних дів...

Софокл, "Антигона"

Мовкне пристрасть перед велінням розуму.

Ювенал; Сатира IV.

У вбогого трохи є, у жебрака — нічого;

Понад міру — в багача, а досить — у нікого.

Іван Величковський, 1684.

1

Легко сказати — втекти, але як? Поки що, Христанекові, що був вкрай ошелешений тією всією халепою, зовсім охляв та підігнув хвоста, як нужденний страхополох, и вирішив нічого не говорити, нічим йому не дорікати. Ми були скуті однією долею і навіть такий нікчема як він, був би мені потрібний. Нелегка була це справа — видертись із цієї хурдиги, а що буде, коли нас запроторять у Гогенасперг? Та ж цю чортівську фортецю збудовано на високій, неприступній скелі і все там так уряджено, що в'язень здається на божу або герцогову ласку та гниє там до віку, або божеволіючи, розтовкує собі лоба об мур, або мусив би хіба стати круком чи шулікою, щоб вирватись із того ненависного кам'яного мішка. Господи, повинен би я сказати, завіщо мене так покарано? Завіщо мені таке безфортуння? Чи за мою легкодухість, чи за юнацьку нерозсудливість, якій не раз треба було покласти край, чи це просто примха долі? Що ж, я міг думати-гадати про це день і ніч, божеволіти від чорного вороння думок, скимлити від болю і жалю, а більш усього — від безсилої люті на самого себе. Але, дарма! Не так легко мене здолати, я ще жив, я пломенів; і це мене тримало при незламній мислі, а вона була єдина: будь-якою ціною видертися із цієї триклятої пастки. Хочби й ціною життя.

Ось тільки про це я сказав Христанекові та, хоч трохи, призвів його до тямки. Скиглив він як очманілий, як мізерне кошеня, а який же він був колись бундючний! Який пихатий, який гонористий! Та грець із ним, мені треба було клопотатись про інше.

Нас привели в тюрму поночі і вкинули спочатку до шпаківні, де містилося яких півсотні найрізноманітнішого зборища — опришків, фальшівників і ґвалтівників, що счиняли своїми розмовами, прокльонами, бійками і розвагами неймовірний гармідер, кублились у вошві та голоді, півголі (бо надворі стояла як на те спека), та сповняли цю нору таким сопухом, який, я гадав, мене затроїть на смерть.

Звичайно ми стали предметом цікавості наших співв'язнів, а наші чудернацькі одяги призвели їх до глузувань щонеміра. Був це справді, як мовив Христанек, передсінок пекла, бо ми серед того наброду не могли доглядіти ніодного приязнішого або просто людського обличчя. Треба було вжити всіх засобів, щоб нас звідси перенесли. Хоч нам одібрано гроші та всі дрібні речі, я зумів якось переховати мої перстеники і кілька камінців, що їх наоспіх виломав по дорозі з моїх застіжок чи дармовисів. Я спостеріг, що один із ключників, молодий і гарний хлопець, який називався Каспаром, був ласий на легкий заробіток. Я умовив його піти до нашої гостинниці і принести нам принаймні наші одяги та їжу і підплатити яригу, щоб нас переніс в окрему келію. Каспар, після деякого вагання, погодився і на другий день таки забрав нас, на причуд шушвалі, з нашого пекельного передсінку та завів на два поверхи вище, у невеличку, але спокійну кімнату. Він сказав, що ми маємо щастя, бо в келіях на цьому поверсі сидять деякі достойніші люди, якщо слово "достойність", мовляв, можна вжити до злочинця, та ще й політичного і протидержавного. З того я зрозумів тільки те, що, маючи гроші (яких у посполитих злочинців не було), можна і в тюрмі жити сяк-так, навіть не погано, та й з яригами штутгартського поліцайпрезидіума можна зговоритись, бо як і всюди, так і осьде, рука руку миє. Що ж, і добродухість нашого Каспара коштувала мені вже два гарні камінці, які варті були з добру сотню гульденів. Христанек зразу ж віджив, кажучи, що там, у долішній келії, він був близький до стану вішальника. Та справа була не в тім. Важливе було, що осьде ніхто нас не підглядав. Мене ж підбадьорила розповідь Каспара, що господар нашої гостинниці, куди він заходив, вже знав про нашу пригоду і дуже співчував нам. На нас він не міг пожалітися, навпаки, — ми платили йому щедро за все, ніколи не торгуючись. Та не те було головне. Штутгартський господар розповів Каспарові, [при тому кленучи герцогових підлабузників за те, що не дають жити чесним людям у спокої], що княжна із старшим панком, тобто з Рокатані, встигла своєчасно податись за межі вюртембергського герцогства. Жолдаки з поліцайпрезидіума, які навідались по неї, спіймали облизня — вона вже була далеко. Про Доманського не було мови, то ж ми здогадувались, що він чкурнув ще з балю, у Людвігсбургу, ще заки про нього згадали. За такі добрі вісті та й за свою доброзичливість наш Каспар одержав від мене ще один невеликий ралець. А я з Христанеком застановлявся, чи не використати нам цього парубійка для допомоги у втечі. Роздобарювати було нічого, треба було діяти.

Ще в спільній келії я вивідував від бувалих в'язнів про розположення хурдиги та міг, навіть з пам'яті, накреслити її план. Здавна осьде був монастир, а з часом його замінено у в'язницю, та зосереджено установи поліції і судівництва. Одною, чільною стороною, ця споруда виходила на вулицю, другою на подвір'я, яке, здебільшого, вже випиралося в новіші прибудови та у високий мур, що виходив над яр, де вже починались левади і лісові нетрі. В'язнів запроторювано в головний будинок, куди й нас вкинуто. А судові та всілякі інші прибудови нагніздилися при старому монастирі протягом довгих років як печериці. Самозрозуміло, що при всіх брамах, у фіртках та й у будинку були варти. Навіть при зовнішньому мурі був дощатий поміст, по якому вдень і вночі ходили стражники.

Я підсадив Христанека до вікна з грубезними ґратами і він ствердив, що наша келія знаходиться над прибудовою, а над нею є ще піддашшя. В невеличкому подвір'ї вештались сторожі; іноді вони кудись вели в'язнів.

Це був п'ятий день нашого ув'язнення. Вдень і вночі ми шепотілись, одобрюючи або відкидаючи різні способи утечі, поки не спинились на одній, найпростішій, але найнебезпечнішій можливості.